З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст» (7)

(Продовження)

Вона сказала б про нього і крутіше, якби дізналася, що її обранець на хвилі визнання й небувалого внутрішнього піднесення примудрявся витрачати свої невичерпні запаси любові й на інших жінок, переважно, випадкових. Це вже пізніше він вибирав і перебирав їх, а тоді не знав зупину, яка б то жінка не була, відповідав на кожен загадковий позирк, на кожну іскру, що проскакувала між ним і нею.

Анатолій Анатолійович здивував і навіть ошелешив Пантелійовича тим, що сприйняв як належне дуже делікатно організовану передачу директора ресторану в повне його володіння, а ще більше – розмовами про те, про що прийнято було говорити лише за чаркою в чоловічій компанії. Виявляється, вчені вже відкрили багато цікавого у цій сфері, розтлумачили що й до чого і навіть написали рекомендації, тільки чомусь те все ховається від людей як найбільша державна таємниця. Ну, хто, скажіть, замислюється над призначенням того ж медового місяця? При згадці про нього в усіх на умі одне і теж, і даремно, бо молоді мали б знати, що той місяць відводиться їм для притирання й приглядання, вивчення бажань і звичок одне одного, а тому й не треба сприймати його як не варту уваги умовність і вигадку, віддаватися тільки одним утіхам.

– А взяти таке питання, як довголіття, – казав Анатолій Анатолійович під час їхніх посиденьок, що тривали далеко за північ. – Від чого воно залежить? Правильно – від того, як ти живеш і харчуєшся. А ще, і це далеко не другорядне, від того, як часто ти спиш із жінкою. Простоїв тут не повинно бути, через них атрофуються м’язи, застоюється кров, і в серці починаються збої. Ось так, мій юний друже! І коли ти їдеш на місяць, а то й два у відрядження, ще не відомо, що краще – берегти подружню вірність, чи дбати про своє здоров’я, яке ж прислужиться й твоїй половині.

Пізніше Пантелійович керувався тільки цією тезою, й не було чогось такого, щоб могло його переконати в іншому. Сьогодні ж він до того ставиться серйозніше, ніж будь-коли, бо ще й масу різних книжечок та газетних публікацій перечитав. От тільки як це втокмачити в голову його Ользі Никанорівні, до якої в нього, ясна річ, давно немає потягу, але ж хіба в тому тепер суть? Заради здоров’я мусиш на все закривати очі, в тому числі й на те, що вона в нього не красуня й давно втратила жіночу привабливість. Ось і на днях на цьому ґрунті в них виник конфлікт. Він нічого такого й не пропонував би їй, якби не посварився з Ілоною, начальником поштового відділення їхнього мікрорайону. Гарна молодиця, на тридцять років молодша за нього, мешкає в своєму будиночку неподалік гаража «Дружба», де Пантелійович ставить машину. В ліжку вона – щось неймовірне, вулкан Везувій, а, може, й Кракатау в період їхньої найвищої активності. Та й Пантелійовичу не соромно за себе, він навіть значно молодшим може дати фору, у всякому випадку, його завжди хвалила Ілона, але, як з’ясувалося, не була з ним щирою та чесною й одного разу наставила йому роги. Залишивши якось машину в гаражі, він забіг «на вогник», де ледь не зіштовхнувся із молодиком, що виходив з обійстя Ілони.

– Ілона Вікторівна вдома? – запитав Пантелійович, вибачте за каламбур, спантеличений несподіваною зустріччю.
Замість відповіді розпашілий і самовдоволений тип, попри те, що був молодший за Пантелійовича, запитав:

– А ти ким їй будеш?

Довелося викручуватися:

– Родич... дядько.

– А-а-а, тоді проходь.

Ілона, здивована появою Пантелійовича, не кинулася йому назустріч, як робила це раніше, байдуже застилала ліжко, а потім заходилася прибирати зі столу залишки обіду. Вона ліниво відповідала на його запитання, й він усе зрозумів: він – рогоносець. Нарешті! Дочекався! Досі йому вдавалося робити рогоносцями інших, а тепер уже і його черга настала.
– Він тобі хто? – запитав.

– Знайомий, – відповіла.

Пантелійович вагався, і все ж таки поцікавився головним:

– Чого він приходив?

– Зайшов у гості, як і ти заходиш.

Цього було досить, щоб він образився назавжди. Виявляється, його тримали на підхваті, запрошували, коли потрібно було заповнити якесь «вікно». Та Пантелійович не з тих, кого можна використовувати, як кому заманеться. Він знає собі ціну, він ще гідний жіночої уваги, й знайти заміну Ілоні йому буде не складно, потрібен лише час, а поки загоюється душевна рана, Пантелійович згадав про дружину. Зайшов увечері до її кімнати, забрав із рук книжку, яку вона перед сном читала, і заворкутів біля неї, обіймаючи безформне тіло. Інша б відповіла тим же, тільки не його Ольга Никанорівна.

– Що – уже якась відшила? – запитала за усталеною звичкою.

Пантелійович заперечив проти «якоїсь».

