ЕКОНОМІКА

Анатолій Петренко: Податки мають бути такими, щоб їх хотілося платити

 Готуючись до інтерв’ю з ним, прочитав такі рядки, написані колегою-журналістом: «Програму-мінімум Анатолій Петренко виконав давно. Разом з дружиною і вірним другом Євдокією Іванівною виростили двох синів (теж працюють у сільському господарстві), доньку, мають п’ятеро онуків; збудував сотні будинків; посадив десятки гектарів лісів, парків, скверів.

Залишилася програма-максимум: побачити весь український люд заможним, успішним, щасливим».

 Усе це відповідає дійсності, однак беру на себе сміливість додати трохи конкретики. Анатолій Олексійович працює в сільському господарстві вже п’ятдесят шостий рік. Був бригадиром тракторної бригади, керуючим відділком радгоспу, головним агрономом, з 1975 року – директор радгоспу «Устинівський», який неодноразово реформувався згідно з віяннями часу (нині його наступником є ПСП «Україна»). Яку б посаду не займав, завжди найголовнішим своїм завданням вважав турботу про людей, про їхній добробут, про що свідчить, зокрема, зведення 257 житлових будинків, дитсадків, школи, церкви, прокладання доріг із твердим покриттям, водогону, газифікація села. Сьогодні він докладає чимало зусиль, щоб його односельці мали роботу і достойну оплату, щоб без збоїв функціонувала вся «соціалка». Зрозуміло, що не залишається поза його увагою виробництво – основа добробуту. Щойно в господарстві закінчили збирати ранні зернові. З цієї події й починаємо нашу розмову з одним із старійшин аграрного сектору області.

– Анатолію Олексійовичу, не жалкуєте, що жнива, на які так чекали, закінчилися дуже швидко? Інша справа в радянські часи – підготовка протягом зими і весни, перевірки контролюючих органів, семінари районні й обласні, а самі жнива схожі на справжню битву, бо часто ламалася техніка, бракувало запчастин тощо…

– Ви праві, ми не встигли навіть насолодитися жнивним процесом. Ранні зернові збирали всього вісім днів. Посприяли цьому два фактори: людський і технічний. Наші механізатори дуже досвідчені майстри своєї справи, а що стосується техніки, то вона на межі фантастики. Як на мене, сучасна сільськогосподарська техніка є найкращим орієнтиром, куди нам слід рухатися, з кого брати приклад. Уявіть, одним комбайном Джон Дір чи Кейс, що є в нашому парку, можна звільнити за добу до сотні гектарів площі, на що раніше витрачалося кілька днів. Відповідно, й намолоти вражають. Ось одного дня комбайнери Сергій Гера і Михайло Марченко намолотили відповідно 320 та 280 тонн зерна. Колись таких показників досягали за весь період збирання. До слова, ви кажете, що колись жнива перетворювалися на битву за врожай. Мушу вас запевнити, що в нашому господарстві й тоді жнивна компанія проходила швидко і якісно, без авралів, оскільки ми готувалися до неї завчасно й не чекали наглядачів та погоничів. Люди це вам підтвердять.

– Знаю, що Ви задоволені урожаєм ранніх зернових.

– Так. Нинішнього року нам пощастило з дощами – вперше, мабуть, за п’ятнадцять років, у травні, коли тривав інтенсивний процес вегетації, на наших полях випало до 90 міліметрів вологи.

– Дощі багато важать, але ж ви і в посушливі роки не були без хліба. В чому криється «секрет» такого успіху?

– Звичайно, ми шукали протидію традиційній для нашого краю посусі, і нині можна впевнено сказати, що ми її знайшли. Це так звана напівнульова технологія. Ми вже багато років не використовуємо плуг. Сіємо зернові, лише розрихливши верхній шар грунту на 4-6 сантиметрів. Так ми економимо енергоресурси, а головне – зберігаємо мізерні запаси вологи. І, знову ж таки, маємо для цього відповідну техніку – культиватори, сівалки. Дотримуємося й ще кількох умов. Ми не засіяли жодного поля без добрив. Однієї тільки аміачної селітри внесли по 180 кілограмів на гектар. Не забуваємо й про органіку, і це одна з причин, чому ми утримуємо тваринницьку галузь. Великого значення надаємо якісному посівному матеріалу. Скажімо, для сівби пшениці і ячменю використовуємо еліту або ж третій клас. Найкращим насінням засіваємо і кукурудзяні та соняшникові поля, бо давно переконалися, що це забезпечує додатково 10-15 центнерів на кожен гектар.

– Усе це служить зайвим підтвердженням того, що займатися сільгоспвиробництвом сьогодні неможна абияк, тут треба слідкувати за технічними і технологічними новинками, обов’язково їх використовувати. Хто цим у вас займається?

– Сини Володимир та Анатолій. Наприклад, Володимир намагається не пропускати крупні міжнародні сільгоспвиставки в Європі і навіть Америці. Однією з останніх була Швейцарія, де нас зацікавила найсучасніша сівалка точного висіву кукурудзи. Він же підтримує зв’язки з Миронівським науковим інститутом, у якого купуємо елітне насіння пшениці.

– Які види на врожай кукурудзи та соняшнику?

– Непогані, але потрібен дощ. Спека може зіпсувати наші сподівання.

– Тепер найболючіше питання: що з цінами, адже в попередні роки вони особливо не радували селян?

