ЕКОНОМІКА

Громаді все, що крізь пальці протече?

Днями Україною прокотилася хвиля так званих громадських обговорень законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку продажу права оренди на земельні ділянки сільськогосподарського призначення».

За цією довгою назвою декілька суттєвих новацій, які подаються як вирішення «проблеми продажу сільськогосподарських земель». А що ж там насправді, крім фактичної заборони продажу сільгоспземель?

Найбільш резонансними нормами проекту, на мою думку, є: а) встановлення мінімального терміну оренди земельних ділянок у 14 років; б) припинення договору оренди через невиконання його умов щодо строків виплати орендної плати. Ось про це й поговоримо.

 Чим автори законопроекту керувалися, встановлюючи саме 14 років, не зрозуміло ані з тексту проекту, ані з пояснювальної записки. Але ця норма суттєво звужує не тільки права орендодавця, але й тисне на орендаря, бо необхідно прив’язати термін оренди до основної сівозміни. Оскільки виробничий цикл має бути завершеним, то основна сівозміна повинна становити 2, 7 або 14 років. Я не певен, що з тисяч підриємств Кіровоградщини знайдеться хоча б кілька десятків із таким циклом і такою сівозміною. Тут доцільніше було б встановити, наприклад, 15 років.

Наступна новація містить значний ризик, пов’язаний із недобросовісністю орендодавців. Пропонується наступне. Якщо протягом місяця з дня закінчення терміну виплати орендної плати орендар не виплатив орендодавцю належної винагороди, орендодавець може скористатися правом припинення договору оренди землі, просто відправивши орендарю листа-повідомлення. Цього буде достатньо, щоб договір вважався недійсним і можна було скасувати його реєстрацію.

Стосовно фермерів є декілька моментів, але виділю один – зміни частини 4 статті 7 закону «Про фермерське господарство». В чинному законі зазначається, що в разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства, питання вирішується в суді. Його рішення про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі, видачі документа, що посвідчує право власності або укладання договору оренди. І ось

Держземагенство пропонує цю норму скасувати! Тобто у випадку конфлікту із тим же Держземагенством, що є монополістом у розпорядженні землями державної власності, із яких частіше і виділяються землі для фермерів, суд відбудеться, а прямої норми закону зобов’язати надати земельну ділянку вже не буде. Іншими словами, потурбувалися, щоб фермер менше докучав Держземагенству. Та й норма, згідно з якою проект відведення земельних ділянок розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, у новій редакції зникає.

У читача може виникнути питання: а при чому ж тут громада, що згадується в заголовку?

А про них проектанти згадали лише в пояснювальній записці, переконуючи, що громади зможуть розвиватися, використовуючи право успадкування за законом або заповітом, визнання спадщини відумерлою; викупу земельних ділянок для суспільних потреб; викупу земельних ділянок в іноземних осіб та осіб без громадянства; реквізиції або конфіскації земельних ділянок.

Виглядає цікаво, але тільки на перший погляд. Насправді треба розуміти, що за нинішніх норм земельні повноваження місцевих рад, що є представниками громади, обмежені виключно територією населеного пункту – все інше у віданні райадміністрацій та Держземагенства. Тобто місцевій громаді отримати в розпорядження пай як відумерлу спадщину нереально, оскільки практично всі вони – за межею населеного пункту. І отримає їх Держземагенство. Про викуп, при вічному дефіциті місцевих бюджетів, ближчими роками і мови вести не можна. А конфіскація, за ст. 84 Земельного Кодексу, передбачена лише для набуття власності на земельну ділянку державою, читай Держземагенством.

Тож і виходить, що зміни до законів пропонуються все нові й нові, а громади як були без земельних та інших ресурсів, так і залишаються.

Богдан Андрющенко