СУСПІЛЬСТВО

У Кропивницькому попрощалися із захисниками Ольгою і Тарасом Мельстерами (ФОТО)

Кропивницький у жалобі: містяни попрощалися з героями-захисниками Ольгою та Тарасом Мельстерами.

Сьогодні, 27 червня, їх провели в останню путь на Алеї почесних воїнських поховань Далеко-Східного кладовища.

Подружжя тероборонівців Мельстерів загинуло, захищаючи Україну на сході, 21 червня неподалік Борівського на Луганщині. Вони служили в одній частині.

Панахиду за загиблими відслужив єпископ Кропивницький і Голованівський Православної церкви України Марк.

Кропивницька журналістка Людмила Макей, яка зараз знаходться за межами України, у час прощання з земляками оприлюднила пост про життя до останньої краплі Ольги та Тараса.

"Горіла земля, палало небо і розпечене повітря. Під градом ворожого вогню просто неможливо було вижити. Нікому. Бо ті, хто випускали той вогонь із смертоносних жерл, прийшли спалити Україну та знищити українців. А тому не шкодували сил, аби спопелити все на своєму шляху.

Та ці нехристи не знали про таємницю тих, проти кого пішли війною. Вони, убогі, навіть не здогадувались, з якою надзвичайною силою мають справу. А сила та звалась Любов.

Так, Любов! Саме вона звела колись два полум'яних серця, які покохали одне одного навіки. Її звали Ольга, що у прадавніх предків означало “священна”, його – Тарас, що в перекладі з грецької “неспокійний, бунтар”. Ольга мала карі очі, які віддзеркалювали Всесвіт її щирої та багатої на таланти душі. Тарасові ж очі були сині, які бездонне небо та вічне кохання. Коли вони дивились одне на одного, навколишній простір наповнювався чарівним сяйвом, подібним до того, що на старовинних іконах навколо ликів святих.

Тарас та Ольга кохали один одного та мріяли про довге і щасливе життя разом. Але понад усе вони любили свою Україну. Тому, коли підступний ворог прийшов на їхню землю, молодята залишили рідний дім і пішли боронити країну. Дівчина обрізала свої довгі коси, аби волосся не заважало носити бронежилет. Хлопець змінив престижну роботу в офісі на сповнене тривоги солдатське буття.

Вони служили разом, в одній бригаді, яку кинули захищати Сєвєродонецьк від рашистів, і знали, що далеко не всі з побратимів дочекаються перемоги. Їхні матері пишалися своїми дітьми, а діти були справжніми солдатами. Вони не нарікали на те, що від “броніка” болить спина, що берці натирають ноги, що в окопі на сирій землі незручно спати, що над головами свистять снаряди, що кляті обстріли не мають кінця-краю, що танки пруть з усіх боків, що снайпери пильнують за тобою вдень і вночі, а товариші, з якими ще вчора ділили пайок, сьогодні стали 200-ми… Вони не скаржилися, а просто, зціпивши зуби, робили те, що вважали найголовнішим у житті.

А ще вони мріяли, і ці мрії допомагали молодим бійцям у хвилину розпачу. Ольга мріяла, як після перемоги повернеться до рідного міста і знову буде випікати й прикрашати запашні імбирні прянички, які так полюбилися людям. Тарас, як і годиться айтішнику, мріяв про нові проекти, що змінять світ на краще. Вони згадували свої мандрівки та планували нові. Планували жити, народжувати дітей, займатись улюбленою справою, допомагати тим, хто в біді. Вони планували. Але цим планам не судилося здійснитися.

…Того дня ворог лютував, як навіжений. Ситуація на фронті стрімко змінювалася, українські підрозділи несли тяжкі втрати. Ольга й Тарас, а також їхні однополчани до останнього подиху виконували наказ командира. А потім враз настала темрява.

Коли дим розсіявся, ті, хто вижили, побачили дивовижну картину. Над похмурими руїнами раптом з'явилися і знеслися до неба два білокрилих Ангели. Один Ангел був кароокий, другий із синіми очима.

Вічна вам пам’ять, Олю й Тарасе Мельстери! Доземний уклін за те, що живемо, дихаємо, мріємо. Світлої вам вічності!", – написала пані Людмила.

Світлої вам вічності, Олю і Тарасе!