З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Останній сталініст (18)

(Продовження)

Сталін поклав собі на тарілку ще чималий шмат баранини.

– Не дивуйтеся, – він таки читав думки Пантелійовича, як Мессінг, на виступі котрого в обласній філармонії на початку сімдесятих років Пантелійовичу пощастило побувати, – я люблю попоїсти, і м‘ясо мені подобається найбільше. Можна сказати, що я – невиправний м‘ясоїд, через що міг би бути дуже вигідним об‘єктом для нових Кукриніксів, якби такі були. Ще б пак, стільки людей знищив! І вигадувати нічого не потрібно – достатньо зобразити, як товариш Сталін, запнутий накрохмаленою серветкою, відправляє виделкою в свою пащу живих чоловічків. Людиножер, якого світ ще не бачив! Але бог з тими критиками-карикатуристами. Якщо в них є хоч крихта совісті й порядності, вони мають визнати, що людям подобалися наші методи керівництва. Не даремно ж мене називали батьком і вчителем народів, вірним ленінцем, корифеєм, почесним академіком, генієм людства, найкращим другом фізкультурників, залізничників і тому подібне.

– Йосипе Віссаріоновичу, опитування засвідчило, що сьогодні в Росії кожен другий вважає вас великим росіянином! – радо повідомив Пантелійович.

– Мене? Грузина?! Ох, росіяни, росіяни! – Сталін поклав виделку й ножа. – Росіяни без царя – як машина без керма. І не має значення, добрий чи поганий цар, свій чи чужий, аби тільки був, аби тільки ними правив. А чому? Відповідь проста: росіяни – це народ без коріння, звичайні завойовники, яким, щоб закріпитися на підкорених землях, потрібен був той, хто б їх організовував і тримав у кулаці. Як бачимо, й через тисячу років вони не відмовилися від своїх звичок. Не випадково й про імператорів та імператриць згадали, пробачили їм гноблення трудящих мас. Не забули й про вашого покірного слугу. Приємно, звісно, що стільки років промайнуло, стільки поколінь виросло, а мене й досі пам‘ятають і, що особливо тішить, цінують…

– У нас, в Україні, вам пам‘ятник хочуть поставити! – так само радісно повідомив Пантелійович, аби підкреслити: і в його країні є сили, які об‘єктивно оцінюють заслуги Йосипа Віссаріоновича, зроблене ним для радянських людей і всього світу.

– Ось бачите! – в примружених очах Сталіна заграли вогнисті бісики. – І це після того, як вилили на мою голову тонни бруду, начіпляли сотні ярликів...

Він дістав з пачки «Герцоговина флор», що лежала на столі, кілька сигарет і, розламавши їх навпіл, витрусив тютюн у люльку.
– Хоча, як мені здається, пам‘ятник товаришу Сталіну поставлять не від хорошого життя, швидше навпаки – від безвиході, в якій опинилися, – продовжив, запалюючи люльку. – Людям здається, що це допоможе навести порядок й відновити справедливість. Але ж тим самим вони схвалюють наші методи роботи й не проти нових чисток. Чи не так, Григоре Пантелійовичу?
– Чистки потрібні й сьогодні, Йосипе Віссаріоновичу, – надто багато негідників розвелося…

