ЕКОНОМІКА

Сергій Кузьменко: Спостерігати, як формується додаткова вартість й бути самому до того дотичним, – таке можливе тільки в сільському господарстві

У 90-х роках до Кіровограда прилетіла велика делегація з однієї з турецьких провінцій. Наївні турки сподівалися, що зможуть з нами співпрацювати, нічого з того майже не вийшло, та запам’яталася гарна вечеря в ресторані «Козацька застава» з численними тостами. Тоді мені випало поспілкуватися з редакторами трьох приватних турецьких газет. На запитання, про що найбільше люблять читати їхні читачі, один із редакторів відповів: про життя відомих людей, зокрема, як одягається дружина губернатора, на якому авто вона їздить, які її захоплення. А що ми знаємо про дружин наших «губернаторів»? Це завжди була дуже закрита тема для ЗМІ. Та ми мало знаємо й про самих «губернаторів», бо для нас вони – тільки керівники, котрі переймаються виключно державними справами, турботою про простих смертних, і не більше. Водночас знати більше про тих, хто нами керує, треба. Це не зайва інформація. Тому й народилася думка взяти «нестандартне» інтерв’ю в голови Кіровоградської облдержадміністрації Сергія Кузьменка. Зрозуміло, що зробити це потрібно було трохи раніше, але що сталося – те сталося.

Приклад батька переміг
– Сергію Анатолійовичу, у вересні виповниться два роки відтоді, як вас призначено на посаду, але для багатьох мешканців області ви залишаєтеся закритою людиною. Навіть ваші підлеглі не знають про вас більше офіційної інформації. Де пройшло ваше дитинство, чим воно запам’яталося?
– Мені дивно чути, що моє життя закрите, адже, як мені здавалося, я достатньо розповідав про нього журналістам, зокрема, й про своє дитинство, але якщо ви запитуєте, то я готовий зробити це ще раз. Народився я в Олександрії, потім батьки переїхали до села Головківки, де й минули мої дитячі і юнацькі роки. Батько спочатку був водієм, згодом став агрономом, а мама їздила до міста, де працювала в одному з дитсадків. Я більше спілкувався зі своїми бабусею й дідусем. У Головківці я мав і маю друзів, там я десять років чесно й добросовісно щодня долав кілометр і сто метрів – така відстань до школи. Школа була гарна, навчалося тоді десь 250-270 дітей, нині трохи менше.

