ЕКОНОМІКА

Іван Марковський: Ми примусимо комунальні підприємства працювати на місто

Багато хто після відставки Олександра Саінсуса з посади Кіровоградського міського голови передрікав розвал і повний хаос у місті.

 Хоча насправді від Олександра Дмитровича мало що й залежало – він, швидше за все, грав роль казкового короля, а все робила свита (читай: Партія регіонів), і в пам’яті кіровоградців залишиться хіба що як провідник найбезглуздішої транспортної реформи (фактично – перерозподіл маршрутів), за яку його й досі згадують «незлим, тихим» словом.

А що ж наступники? Що вже зроблено ними для громади? Які чергові завдання вони ставлять перед собою? Про це ми говоримо з в. о. міського голови, секретарем міської ради Іваном МАРКОВСЬКИМ. Але розпочалася наша розмова із трохи іншого запитання, яке не можна було йому не задати.

– Іване Івановичу, знаю, що ви були активним учасником Євромайдану. Чи справдилися ваші сподівання на зміни в країні?

– Я дійсно майже всю зиму провів у Києві. І не просто стояв на Майдані, я організовував людей, нерідко сам за кермом привозив їх із Кіровограда, робив усе, щоб вони там не голодували, щоб були спроможними тримати оборону. Люди мене вражали своїм патріотизмом, своєю пожертвою в ім’я кращого життя. Дививсь на них, і сльози на очі наверталися. Там я почувався щасливим, без страху ішов у найгарячіші точки, був присутнім, коли громили офіс Партії регіонів. Мені навіть вдалося прихопити пакет з документами, тож, коли повернувся в Кіровоград близько одинадцятої години вечора, мене зустрічали кілька десятків міліціонерів – гадали, що я ті документи тримаю при собі, а я віддав їх ще в Києві потрібним людям.

Майдан закінчився і ми побачили, що майже нічого не змінилося – немає справедливості, не покарано тих, хто організовував антимайдан, бив і розстрілював мітингарів. І далеко ходити не треба, достатньо поглянути на нашу область, подивитись, хто залишився тут керувати. Мені було прикро, коли дев’ятого травня на Меморіальному кладовищі організатори антимайданів у Кіровограді, ті, хто поставляв сюди «тітушок» з інших регіонів, стояли в авангарді процесії. Я переконаний, що багато з них і досі тримає в шухлядах своїх робочих столів прапори Партії регіонів і чекають повернення Януковича.

– Мабуть, найпереконливішим підтвердженням сказаного вами є те, що одного з організаторів провладного мітингу 26 січня голова облдержадміністрації спочатку призначив членом редколегії газети обласної ради й обласної державної адміністрації «Народне слово», а потім ще й членом комісії з розслідування дій колишньої влади…

– З огляду на те, яку високу ціну заплатив український народ у боротьбі з диктатурою, такі дії важко зрозуміти. Як і те, що сьогодні кинуто роботу з людьми напризволяще, чим і користуються вчорашні. Візьміть наші деякі обласні ЗМІ. На кого вони працюють? На нову Україну? Сумніваюся. Коли я розкриваю газету чи дивлюся телевізор і бачу там відомих нам Ларіна і Ніколаєнка, розумію, що триває елементарне зомбування людей, мовляв, без цих осіб області буде каюк. Я розумію, що Ларіну дуже хочеться отримати підтримку на Кіровоградщині, але ж це не чесно перед пам’яттю загиблих – віддати свій голос за тих, хто винний в сьогоднішніх бідах України. Невже в нас така коротка пам'ять?

– До слова, як ви ставитеся до того, що знову на щит піднімається регіоналівська програма «Центральний регіон-2015»?

– Мені сумно, що в цьому задіяні й деякі підприємці, бо ця програма – один із елементів того ж зомбування. По Кіровограду, де Партія регіонів мала більшість у міській раді, а відповідно й могла зробити все для її реалізації, програма виконана всього на 15 відсотків. І це при тому, що весь час вносилися зміни, проводилися оптимізація і актуалізація. Майже все, що планувалося, залишалося на папері.

– А дитячі майданчики? Здається, їх було відкрито більше півсотні. Ви ж цього не спростуєте?

– Ні. Але чому ніхто не рахує, скільки в цей період було закрито поштових відділень, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень, шкіл? Куди подівся обласний Будинок вчителя? Що сталося із Знам’янською обласною бальнеологічною лікарнею?

– Вас сьогодні дуже часто критикують. Наприклад, кажуть, що ви винні в появі в місті пивних наметів.

– Це така тактика – відволікати увагу громади від того, що самі наробили. Рішення про надання дозволу на встановлення пивних наметів приймалося ще в березні, коли містом керували зовсім інші люди. Я запропонував деяким депутатам: давайте всі йдемо і знесемо ті палатки. Відмовилися, бо більшість палаток… їхніх.  

Декому не подобається, що ми відмінили фінансування з міського бюджету їхніх підприємств, утримання їхніх володінь по вулиці Дворцовій, що ми не згодні з підвищенням вартості води для населення до дванадцяти гривень за куб, врешті, що ми внесли зміни в транспортну реформу, яку вони провели під себе – із шістнадцяти перевізників залишили шість і думали, що диктуватимуть ціни. До слова, дехто із перевізників ще сподівається, що вдасться взяти реванш і повернутися до бажаного для них тарифу, але переконаний, що це їм не вдасться, бо є багато порядних людей і вони цього не допустять.

– Ви ризикнули зачепити і житло-комунальну галузь...

– Скажу так: мабуть, сьогодні легше звільнити директора якоїсь атомної електростанції, ніж начальника ЖЕКу. А чому? Та тому, що на тому директору дуже багато зав’язано. Візьмемо ЖЕК № 10 – найбільший, що обслуговує «спальний район» вулиць Жадова і Попова. І ось при цьому ЖЕКу є ще один ЖЕК, під тим же номером, тільки вже приватний. Люди числяться в ЖЕКу міському, а гроші за виконану ними роботу надходять до приватного. І так майже всюди – кожне комунальне підприємство міста має десятки «кривосісів», які висмоктують з нього гроші. Навіть людина, яка ніколи нічим не керувала, задумається: хіба може бути так, щоб підприємство, якому належать техніка, приміщення, мало збитки, а приватне підприємство, яке тим користується, процвітало? Інший приклад – ЖЕК № 3. Має дуже потужну столярну майстерню, яка могла б виконувати замовлення всього міста. Сьогодні вона працює, але виключно не на комунальне підприємство. На території ЖЕКу діє олійниця, яка є власністю приватних осіб.

Повністю інтерв'ю читайте у першому номері газети "З перших уст".

Валерій М’ЯТОВИЧ