Пантелійович не лукавив: він уже не раз подумки складав список, кого потрібно було б в інтересах справи запроторити подалі років на десять. Першими в тому списку значаться новоспечені капіталісти, бо свої мільйони заробляють не потом і кров‘ю, як простий люд заробляє шматок хліба, а звичайнісіньким шулерством. Це вони, поки інші тішилися мріями про райське життя, яке нібито мало наступити після проголошення України незалежною, прихопили все, що тільки можна було прихопити, – фабрики і заводи, шахти і пароходи, а тепер ще й прикупили собі місця у владі, аби продовжувати грабувати й не думати про відповідальність. І де тільки взялися в них такі настрої й прагнення, адже радянська система розжареним залізом випікала подібні прояви, на корені нищила найменші паростки підприємництва, яке обов‘язково веде суспільство до поділу на багатих і бідних, панів і рабів! Схоже, щось залишилося, щось не помітили, пропустили, і тепер воно росло й множилося в геометричній прогресії. Доклав до цього руки й Горбачов, котрий не порадившись ні з партією, ні з народом, увімкнув капіталізму зелене світло, дозволив малі підприємства й кооперативи, через які державні грошики потекли в кишені спритних ділків. Прикро, що капіталістами зробилися й деякі Пантелійовичеві однопартійці. Для них він не робить винятку, навіть не зважаючи на те, що підтримують їхню партію коштами – хай би краще думали, коли ще тільки стояли на порозі зради великих ідеалів. Та й жаліти, якщо розібратися, немає кого – всі вони негідники, з тією лише різницею, що одні з них більші негідники, а інші менші. І це не суб‘єктивна думка, не перебільшення, врешті, не помста за те, що, на відміну від них, він живе на одну тільки пенсію. Просто Пантелійович дуже добре знає, чого вони варті. Взяти хоча б того ж Семена Івановича Кіндрата (таке дивне поєднання прізвищ), з яким мав нещастя працювати в одному райкомі і який ледь з роботи його не погнав. Нахабна натура, горлодер, дурний як ступа, багатьом хорошим людям зіпсував життя, а сьогодні є власником кількох гранітних кар‘єрів, живе в будинку за містом й роз’їжджає на дорогих авто. На партійних зборах, якщо бере участь, виступає самовпевнено, заперечень та інших думок не терпить, і Пантелійович знає чому: через гроші, яких у Кіндрата стільки, що, як колись по п‘янці зізнався, вистачило б на будь-яку забаганку, навіть заплатити за місце у Верховній Раді мільйонів п‘ять зелених. В очах Пантелійовича він давно вже не комуніст, не захисник трудящих мас, а звичайнісінький експлуататор тих мас, і якщо одного дня він зникне, це не буде великою втратою ні для суспільства, ні для їхньої партії. Остання ще й виграє від того, що очиститься від такого елемента.

Слідом за капіталістами ізолювати варто журналюг і письменників. Не всіх, звичайно, а тільки тих, що не шкодують дьогтю для очорнення минулого, обзивають комуністів п‘ятою колоною. Дивна річ: більшість із цих очорнителів самі були членами партії, прославляли її й усе, що вона планувала та робила, а потім, коли змінилися обставини, несподівано прозріли, стали правильними й кинулися захищати нові порядки. Пристосуванці й більш нічого! Як ідеолог із багаторічним стажем і головний обласний охоронець державних таємниць, Пантелійович усвідомлює, можливо, більше, ніж інші, їхню руйнівну суть, небезпеку, що йде від них, і тому не проти, аби й цю братію відправити кудись подалі. Шкода тільки, що слово «подалі» не означає те, що означало за радянських часів, і це зайвий привід пожалкувати за Радянським Союзом з його безмежними сибірськими просторами, Магаданом і Колимою, за тим, що немає серед живих товариша Сталіна… Але ж як це – «немає серед живих»?! А хто ж тоді оце сидить навпроти Пантелійовича, дуже схожий на Йосипа Віссаріоновича й розмовляє його голосом? Це і є Йосип Віссаріонович Сталін! Найживіший з усіх живих!

