СУСПІЛЬСТВО
Анатолій Кривохижа: Відбулася Революція гідності, але в культурі нічого не змінилося
- Останнє оновлення: 29 квітня 2015
Сьогодні ми виправляємо помилки, які робили протягом століття. Дав би Бог усім нам усвідомити, що другого шансу може вже не бути.
З передмови до майбутньої книги А. Кривохижі «На Богом обраній землі».
У журналістів є такий вислів: тема витає у повітрі. Про нього згадалося, коли ми потрапили до помешкання українського культурного діяча і педагога, засновника заслуженого ансамблю танцю України «Ятрань» і академічного театру народної музики, пісні і танцю «Зоряни», народного артиста України, почесного громадянина Кіровограда Анато?лія Миха?йловича Кривохи?жі (на знімку), щоб поцікавитися, як живеться ветеранові, про що думається, над чим працюється. І тут з’ясувалося, що буквально перед нами колеги з іншого видання в нього також брали інтерв’ю. Але те співпадіння лише утвердило в думці, що в людей такого рівня є про що розпитати, з ними є про що порадитися.
– Анатолію Михайловичу, останнім часом Ви то прямо, то опосередковано говорите про те, що Вам болить у культурі. Що Вас спонукає до цього?
– Складно відповісти однозначно... Розумієте, Кіровоградщина – не тільки географічний центр України, це ще й центр театральної творчості. У театрі ж, як відомо, народно-сценічний танець став мистецтвом, що й спонукало мене ініціювати створення на Хуторі Надії, садибі одного із засновників українського професійного театру І. Тобілевича, музею танцю. Тобто ми маємо всі підстави для того, щоб наш край був привабливим для туристів, але щоб туристи справді потягнулися до нас звідусіль, слід засукати рукава й працювати, працювати. Всім, хто причетний до культури й туристичної галузі. Залучати інвесторів, благодійників.
Згадаймо, як свого часу починали Тобілевичі в Бобринці? Як Олекса Воропай збирав обряди і звичаї нашого народу, так і вони збирали обряди. Далі хтось підказав, що в Україні немає театру. Вони спробували. Отак усе починалося. Студій із підготовки спеціалістів на той час не було, тому брали в театральну групу просто талановитих людей. Усіх об’єднувало величезне бажання щось зробити для культури, для просвітництва рідного краю.
До чого це я? Коли приїхав на роботу сюди, у відділі культури обласної ради профспілок керівником була Наталя Корешкова, машиністка і прибиральниця – ото і весь штат. Але були результати роботи. Працювали десятки будинків і палаців культури, сотні учасників художньої самодіяльності. Але згодом лише в обласному Будинку народної творчості профспілок числилося 32 особи. І пішло-поїхало: від міністерства культури України, обласних управлінь безліч паперів ішло на села з указівками. В селах тих голови колгоспів утримували по одному директору Будинку культури. Ще баяніста брали – ось і весь штат виконавців. А зверху ж – армада чиновників, які писали циркуляри і всі їх скидали завклубу у селі чи культоргу профкому. Тобто низи працювали, як Тобілевичі свого часу – з нічого, а верхи паразитували на їхній праці.
Відбулася Революція гідності, але в культурі нічого не змінилося.
– Але ж проводяться в нас і «Вересневі самоцвіти», і «Калиновий спів»...
– Проводяться, та не завдяки, а всупереч. Хіба чиновник від культури допомагає аматорам у підготовці – то їхні проблеми. Люди з районів з’їдуться на той таки фестиваль у травні, поспівають – і додому. А облік цієї роботи ведуть десятки уповноважених із районних і обласних управлінь культури та Будинку народної творчості. Оця надбудова нікому не потрібна. Бо завдяки їй наша культура ледь животіє. Коли б не армія чиновників, кошти, що їх виділяє держава на культуру, доходили б до неї, а так весь бюджет з‘їдають «обліковці».
Я за життя поїздив по світу, бачив, як там, аналізував і порівнював. Я був і на фестивалях у Софії та в Сегеді, і на міжнародних танцювальних фестивалях у Німеччині та Франції. Нас там зустрічали рядові уповноважені від громадськості. Однак дивувало, як розкішно колективи одягнені, на яких солідних зарплатах їхні безпосередні керівники, а не чиновники. Люди, котрі працюють у системі міських установ, самі проводили ті фестивалі. А в нас цим займається величезний апарат чиновників від культури. Може, дасть Бог, щось зміниться, якщо справді буде люстрація, – і вдасться скоротити дармоїдів, які ще в компартійні часи забралися в керівні крісла й до цього часу з них «кермують»…
Візьміть фестивалі, на які щорічно витрачаються чималі кошти. Фактично вони проводяться для самих учасників. Чому ж вони не набувають популярності серед людей? Може, треба щось змінити в їх проведенні, потрібні нові ідеї?
– Анатолію Михайловичу, якщо Ви вже заговорили про люстрацію, то хто, на Ваш погляд, спроможний підняти культуру Кіровоградщини на новий рівень?
– Чесно кажучи, таких усе менше й менше. Чому? Бо не цінують у нас таланти, і вони змушені заробляти собі на прожиття десь у Європі або й за океаном. Ось нещодавно Павло Босий, відомий теат-ральний фахівець, професор поїхав працювати у Канаду, бо тут для нього не знайшлося місця роботи. І таких прикладів можна навести чимало. Он «Зоряни» розбігаються, шукаючи кращих умов та заробітку… Однозначно, нашу культуру не піднімуть ті, хто нині нею опікується.
– Що можна зробити в культурі сьогодні? З чого розпочати?
– Не з грошей, бо вони можуть швидко «гавкнути». Треба починати з фахового керівництва галуззю, і то якомога швидше.
А ще потрібно розвивати туризм. Я чотири рази був в Італії. З природних копалин там – лише мармур. А основні доходи бюджету – від музеїв, картинних галерей, соборів тощо. Скільки там розроблено екскурсійних маршрутів! Доходи фантастичні, але ж цим треба займатися щоденно, цілеспрямовано, затято. Тим більше, що в нас є що показати. Один тільки приклад. Лише завдяки музею хореографічного мистецтва, Кіровоградщину для себе вже відкрили туристи з Росії, Австралії, Америки, Канади. Після Коломиї, Запоріжжя, Черкащини, вони заїздили в Кіровоград. Чому ж і далі не працювати над наповненням маршрутів, над підготовкою путівників? Канадці запропонували проводити на Хуторі хореографічний фестиваль, але, на жаль, все зламала вій-на на сході країни. Були певні напрацювання, а в Бразилії навіть почали готуватися до участі в ньому.
– Будемо сподіватися, що колись цю задумку Ви зможете реалізувати.
– Дуже на це сподіваюся.
Лариса РОМАНЮК