– До слова, як ви вчилися?
– У школу ходив охоче, бо там було не тільки навчання, там було ще спілкування з однолітками, із старшими товаришами. Намагався бути гарним учнем, гарно вчитися. Як і всі діти, займався різними справами – і спортом, і невеличкою громадською роботою, допомагав колгоспу збирати врожай, виконувати інші роботи.
– Ви можете назвати людину, яка найбільше вплинула на формування вас як особистості, хто були ваші кумири?
– Важко коротко відповісти, на кого я рівнявся, коли мені було сім років, коли було п’ятнадцять чи двадцять п’ять. Безумовно, найбільшим авторитетом для мене був батько. Він часто брав мене в свій бобик – була така машина з пружинними сидіннями, брезентовим верхом – і ми їхали в поле, там я бачив, як сіють хліб, як його збирають. Коли мені виповнилося років одинадцять-дванадцять, заробив свої перші десять карбованців. Отримав їх від батька за те, що з хлопцями проводили так звану видову прополку – видаляли з насіннєвих посівів інші культури. Це була неофіційна моя робота, яка, як я тепер розумію, мала неабияке виховне значення. Тоді прийшло усвідомлення головного: хочеш мати гроші на свій улюблений яблучний сік чи пластівці, вчися їх заробляти.
Окрім батьків, дідусів та бабусь, ровесників, на моє формування впливали вчителі, яким я дуже симпатизував і відповідно відчував їхню симпатію. Людяності, порядності і доброти вчила перша вчителька Марія Михайлівна Могильна. Вона водилася з нами як квочка з курчатами – навчала, оберігала. Вона ніколи не підвищувала на нас голос, вона нас любила, часто ходила з нами на екскурсії. Гарна була людина.
З навчальних предметів найулюбленішою для мене була історія. Не в останню чергу, мабуть, тому, що її викладали неординарні люди. Першим учителем історії був молодий випускник нашого педагогічного інституту Василь Миколайович Ільчишин. Усе, що тобі було цікаве, ти міг у ньому знайти. Він добре знав історію, а ще він захоплювався футболом, і те захоплення передавалося нам, хлопчакам, ми охоче відвідували футбольний гурток, який він вів. Прививав мені любов до історії й директор школи Георгій Петрович Котик. Фронтовик, пройшов війну, сам був залюблений в історію й інших умів до неї долучати. Розкриваючи на уроці якусь тему, любив, щоб учні не просто його слухали, а брали в тому участь. Так складалося, що найактивнішим учнем на уроках історії був я – ми з директором могли проговорити весь урок, і за це однокласники мені дякували, бо їх тоді не чіпали. Директору потрібен був співрозмовник, і він знаходив його в моїй особі. Одним словом, історію я любив.
– Ким мріяли стати?
– До класу восьмого гадав, що стану вчителем історії, потім у дев’ятому-десятому класах ми вивчали військову підготовку. Викладач Володимир Андрійович навчав нас марширувати, стріляти, і я вирішив, що вже вступатиму до військового училища, а коли останнє літо попрацював помічником комбайнера на потужному на той час комбайні СК «Нива», приклад батька все-таки взяв гору. Спостерігати, як формується додаткова вартість завдяки сонцю, воді й фотосинтезу, бути до того якимсь чином дотичним – таке можливе тільки в сільському господарстві. Мені подобалася ця «філософія», а ще думалося: якщо батько життя цьому присвятив, то це ж недаремно. Так я дійшов твердого рішення, що маю здобувати агрономічну освіту. На той час у КІСМі саме відкрилася така спеціальність. Нас набрали на перший курс сорок п‘ять чоловік замість двадцяти п‘яти й сказали: через півроку вирішать, хто з нас хоче бути агрономом, а хто ні, тому, можна сказати, вступні екзамени ми складали впродовж усього першого семестру. Я склав.

Коли батьки вчаться у дітей
– Як ви познайомилися з вашою дружиною, хто вона для вас – «надійний тил», кохана жінка, мати ваших дітей? Хто ваші діти?
– З дружиною Наталею (дівоче прізвище Чередій) ми познайомилися – не дивуйтеся, –тридцять п’ять років тому, коли були учнями першого класу. Вчилися разом десять років, товаришували, після закінчення школи наші дороги часто перетиналися, зав’язалася дружба, яка увінчалася в дев’яносто п’ятому році весіллям. Маємо двох дітей: син Іван народився в дев‘яносто сьомому, він уже закінчив перший курс Інституту міжнародних відносин, а донька Настя закінчила тільки перший клас.
– Така різниця між дітьми – це, мабуть, для того, щоб батьки не розслаблялися, не забували, що таке школа...
– Так, щоб учили грамоту разом із дітьми, щоб завжди залишалися молодими. Дружина для мене – це все: і кохана жінка, і мати моїх дітей, і берегиня сімейного вогнища. Ми досить давно разом, досить давно одне одного знаємо, і я вдячний їй за те, що вона мені багато в чому допомагала і завжди була тією людиною, з якою я міг порадитися й отримати від неї підтримку.
– Ви працюєте в Кропивницькому, сім’я – в Олександрії. Вам удається брати участь у вихованні дітей?
– Коли Іван ріс, я працював по двадцять чотири години на добу, бо тоді ми з батьком розбудовували свій бізнес, і то я знаходив для нього якусь часточку часу. З Настею в цьому плані простіше, бо, хоч моє робоче місце знаходиться в Кропивницькому, я тут не мешкаю, їжджу додому, а відтак бачу її щодня, якщо, звичайно, не перебуваю десь у далекому відрядженні. Хочеться прищепити дітям найкращі людські якості, зробити все, аби вони виросли гідними людьми, вивчилися, могли займатися улюбленою справою. Ще чим цінний цей процес – виховуючи й навчаючи чомусь дітей, ти сам у них вчишся, бо вони відкриті, безпосередні, щирі, часто мислять нестандартно.

