Ще.. З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ
Леонід Тендюк: поет степу і моря (фото)
- Останнє оновлення: 27 серпня 2018
Ця тема народилася доволі випадково. Якось під час туристичних мандрів розговорився з педагогом із Великої Виски Тетяною Бердник.
Згадали відомих краян, котрих несправедливо починають забувати.
– Ось хоча б письменник-мандрівник Леонід Тендюк, – зауважила пані Тетяна. – Це ж наш український Джек Лондон! А що знаємо про нього? Що народився у Володимирівці Кіровоградського району? Багато хто думає, що поховали його у Києві, де мав квартиру, куди щоразу повертався з морів-океанів… Але ж ні. Останній прихисток він знайшов теж у Володимирівці. Поряд з мамою й сестрою, як і заповідав. Там, а також у Пасічному і у Великій Висці досі проживають його родичі й знайомі. Хоч за фахом я математик, але зараз опікуюся шкільним музеєм, тож минулого року з учнями провела цікавий захід, присвячений Леоніду Михайловичу. Тоді до нас навіть приїздили з обласного центру очільник письменницької організації НСПУ Василь Бондар та незабутній Віктор Погрібний. Справа в тому, що після закінчення Володимирської школи, середню освіту майбутній письменник здобував у райцентрі, яким тоді була Велика Виска. Добираючись до школи, бувало, заходив у Матусівку, щоб далі й ти уже з товаришем по-навчанню Віктором Погрібним. До речі, потім обоє навчалися в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка.
А й справді, чому б не згадати про Леоніда Тендюка?! Непомітно промайнуть якихось три роки й будемо відзначати 90-річчя від дня народження унікальної постаті в українській літературі: поета, мандрівника, фантаста та автора цікавих морських оповідей. Народившись у працьовитій сім’ї свинарки і конюха, він став одним із улюбленців молоді не лише в Україні, але й далеко за її межами.
«Мати була велика трудівниця, в’язала снопи на молотарці, – згадував письменник-мариніст. – Від неї мені передалася гідність і самоіронія, яка мене рятує, щоб не збожеволіти у цьому божевільному світі».
Він був найстаршим у сім’ї, де згодом виховувалося ще четверо дітей. Його батько підчас війни служив артилеристом і загинув в її останній день, 9 травня 1945 року в чеському місті Брно. До речі, про зустріч Леоніда Михайловича з одним із тих, з ким довелося воювати батькові, розповіла й уже згадувана Тетяна Бердник. Під час тривалих кругосвітніх подорожей на науково-дослідному судні «Витязь», якось познайомився з вождем одного з туземних племен. Почувши від нього німецьке слово, поцікавився, чи не європеєць. Виявилося, що справді, перед ним – німець та ще й учасник Другої світової. І найвражаюче те, що його частина стояла певний час на Балашівці в Кіровограді…
У пісні моєї два крила.
Одне – моря бурхливі, океани.
А друге – степ, земля моя кохана
Та, що мене до моря привела.
У ній наш корінь, і її ми діти,
Проте, щоб в неба сонячне летіти,
Потрібно, як і чайці, два крила!
Леонід Михайлович почав писати вірші ще в рідному краї в шкільні роки. А славив його захоплюючими розповідями про мандри навколо світу: до островів Фіджі, Японії, Нової Гвінеї, Полінезії, В’єтнаму, США, Канади, Індії, Пакистану та Австралії. Доводячи, що наші степовики можуть бути вправними моряками. Зауважимо, що на пам’ятній плиті на його могилі у Володимирівці є перелік усіх країн, де він побував за життя.
– Про Леоніда Тендюка є чимало цікавих матеріалів у Літературно-меморіальному музеї Івана Карпенка-Карого, – розповіла його директор Катерина Лісняк. – Зокрема і про те, що у Володимирівці, Могутньому, Великій Висці, тодішньому Кіровограді письменник проводив зустрічі з юними читачами, переважно у школах, презентуючи нові книги; розповідав учням та вчителям про свої подорожі та незабутні зустрічі.школах, презентуючи нові книги; розповідав учням та вчителям про свої подорожі та незабутні зустрічі.
Можливо, мова заходила й про те, як у кенійському порту Момбаса, Леонід Михайлович ходив у гості до французького винахідника, неперевершеного дослідника Світового океану Жака Іва Кусто.
«Його корабель «Каліпсо» теж стояв у тому порту, – згадував Леонід Тендюк. – Доки лагодили гвинт, Кусто відпочивав в одному з місцевих будиночків. У мене під рукою був томик Екзюпері. Кусто написав на палітурці: «З водою треба бути дуже обережним».
А може розповідав про те, як королева Західного Самоа подарувала нашому землякові намисто з перлин…
Все відходить в небуття,
Все відходить, все відходить.
Тільки вічні, як життя,
Ці степи, і небо, й води.
Важливо, що жителі нашого краю й досі з захопленням читають цікаві книги Леоніда Тендюка. До того ж в обласній бібліотеці імені Дмитра Чижевського є ціла колекція його книг з дарчими написами поету-філософу Володимиру Базилевському, з яким дружив. Як ось наприклад: «Володі Базилевському. Тихий степовий Кіровоград нам дав крила».
Один із польських літературних критиків порівняв нашого Леоніда Тендюка зі своїм земляком Альфредом Шклярським, автором десятитомника подорожньо-пригодницьких творів про Томека. В один ряд він також поставив твори Жуля Верна, Фенімора Купера, Густава Емара, Майна Ріда та Луї Буссенара.
Додамо ще й американця Джека Лондона. Не випадково ж на згаданому надмогильному пам’ятнику Леоніду Тендюку, що у Володимирівці, є така цитата з роману «Мартін Іден»:
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Тихо пісня відлунала,
Мов журби легенька хмара
В далині ясній розтала.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Я колись співав під кленом
У гаю темно-зеленім,
Був хоробрим, щастям снив.
Юність швидко пролетіла,
Сльози відібрали сили,
Мовчки йду я до могили.
Ліро, геть!
Завмер мій спів!
Не варто чекати чергової круглої дати відомого письменника, щоб гідно згадувати й популяризувати його ім’я. Хай співець мандрів стане прапором бодай для тих, хто останнім часом знайшов для себе сенс життя в подорожах, які на щастя стають доступнішими й популярнішими серед українців.
Федір Шепель,
фото автора та Валерія М’ятовича
