19липня2018

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Олесь Гончар: Твій батько був хорошим товаришем, порядною людиною, будь схожим на нього

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Олесь Гончар: Твій батько був хорошим товаришем, порядною людиною, будь схожим на нього

3 квітня 2018 року виповнилося б 100 років від дня народження Олеся Терентійовича Гончара – видатного прозаїка ХХ століття, публіциста та громадського діяча, першого лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

25162ba7e655f6481893b8
Пишаюся його незрадливою дружбою із моїм батьком-журналістом під час спільного їхнього навчання протягом 1934-1937 років у Харківському комуністичному газетному технікумі імені Миколи Островського. І не лише тоді…

Гортаючи сторінки збірки літературознавчих нарисів Бориса Антоненка- Давидовича «Здалека і зблизька» натрапив на його цікаву й водночас слушну думку: «Коли згадуєш людину, що вже давно відійшла від нас, що її нема серед живих, і намагаєшся відтворити в пам’яті її фізичне і духовне обличчя, – тоді в пам’яті з давно перейдених літ вирине якась одна характерна риса тої людини, і саме через цю, може, навіть якусь зовнішню дрібницю нараз постане перед тобою, як жива, вся людина, а з нею й епоха, коли вона жила і діяла…»

Як точно сказано ! Дійсно, час лине невпинно. Навіть на те, щоб зупинитися та озирнутися його не вистачає. 

За роками прожитими поволі тьмяніє і памۥять. Одні колізії, переживання, враження змінюються іншими. Але є спогади, які не зітерти в думці, не вивітрити з голови. 

Про нього, справжнього духовного батька нації, совість України, епохи не лише в українській, а й багатонаціональній сучасній літературі його багатовимірну і багатогранну гуманістичну творчість вже так багато почуто і прочитано, що особливо й додавати ніби нічого. 

Варто лишень сьогодні згадати назви двох книг: «Слово про Олеся Гончара» та «Вінок пам’яті Олеся Гончара», які « заселили» спогади про нього довжиною понад однієї тисячі сторінок як відомих, так і незнаних широкому загалові сучасників письменника. А як не згадати його «Щоденники» –  більш ніж 120 записників з архіву, дбайливо збережених люблячою дружиною – Валентиною Данилівною?!

У названих вище книжках вражаюче поєднані ясність зображуваного, легкість у сприйнятті, правдиво відтворено фон життя самого автора: Україна у трагічних моментах минулого, спогади, публіцистика, описи знакових явищ (війна, тоталітарний режим, Чорнобильська катастрофа, розпад СРСР, проголошення незалежності України).

Скажу про інше. Коли липневого ранку 23-річної давності по республіканському радіо диктор із сумом у голосі сповістив про смерть Олеся Гончара, не йняв віри почутому. 

Чомусь здавалося, що саме він житиме довго-довго. Бо ж був одним із тих людей, хто знав мого батька зблизька, який приїхав на навчання до Харкова із села Сентове (нині Родниківка) Олександрівського району на Кіровоградщині. Тому не дивно, що прізвище його однокурсника мені було знайомим ще до навчання в школі. Вже не кажу про прочитані прозові твори письменника, які «заселили» нашу домашню бібліотеку

– Ми були хорошими товаришами: я, Олесь Гончар, Василь Бережний – майбутній український письменник- фантаст і мій друг Яків Оксюта, який у 70-х роках працював у Бюро художньої пропаганди Спілки письменників України, – згадував батько. – Мешкали ми у гуртожитку на вулиці Чайковська, тому частенько увечері купимо буханець хліба, солоної хамси, почаюємо окропом з титана й спати раніш часу вкладаємося, щоб їсти не хотілося. Бідували ми, селюки, у перший після голодомору рік. Я в шість років батька втратив, а Олесь взагалі був сиротою. Однак ця обставина геть не позначилася на його цілеспрямованості та енергійності, з якою він навчався, студіював книги, читав новинки улюблених письменників. Дивував однокурсників чудовим знанням тексту «Вершників» Юрія Яновського, переповідаючи напам’ять цілі абзаци з роману нашого земляка. Він вже тоді мав власну думку, до якої ми прислухалися. Друкував літературні розвідки та підвальні статті на шпальтах технікумівської газети «За кадри» у той час, коли ми тільки практикувалися у написанні невеликих заміток та репортажів для харківських газет. І вже тоді він уявлявся неординарною людиною, яка досягне багатьох висот у своїй творчості. 

Уже згодом, перебираючи після батькової смерті його журналістський архів, зустрів запис в одному з його щоденників від 25 квітня 1948 року: «Вчора закінчив читати першу частину книги «Знаменосцы» – «В Альпах», а ось наступну частину потрібно десь шукати. Роман, за який він отримав Сталінську премію, заслуговує високої оцінки». А місяцем раніше він зробив інший запис: «Прочитав уривок з повісті молодого українського письменника Олеся Гончара. Щиро порадів за свого колишнього однокурсника. Гордий за нього!»