– Сьогодні за тонну пшениці третього класу нам пропонують трохи більше двох тисяч гривень. Це дуже низька ціна. Весною вона була на тисячу гривень вища. У попередні роки сільгоспвиробники були позбавлені можливості продавати збіжжя на експорт, бо цим займалися лише наближені до верхівки влади фірми-посередники, якій й отримували основний «навар». Однозначно, цю систему треба міняти, якщо керівництво країни хоче по-справжньому підтримати село. Однак якихось реальних кроків у цьому напрямку поки що не видно, всі заборони зберігаються.

– І ці заборони вигідні чиновникам, а не країні.

– Я повністю з вами згоден. Нині на все потрібен дозвіл, який тобі можуть видати, або не видати. Все залежить від твоєї здогадливості. До того ж окремі дозволи не інакше як дурницею не можна назвати. У багатьох господарствах для очищення зерна використовують агрегати ЗАВ-40. Пил, невимолочені колоски, полова, – це побічні продукти їхньої роботи. Чи можуть вони забруднювати екологію? Ні, звичайно. Це грунтоутворюючі елементи й не більше. Але ж якийсь чиновник додумався вважати їх шкідливими викидами, і тепер ми повинні плати за ті ЗАВ-40 кошти, на які утримують армію контролерів, і держава з того нічого не має. Зокрема, ми витратили два роки на те, щоб отримати відповідний дозвіл.

Ще одна проблема – дозвіл на використання води для виробничих потреб. Для його отримання потрібно спочатку звернутися в район, потім – в область, потім – у Черкаси. Ми три місяці не могли подати воду на ферму й возили її із ставка. Чиновник аж тішиться, що від нього залежить селянин. Якщо влада щиро хоче побороти корупцію, то таку систему треба ламати.

– Фіскальні, контролюючі органи надокучають?

– Останнім часом менше. Раніше навіть «просили» перераховувати податки наперед. А одного разу повідомили, що наше господарство, яке справно платить податки, опинилося в так званій групі ризику, й потрібно сплатити понад триста тисяч гривень. Як потім мені пояснили по секрету, ті кошти потрібні були комусь для хабара. Ми відмовилися платити, щоправда, змушені були шукати захисту у високих кабінетах. Узагалі, у нас заведено чітке правило: податки потрібно обов’язково платити. На цьому тримається держава, в неї повинні бути кошти на освіту, на науку, на охорону здоров’я людей, врешті, на утримання армії. Сьогоднішня ж армія, як засвідчили події останніх місяців, немає елементарного, і весь народ змушений скидатися, щоб купити солдатам взуття й бронежилети. Всі мають платити податки, але податки повинні бути посильними, такими, щоб їх хотілося платити. Наприклад, відрахування до фонду соціального страхування становить нині 37 відсотків. Це багато, не випадково чимало підприємств ідуть у тінь, платять людям у конвертах. Також податків не повинно бути стільки, для сільгоспвиробника достатньо й одного, тільки треба встановити, від чого залежатиме його розмір – від гектара землі, від обороту чи ще від чогось.. Треба врешті-решт врегулювати й роботу державного казначейства. Воно не допомагає, а тільки гальмує роботу місцевого самоврядування. Скажімо, на рахунках нашої сільської ради вже тривалий час лежать без руху півтора мільйона гривень, а купити фарбу для школи чи щось інше зробити неможна. Кому це вигідно? Яке відношення має державне казначейство до коштів громади?

– Більшість господарств намагаються обходитися мінімальною кількістю працівників, набирають їх лише в сезон. У вас постійно трудиться близько ста п’ятдесяти чоловік. Навіть утримуєте тваринництво, від якого немає значних прибутків, щоб тільки люди мали роботу.

– А хіба можна інакше, адже я з цими людьми прожив усе життя, вони тут працювали. Для них робота – часто єдиний засіб для існування. І сьогодні середня зарплата в нас одна з найвищих у районі – понад 2500 гривень. Зрозуміло, що одні отримують більше, інші – менше, все залежить від внеску і ставлення до праці. Хочу зазначити, що зарплата – це вагомий стимул. Наприклад, комбайнери знали, що отримають за кожну намолочену тонну зерна 12 гривень, і старалися. Заробітна плата згаданих уже Сергія Гери і Михайла Марченка в день найвищої продуктивності сягала більше трьох тисяч гривень кожного. До слова, гарно потрудилися на жнивах й інші: комбайнери Микола Оленчук, Іван Бабенко, трактористи Віктор Лівша, Юрій Яковлєв, Олександр Прутян і два його сини Олександр та Віталій. Подяки заслуговує й головний агроном Сергій Календюк, який відповідає за рослинницьку галузь, й старається, щоб віддача її була найвищою.

– Перефразовуючи відомий вислів, про Ваше господарство можна сказати так: не соняшником єдиним живете.

– Це дійсно так. Життя складається не тільки з роботи, тому ми дбаємо і про комфортні умови, і про відпочинок і навіть про духовність. Кілька років тому було зведено храм Святої Євдокії, меморіальний комплекс. Я вже не кажу про те, що беремо участь у вирішення усіх сільських проблем, допомагаємо і сільраді, і школі, і дитсадку.

– І останнє. Нині вся країна в очікуванні, як закінчиться боротьба з іноземними найманцями на Донбасі. Не уявляю, щоб і ви особисто і всі криничнянці стояли осторонь, не допомагали нашим військовим.

– Ми одними з перших у районі переказали 30 тисяч гривень на потреби армії, закупили три бронежилети, нещодавно відправили машину з продуктами харчування. Будемо й надалі допомагати, аби тільки країна могла мирно розвиватися.

– Тому логічно закінчити нашу розмову закликом «Слава Україні!».

– Героям слава!

Валерій М‘ЯТОВИЧ

Фото Валерія ЛЕБЕДИКА