– Ось чому українські комуністи повинні все-таки очолити націоналістичний рух у країні, – підтвердив свою присутність Сталін. – На перший погляд пропозиція ця може видатися дурницею, народженою в не зовсім здоровій голові, але якщо добренько помізкувати, зважити сьогоднішні реалії, то кращого способу заволодіти свідомістю мас, мабуть, і не вигадати. І тоді можна буде з тими масами робити що завгодно, ненависні сьогодні чистки ніхто не засуджуватиме, навпаки, їх схвалюватимуть, їх вимагатимуть. А приспавши таким чином пильність націонал-патріотів, ви легко й швидко впораєтеся з ними самими – вони не встигнуть навіть зрозуміти, що й до чого.
Геніально! Пантелійович ледь не викрикнув це слово вголос. Йосип Віссаріонович завжди дивував його неординарним мисленням, неординарними оцінками й характеристиками подій та конкретних осіб, але щойно висловлена ним думка вразила своєю геніальністю і водночас простотою, остаточно й безповоротно переконала Пантелійовича, що в основі легенд, які поширюються вже не один десяток років про неабиякі здібності товариша Сталіна, – чистісінька правда, що б там не говорили про них вороги – обмежені й заздрісні натури. Ці вороги не втомлюються повторювати, ніби небагатий культурно-мистецький матеріал Йосипа Віссаріоновича, який він почерпнув із «нетривалого навчання, бідного читання і тривалого перебування в середовищі культурних і напівкультурних людей» закостенів у його свідомості й перетворився на незаперечні догми; ніби він послуговувався лише формальною логікою, а вона ж не дозволяла зрозуміти життя у всіх його складнощах. Ну, звичайно, про Сталіна говорити можна що завгодно, приписувати йому жахливі гріхи і злочини, тим більше, що нині це модно та ще й прибутково, але нікому не заперечити того факту, що ця людина залишила в історії всієї планети найбільший слід, що за впливом на хід історії не знайдеться їй рівних у двадцятому, а, може, і в двадцять першому століттях. Ось тобі і «геніальна посередність», «Чингісхан, який прочитав Маркса», як писали про нього деякі соратники, заздрісники і зрадники…
Відчуваючи, що їхня бесіда наближається до завершення, що сама вона – явище історичне, яке не повторюється двічі, Пантелійович поспіхом намагався вигадати, як йому зреалізувати задумку, що щойно народилася в його голові. Задумка, треба сказати, дещо авантюристична, проте ціна її – майбутнє України, а то й усього світу. Якщо оце зараз Сталін озброїть Пантелійовича своїм методом мислення, він продовжить його справу. Хай не так рішуче, не в тих масштабах, як уже було колись (для того потрібні сталінські твердість і безкомпромісність, відповідні історичні умови), але чітко усвідомлюючи завдання й шляхи його реалізації. От тільки як сказати про це Йосипу Віссаріоновичу? Чи не сприйме він задумане Пантелійовичем за нечуване нахабство? Чи не глузуватиме з його наміру впливати на суспільні процеси?

Оці його вагання й напружені розмірковування не залишилися поза увагою Сталіна.
– Бачу, ви чимось схвильовані, – звернувся він до Пантелійовича. – Може, вам не подобається моя ідея про те, щоб українські комуністи очолили націоналістів?

– Ні-ні, ідея геніальна, Йосипе Віссаріоновичу! – повторив Пантелійович.

– Тоді зізнавайтеся, у чому справа, а то доведеться кликати Лаврентія, а він, як вам, очевидно, відомо, ні з ким не церемониться. В нього навіть мертві починають говорити, – Сталін посміхнувся. – Ну, сміливіше! Ми ж домовилися, нічого не приховувати.
Згадка про Берію була жартом, Пантелійович це зрозумів і оцінив, однак йому все ще бракувало рішучості й розуміння того, як краще обґрунтувати своє прохання.

– Я, – він не міг приховати хвилювання, – хочу присвятити решту свого життя тій справі, яку ви, Йосипе Віссаріоновичу, розпочали, але мені потрібно знати секрет вашого мислення...
У їдальні раптом настала така тиша, що, якби сюди залетів комар, було б чути навіть помахи його крил. Сталін дивився на Пантелійовича й мовчав, з відповіддю не поспішав, а Пантелійович не знав, що йому робити – вибачатися за своє нахабство, чи пояснювати, що він мав на увазі.

– З таким проханням до мене ще ніхто не звертався, – нарешті подав голос Йосип Віс-саріонович.

– І, знаєте, я дуже радий, що першим це зробили саме ви. Виходить, ми у вас не помилилися: ви справжній комуніст, наша людина.

Пантелійович укотре почервонів, однак похвала зараз цікавила його менше, ніж те, що він хотів почути з уст товариша Сталіна.

– Тільки скажіть правду: ви справді вірите, що я маю якийсь секрет? – Сталін уважно поглянув на Пантелійовича.

– Наші товариші вважають вас геніальним, Йосипе Віссаріоновичу!

– А якщо я скажу, що жодного секрету в мене немає?
Тепер уже Пантелійович узяв паузу для роздумів. Щойно він мріяв, як, озброєний сталінським мисленням, очолить боротьбу мас за нове життя, а тут такий несподіваний поворот, така, можна сказати, невдача. Невже його мрії не судилося збутися?