До речі, згодом, під час роботи в школі та викладачем Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С. Пушкіна, ведучи мову про художній світ автора роману «Прапороносці», я завжди цитував написані батьківською рукою рядки. 

Дві зустрічі з Олесем Гончаром

Вперше зустрілися під час проведення Тижня української радянської літератури на Кіровоградщині, який урочисто був відкритий 25 вересня 1970 року в заводському Палаці культури імені Жовтня. 

Знакова й пам’ятна подія в культурному житті нашого степового краю збіглася у часі зі святкуванням 125-річчя з дня народження видатного драматурга, корифея українського реалістичного театру, славетного нашого земляка Івана Карповича Карпенка-Карого (Тобілевича). З цієї нагоди на хуторі Надія відбулася триденна ювілейна науково-практична конференція за участю поважних столичних науковців та літературознавців.

Велика група письменників взяла участь у вечорі, присвяченому ювілярові, який відбувся в обласному українському музично-драматичному театрі імені М.Л.Кропивницького під орудою заслуженого діяча культури України Івана Васильовича Казнадія.Не обминули увагою високі гості і студентів тодішнього педінституту імені О.С.Пушкіна, з якими зустрілися відомий літературознавець і критик, доктор філологічних наук Леонід Новиченко, якого, до речі, мені пощастило сфотографувати під час зворушливої зустрічі на кіровоградській землі в аеропорту, а також письменники та поети – наш земляк Сава Голованівський, Олекса Коломієць, Петро Ребро, Олег Чорногуз, Іван Драч, Володимир П’янов, Олександр Корнійчук, Микола Зарудний … 

Звісно, за плином років неможливо поновити зміст виступів, яких було того дня чимало, однак запам’яталися слова Олеся Гончара про те, що найгуманніша професія на землі – професія педагога, які не можна зраджувати неважаючи ні на що. І сьогодні відлунює у свічаді моєї пам’яті його неквапний тихий голос із характерною полтавською мۥякою вимовою букви «ель». 

Після виступів, як годиться, майбутні філологи стали в чергу за автографами. Прорватися за ними було вкрай нелегко, але у цій безнадійній справі допоміг випадок. Хтось із студентів чи викладачів назвав уголос моє прізвище і Олесь Гончар відразу перепитав: «А хто з вас Саржевський ?».

Заінтриговані студенти розступилися, звільняючи місце, тож із романом-роздумом «Тронка» в руках, філософія автора якого про сутність життя взяли мене в полон, вже через мить опинився біля нього. Після уточнення імені батька він звернувся із проханням передавати йому свої щирі вітання. І додав: «Якщо є можливість, то нехай підійде о шістнадцятій годині до готелю «Україна». Хотілося б зустрітися».

Того дня на третю пару я не пішов, а поспішив до батька похвалитися отриманим автографом від метра літератури, а потім передав прохання Олеся Гончара. Він аж розгубився від почутого. Аж зблід з виду та бідкатися почав: мовляв, хто я для нього ? Звичайний собі провінційний журналіст, а він он якою великою людиною став – письменником-академіком, народним депутатом, лауреатом найпрестижніших премій! 

Однак я зумів-таки переконати батька у необхідності цієї зустрічі, конче потрібної обом, на мою думку. Бо ж стільки часу сплинуло, як бачилися востаннє – ще студентами… 

Повернувся додому батько радісним, веселим і аж трохи помолоділим. Все розповідав про те, як не наважувався підійти до Гончара, як міцно обнялися та поцілувалися, мов давні друзі, та все згадували голодні незабутні студентські роки, які вже не повернути назад. У готелі «Україна» ще й коньячком із лимончиком.

Того дня і я почувався безмежно щасливим від того, що став мимовільним організатором теплої і зворушливої зустрічі. Це була перша й остання їхня повоєнна зустріч. А ось мені випала щаслива нагода зустрітися з Олесем Гончаром вже через чотири місяці після його перебування на Кіровоградщині, земля якої була зрошена і його кровۥ ю в боях з німецькими окупантами за визволення села Верблюжка Новгородківського району, про що я теж дізнався від батька.

Поїздка членів наукового літературного гуртка до столиці відбулася «з подачі» Тані Вірченко (нині – Тетяна Андріївна Чернишенко – вчитель-методист Бобринецької гімназії – Авт.) після її знайомства з київським літературним критиком Володимиром Пۥяновим під час проведення Тижня української літератури на Кіровоградщині.

Студентка розповіла гостеві про плідну пошукову роботу гуртківців під керівництвом нашого улюбленого викладача української літератури, письменника Миколи Кузьмовича Смоленчука, а він, своєю чергою, запросив гуртківців до себе в гості на зимові канікули. 

Першим, хто підтримав організацію нашої поїздки, і до якого дружно прислухалися, був Володя Бєлінський (пізніш головний редактор обласної газети «Кіровоградська правда», заслужений журналіст України – Авт.). Переконував, що такі чудові можливості бувають раз на сто років і гаятися з поїздкою аж ніяк не можна. 