– А то я не знаю, що ти гуляєш на стороні, а тоді ще й до мене лізеш, – образилася й знову узяла книжку в руки.
Пантелійович не чекав такого повороту й вибухнув гнівом (далося, очевидно, взнаки накопичення неприємностей), вихопив книжку й пожбурив у куток, аж кілька аркушів із неї вилетіли. У слід почув:

– Ну й дурень! Нема розуму…

Він зачинився в кабінеті, й поки не йшов сон, намагався читати. Щоправда, образа на дружину не дозволяла сконцентруватися на змісті, змушувала думати про помсту. Щоб він іще колись її захотів?! Та ніколи в світі! Краще відрізати й викинути свою гордість, як зробив це був механізатор одного з колгоспів їхнього району. Дружина постійно дорікала трудязі за зради, а той ухопив ножа й зі словами «Ні тобі, ні людям» полоснув по дітородному органу як по огірку. Коли головлікар районної лікарні доповідав Пантелійовичу про той неординарний випадок, він не повірив, щоб ось так просто людина взяла й позбулася того, що є її чоловічою суттю, але ж, з огляду на його нинішню ситуацію, хіба жінки не доведуть? Звичайно, він не наслідуватиме того бідного механізатора, крайнощі – не його метод, але відплатити дружині він таки мусить, щоб сама приповзла до ніг, як було колись у санаторію.

Тоді він уперше поїхав з Ольгою Никанорівною в Трускавець. Поселилися в найкращому номері з виглядом на старий парк. Він першим прийняв душ, а потім дочекався дружину, підхопив на руки – тоді ще габарити її дозволяли це робити – й поніс до ліжка, аби закласти початок їхньому відпочинку, не даремно ж кажуть: як почнеш, так і проведеш. Вона не зраділа його намірам, накинулася з лайкою, мовляв, у нього тільки одне на умі.

– Ти чого сюди приїхав? – запитала сердито. – Лікуватися? Ото й лікуйся.

Він нічого не розумів і якусь мить розгублено стояв перед нею голий-голісінький як останній дурень.

Що й казати, початок вийшов невдалим, але тільки початок, бо невдовзі потрапив до масажистки, яка в перший же день ледь не довела його до оргазму. Її руки, окрім того, що просто м’яли його м’язи, ще й передавали якісь сигнали, й він думав про те, що непогано було б віддатися тим рукам на милість – хай пестять і гладять, хай наповнюють його енергією... Наступного дня під час розмови про се, про те, напросився після роботи пригостити масажистку коньячком, якого він завбачливо (давня звичка!) прихопив із собою. Вийшло – краще й не вигадаєш, обом сподобалося, й відтоді вони робили масаж одне одному майже щодня, за винятком вихідних.

З дружиною стосунки залишалися холодними, і це навіть було Пантелійовичу на руку, бо дружина нікуди від нього не дінеться, а тут трапився випадок, не скористатися яким він не міг принципово.

Ольга Никанорівна не здогадувалася про ті його походеньки наліво, бо разом бували майже всюди, хіба що на окремі процедури розбігалися. Лише після обіду, коли вона спала (відіспатися – було тоді найбільшим її бажанням), чоловік відлучався на масаж. Через наївність і простоту їй і в голову не приходило, що поки вона солодко припадала до подушки, Пантелійович так само солодко припадав до чужих уст.

Якогось дня, аби загладити свою провину й розтопити серце чоловіка, Ольга Никанорівна була готова на все: прийшла до його ліжка й запитала, чи він ще сердиться на неї.

– Ні, але я приїхав сюди лікуватися, – уїдливо відповів він і відвернувся до стіни, вдаючи, що дуже хоче спати.
Ех, якби ж вона, дурепа, знала, що рекомендував Анатолій Анатолійович, то, можливо б, по-іншому тоді реагувала на отой його порив. Він добре пам‘ятає, як вона натякала на своє бажання, пропонувала себе, а він демонстрував образу й отримував від того неабияке задоволення.

«Лекції» Бабія запам’я-талися Пантелійовичу на все життя, служили йому, так би мовити, керівництвом до практичної дії. Він усе менше й менше мучив себе докорами за подружні зради, навіть розробив теорію сімейного благополуччя, згідно з якою ті зради були виправданими, бо є вагомим стимулом для глави родини. Узагалі, він на багато речей відтоді дивиться не з позиції марксистсько-ленінського вчення, яке штудіював майже все своє свідоме життя, а з позиції головного інстинкту, стосунків між чоловіком і жінкою, і завдяки цьому знаходить пояснення багатьом речам і явищам, чого, звичайно, не сприймає його Ольга Никанорівна. Скажімо, він точно знає, чому в неї часто болить голова, й натякнув якось про це, а та нічого розумнішого не вигадала, як запідозрити в тому намірі образу й приниження.

– Ти хочеш сказати, що вона в мене дурна, тому й болить? – запитала, примруживши очі.

– Зовсім ні, люба, зовсім ні, – Пантелійович демонстрував миролюбність і серйозність.

Він просто й дохіливо пояснив благовірній, що біль часто виникає через брак кисню в мозку, а його туди найінтенсивніше приносить кров під час отого заняття, яке вона вважає непристойним і від якого ухиляється під найменшим приводом, ніби від чогось дуже огидного. У відповідь Ольга Никанорівна повторила те, що казала не раз раніше: іншої відповіді від нього вона й не чекала, бо в нього всі думки тільки про одне й те ж.

– Ти згадай, скільки тобі років! – мовила серйозно. – Невже ти думаєш, що ще спроможний ощасливити жінку? Пісок уже сиплеться з одного місця...

І так завжди.

Далі буде

Валерій М'ятович