– Товариш Сталін така ж людина як і всі, – Йосип Віссаріонович вийняв з рота люльку, яка, схоже, знову погасла, – і його мозок складається з такої ж сірої речовини, як і в інших.

– Але ж тільки ви, Йосипе Віссаріоновичу, змогли зробити стільки великих справ! – підхопив Пантелійович, усе ще сподіваючись почути відповідь. – Ви на рівних говорили з академіами і письменниками, приймали історичні рішення й давали цінні вказівки…
– То ви все-таки вважаєте, що в товариша Сталіна було особливе мислення? Ну що ж, не заперечуватиму. Тим більше, що ви так на цьому наполягаєте, – весело махнув рукою Сталін і знову заходився розпалювати люльку. Коли нарешті підсушений тютюн зайнявся, й хмарки диму попливли вгору, немов із труби якогось міні-паровоза, приголомшив Пантелійовича несподіваним одкровенням: – Товариш Сталін – ніякий не геній, він звичайнісінький паразит. Ви здивовані? А як іще можна назвати людину, яка сама чогось незвичайного не вигадала, а лише вміло експлуатувала чужі думки? І що дуже важливо, товариш Сталін не ділив інформацію на головну й другорядну, для нього будь-яка інформація була головною. Він нічого не забував, не викидав із голови, як викидають непотріб із хати, а все розкладав по поличках пам‘яті, звідки й дістав у потрібний момент. Особливо цінував він негативну інформацію про керівні кадри, їй він довіряв найбільше. Якщо ж вона виявлялася помилковою і хтось через неї постраждав незаслужено, не шкодував, бо, як не раз підтверджувала практика, краще перегнути, ніж недогнути – менше шансів самому по лобі отримати. Оце, мабуть, і є мій секрет.
Пантелійович не знав, як відреагує товариш Сталін на останнє його прохання, а тому вагався, чи оголошувати його, чи краще – змовчати. Однак розумів й інше: без підтвердження цієї їхньої бесіди йому не можна повертатися додому.
– У вас є інша поропозиція? – запитав Сталін.

– Автограф! – нарешті витиснув із себе Пантелійович. – Прошу не відмовити.

– Ви ще й колекціонер?

– Ні, але ваш, Йосипе Віссаріоновичу, підпис нагадуватиме мені про цю зустріч…
– Ну що ж, доведеться зробити вам такий подарунок.
Сталін раптом замовк й уважно подивився на Пантелійовича.
– А що, коли товариш Сталін не просто розпишеться на папірці, а напише… наприклад, невелике послання українським комуністам? – звернувся до Панетлійовича.

Він не вірив вухам своїм: невже таке можливе? Невже саме йому судилося стати посередником між великим Сталіном і їхньою партією? Тією партією, яка останнім часом зазнала неймовірних принижень і втрат? Та для неї це послання може бути порятунком, допінгом, прапором, за яким підуть маси! Коли стане відомо, що є такий документ, в їхні ряди повернуться сотні тисяч зневірених, заляканих вчорашніх товаришів, і тоді…

Тим часом у руках Йосипа Віссаріоновича, як у чарівника, не відомо звідки взявся чистий аркуш паперу й знаменитий червоний олівець, яким керівник партії й держави писав резолюції, робив помітки на полях документів. Ще мить – і станеться диво, видатна історична подія…
Хтось смикнув за плече неймовірно щасливого Пантелійовича. Смикнув грубо, не по-гостинному. «Берія!» – здогадався Пантелійович, й холодний піт умить виступив по всьому тілу: він таки, мабуть, трохи переборщив, дозволивши собі зайве в спілкуванні з товаришем Сталіном. Але ж той навіть не натякнув, що йому щось не подобається у поведінці гостя, навпаки був до нього прихильним, ділився з ним найпотаємнішими думками.

Пантелійович примусив себе озирнутися, й здивувався, що Берія чомусь був у халаті його Ольги Никанорівни.

– Ти що – до обіду спатимеш? – почувся жінчин голос, і гіркий здогад ураз зіпсував настрій: усе, що він щойно пережив, було лише сном…

Від автора. Дякую читачам, які слідкували за публікаціями уривку з «Останнього сталініста»». Їхні зауваження й поради будуть враховані при остаточній підготовці роману до друку.
Валерій М'ятович