До Києва поїхали кращі члени гуртка: дві Тетяни – Вірченко та Волокова, Анатолій Недяк, Люда Тетірко і автор цих рядківПротягом тижня нами опікувався гостинний господар – Володимир Якович. Разом із ним відвідали Державний музей Т.Г.Шевченка, знамениту Києво – Печерську лавру, побували біля давньоруських пам’яток архітектури і старовини Володимирівського та Софіївського соборів, познайомилися із збирачем народних цінностей, лауреатом Державної премії УРСР Іваном Гончарем.

Понад години оглядали рідкісні експонати, які протягом багатьох років колекціонувала ця людина, що повернули нас до Запорізької Січі та козацької старовини. а криві турецькі шаблі. гарматні ядра та пістолі часів Петра межували в музеї з сучасними виробами із фаянсу та фарфору. Вже не кажу за безліч глечиків різної форми та закарпатські писанки, які милували око своєю красою та витонченістю.

Незабутні враження залишилися і після перегляду в академічному театрі опери і балету імені Т.Г.Шевченка опери Ж.Бізе «Кармен», головну партію в якій виконувала відома румунська співачка Бучучану, а партію Есмеральдо – народний артист України Дмитро Гнатюк.Мали можливість побувати і на творчому вечорі відомого композитора, народного артиста України Олександра Білаша – автора таких популярних і нині пісень як от: «Два кольори», «Білий сніг на зеленому листі», інших численних піснів та романсів.

Пригадую, одного ранку разом із кількома письменниками ми їздили на Байкове кладовище, щоб схилити голову перед світлою пам’яттю Павла Григоровича Тичини і покласти на його могилу вінки живих квітів. У нашому «Рафіку» перобував і його друг Москви Олексій Сурков – відомий російський поет, Герой соціалістичної праці, автор не менш відомих рядків: «Ты помнишь, Алеша, дороги Смоленщины?». На могилу поета поряд з його вінком пам’яті ліг вінок і від кіровоградських студентів.

Того дня культурна громадськість відзначала 80-річчя з дня народження поета академіка. Тоді ж відбувся Пленум Правління Спілки письменників України. Із Полтави приїхав гуморист Олександр Ковінька, зі Львова – письменниця Ірина Вільде. Того днями з легкої руки Володимира Яковича П’янова ми бачили і слухали відомих поетів. Сере них: Миколу Бажана, Платона Воронько, Дмитра Павличка, Ігоря Муратова, Бориса Олійника. прозаїка Петра Панча. 

А ось відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії Андрій Васильович Головко, творчість якого ми вивчали в школі, зокрема, оповідання «Пилипко», «Червона хустина», роман «Бур’ян», поцікавився нашими студентськими успіхами, метою поїздки до столиці. Трохи згадав і своє навчання на вчителя. А коли настав час прощання, міцно потиснув кожному руку. Таке не забувається.Побували ми і на відкритті Олесем Гончаром меморіальної дошки на будинку, в якому жив Павло Тичина.

Після урочистостей я підійшов до голови правління СПУ Олеся Гончара. Нагадав про себе. Поцікавився тим, чи пам’ятає події Тижня української літератури на Кіровоградщині ? 

– Ваша земля, її люди назавжди мені запам’яталася, – сказав він під час зустрічі. – Стільки зустрічей у нас було щирих та зворушливих із вашими степівчанами, а ось зустрічі з учнівською та студентською молоддю були без перебільшення найтеплішими Тож передавайте Кіровоградщині і своєму батькові мій привіт і найліпші побажання.

Поки тривала наша розмова, мій друг по інституту Толя Недяк набрався сміливості і запросив на світлини. Так і зۥявилися ці світлини, на яких збражені Олесь Гончар, Павло Загребельний та поет-сатирик Полікарп Шабатін, – найдорожча для мене реліквія.

29683175 613080435693869 1290877737070223209 n

Того ж вечора у залі Київської державної консерваторії відбувся літературний вечір, присвячений світлій пам’яті Павла Тичини, у якому взяли участь і ми – студенти з Кіровоградського педінституту.Головував доктор філологічних наук Леонід Новиченко. На вечорі була присутня і дружина поета Лідія Григорівна, із якою нас познайомив Володимир Пۥянов (на жаль, 2006 року він пішов за межу разом зі своїми недописаними спогадами про Олеся Гончара).

Десь через півроку після смерті батька у 1992 році я зателефонував до Києва. У відповідь – тиша. Вже подумалося, що Олесь Терентійович поклав слухавку. Та ось почув знайомий голос. Повідомив його про смерть найріднішої мені людини. Потім він мовив: "Запам’ятай, бо тобі ще довго жити: твій батько був хорошим товаришем, порядною людиною. У цьому я ще раз пересвідчився під час зустрічі з ним у Кіровограді. Будь, Анатолію, у всьому схожим на нього. Тримайся, синку…»

Ці слова я запам’ятав на все життя, як заповіт. Того липневого спекотного дня далекого 1995 року, коли по радіо передали страшну звістку про смерть Олеся Гончара, я заплакав. І ніхто мене не заспокоював…

Анатолій Саржевський

член обласного літературного об'єднання "Степ", 

відмінник освіти Украї