Тільки б не було війни
– Про що мріє голова обл-держадміністрації Сергій Кузьменко?
– Гадаю, моя мрія співпадає з мрією мільйонів українців – аби швидше закінчилося протистояння на сході країни й люди змогли займатися своїми справами – вихованням дітей, створенням комфортних умов для життя.
– За цих два роки, поки очолюєте облдержадміністрацію, змінилися якось ваші пріоритети, погляди на людей?
– Нещодавно виповнилося десять років, як я полишив бізнес і пішов на державну службу, тому я не можу сказати, що з призначенням мене головою облдержадміністрації в моєму житті сталося щось таке, що перевернуло мій світогляд.
Завдання на рівні району й області одні й ті ж, інші тільки масштаби, зокрема, й відповідальності: на рівні області її більше. А ще це корисний досвід, тому що ти маєш можливість спілкуватися з великою кількістю людей. Зізнаюсь, я щасливий від того, що регулярно зустрічаюся з ветеранами, молоддю, справжніми фахівцями своєї справи – від них я чую дуже багато цінної інформації, вони допомагають краще розуміти дійсність.
– Як Президент Порошенко оцінює вашу роботу – враховуючи, що ви залишаєтеся на посаді, то, мабуть, добре? Ви часто з ним спілкуєтеся?
– Як Президент оцінює мою роботу, це краще поцікавитися в нього, коли він приїде в нашу область, а щодо нашого спілкування, то воно відбувається не рідше одного разу на місяць. Президент телефонує мені в кабінет, буває, на мобільний; коли в мене виникає потреба порадитися з главою держави з якогось важливого питання, то я прошуся на зустріч. Це мій безпосередній керівник, і я зобов’язаний звіряти з ним годинник, знати його бачення стосовно тієї чи іншої проблеми. Можу сказати, що в нас з ним нормальні робочі стосунки.

Про здобутки, помилки й футбол
– Вам удалося вже зробити на посаді голови облдержадміністрації щось таке, чим ви можете пишатися?
– Я не хочу перелічувати, що було зроблено за ці два роки. Зроблено було багато, згадайте ремонт обласних лікарень, допомогу Збройним силам та інше. Як на мене, значно важливіше те, що ти робиш нині й маєш зробити завтра. Скажімо, для когось не є важливим підтримання родин військовополонених, але ми цим займаємося, бо ми люди державні й це наш обов’язок.
– Ви припускалися помилок?
– Мабуть, припускався, але я не пригадую жодного свого рішення, за яке мені було б соромно.
– Ваше ставлення до тарифів: вони справедливі?
– Чим менше людина сплачує за комунальні послуги, тим для неї краще. Така філософія. Але я керівник, і моє завдання – забезпечити в секторі ЖКГ справедливість, а вона полягає в єдиній ринковій ціні, створенні умов, за яких неможлива корупція, та підтримці тих, хто неспроможний сам оплатити комунальні послуги. Нині на тарифах спекулює багато опозиційних політиків, але коли вони стають владою, думки їхні щодо того, що тарифи треба знижувати, змінюються кардинально.
– Як ви ставитеся до того, щоб враховуючи вимоги про декомунізацію, наша область називалася Центрально-Українською?
– Закон про декомунізацію має виконуватися, а це означає, що має бути знайдено компроміс у суспільстві й щодо назви нашої області. Я ж не хочу зараз казати, яка назва мені до вподоби більше, аби мене не звинуватили в її проштовхуванні. Визначитися стосовно нової назви області мають спочатку депутати обласної ради, а останнє слово – за конституційною більшістю Верховної Ради.
– І останнє запитання до вас, Сергію Анатолійовичу, вже як до президента футбольного клубу «Олександрія» – як ви сприйняли поразку вашої команди в стартовому матчі нового чемпіонату України? (Розмова відбувалася ще до виграшу в другому турі у полтавської «Ворскли». – Авт.)
– Як людина, яка звикла частіше вигравати, ніж програвати, я завжди кажу собі: треба швидше перегортати цю сторінку й робити все, щоб завтра була перемога. Тому я сильно не замислююся над тим, як київське «Динамо» екзаменувало нашу команду, я більше думаю, яке в неї майбутнє. Переконаний: воно буде гарним.
– Хай так і станеться на радість уболівальникам, без перебільшення, дуже самобутньої команди «Олександрія».
– Дякую.

Валерій М‘ЯТОВИЧ