ЕКОНОМІКА

Валерій Кальченко: Добудувати КГЗКОР можна було за частину виручки від продажу Криворіжсталі

Спад в економіці й російська агресія на сході країни відсунули на другий план чимало проблем, розв’язання яких вважалося першочерговим. До таких проблем належить і Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд, що поблизу Долинської. Гігантська будова дісталася Україні в спадок від колишнього СРСР, але виявилася для неї непосильною ношею – за двадцять п’ять років будівництво не просунулося вперед ні на крок. А тим часом уже більше тридцяти років з обороту виведено дві з половиною тисячі гектарів чорноземів, на яких можна було б заробляти чималі кошти, вирощуючи сільгосппродукцію.
Яка ситуація з будівництвом комбінату нині й чи буде його коли-небудь завершено? З цим запитанням ми звернулися до депутата обласної ради по Долинському виборчому округу Валерія Кальченка, який, працюючи в облдержадміністрації, з 1990 по 1996 роки очолював штаб з будівництва КГЗКОРу, й переймався цим питанням у статусі народного депутата.
– Нинішня ситуація мені добре відома, – сказав Валерій Михайлович, – але почну з історії. При прем’єрстві Юрія Єханурова комбінат готували до продажу. Придбати його мала одна з російських фірм, але дуже своєрідно. Комбінат, як ви знаєте, складається з трьох технологічних частин: перша – це подрібнення сировини, друга – збагачення, і третя – випал та отримання готової продукції, так званих окатишів. Так ось, передбачалося, що новий власник купує всі частини, а використовувати він хотів тільки останню, яка на той час була готова на 95 відсотків. За сировину мали бути привозні концентрати. Не знаю, хто втрутився в цю не зовсім чесну оборудку, але тодішній президент Віктор Ющенко видав указ, яким заборонив приватизацію КГЗКОРу. Розблокував її Янукович тільки в 2010 році.
– В Україні були свої інвестори?
– Так. Ще на початку двотисячних років з’явився законопроект, згідно з яким інвесторам надавалися певні пільги, і це їх приваблювало. Мені відомо, що комбінатом серйозно цікавилися підприємці Вадим Новинський, Костянтин Живаго та нинішній власник Криворіжсталі. Завадили спочатку нерішучість українського керівництва, а потім світова економічна криза. Будучи народним депутатом, я ще в 2012 році розробив законопроект, метою якого було завершення будівництва і приватизація КГЗКОРу. В документі передбачалося, що свою частину, близько восьмисот мільйонів доларів, Україна продає інвестору за символічною ціною в одну гривню, але під дуже серйозні зобов’язання інвестора і дуже застережливі фактори на випадок, якщо він не розрахується з країнами, які свого часу вклали в комбінат гроші, – це приблизно шістсот мільйонів доларів, – і не завершить будівництво. Коли дізнався про цей законопроект Новинський, він удав, що його це дуже цікавить, а за спиною почав робити зовсім інші речі. Хоч на комбінаті розпочалася процедура санації, він придбав те, що йому тисячу років не потрібне, але без чого комбінат не зможе працювати. Це так зване хвостосховище. Якщо колись справа дійде до приватизації комбінату, то Новинський продасть хвостосховище новому власнику в кілька разів дорожче або ж воно стане серйозним аргументом, чому комбінат має приватизувати саме він, до того ж за значно заниженою ціною.
– Валерію Михайловичу, якщо б комбінат добудовувала сама держава, то про які кошти йдеться?
– Цифри, зрозуміло, мінялися протягом усього періоду будівництва, але основні цифри відомі. Вже вкладено приблизно мільярд чотириста мільйонів доларів кількома країнами. Доля України тут становить близько восьмисот мільйонів доларів. Щоб добудувати, потрібно ще мільярд доларів. Це приблизно, бо жоден з українських урядів так і не визначився, скільки точно потрібно коштів з урахуванням усіх факторів, в тому числі й з урахуванням того, що було за ці роки вкрадено, здано на брухт.
– Сумнівно, що зараз держава знайде в бюджеті кошти на добудову КГЗКОРу, а відтак перспектива добудови його не райдужна…
– Тут ще треба зважати на інший фактор – перевиробництво металу в світі, через що зацікавленості в запуску комбінату ні в кого немає й ніхто ніяких рішень не приймає. Просто утримується дирекція комбінату, якій виділяють крихти
з бюджету …
– І яка через те змушена вирізати й продавати обладнання…
– Що можна було вирізати й продати – це зробили ще раніше.
– То чи варто добудовувати комбінат?
– Варто. Приміщення стоять, машини для випалу стоять, сепаратори й подрібнювачі стоять. На мій погляд, цех випалу можна вже сьогодні запускати, бо, хоч металу й виробляється в світі достатньо, потреба в окатишах є. До речі, кошти на добудову комбінату, за бажання, можна було знайти – наприклад, виділити половину виручки від продажу Криворіжсталі, але й досі ніхто не може певно сказати, на що витрачено отримані тоді 24 мільярди гривень. Вихід напрошується один – шукати інвестора.
– Область втратила дві з половиною тисячі гектарів землі, а що отримує в замін?
– Дирекція будованого комбінату зобов’язана сплачувати земельний податок, але через брак коштів вона його не сплачує. І це ми з вами говоримо тільки про проблему комбінату, а ще ж є проблема міста, адже водопостачання і водовідведення тут іде через комбінат. Комбінат бере воду за п'ятдесят кілометрів і продає місту зі знижкою, оскільки держава дає на утримання його дирекції, як я вже казав, 23 мільйони гривень, і дирекція не може враховувати у вартість води заробітну плату й витрати електроенергії. Та коли комбінат отримував раніше п'ятдесят мільйонів гривень на рік, він міг розраховуватися за електроенергію, а на сьогодні тільки за минулий рік борг перед обленерго становить 3,8 мільйона гривень. Обленерго виграло суд і будь-якої хвилини може відімкнути комбінат від постачання електроенергії, а відповідно місто залишиться без води й з непрацюючою каналізацією. Потрібно зробити простий крок – додати на утримання дирекції комбінату 23 мільйони гривень. З цього приводу я звернувся з депутатським запитом до голови облдержадміністрації й отримав відповідь: добитися додаткового виділення коштів вони не можуть. Тоді я змушений був звернутися до лідера фракції «Батьківщини» в парламенті Юлії Тимошенко, яка письмово повідомила, що ті додаткові
23 мільйони вони включили в свої вимоги і вони можливо будуть проголосовані при наступному коригуванні держбюджету.
– Гаразд, можливо, вдасться розв'язати проблему в нинішньому році, а наступного? Очевидно, місту треба думати, як забезпечувати себе водою незалежно від комбінату?
– Є проект водогону. Він досить вартісний – 25 мільйонів гривень. Ідея – відімкнутися від КГЗКОРу й брати воду із свердловин. Але запаси підземних вод досліджено відсотків на п'ятдесят, тож ще треба вести додаткову розвідку. Зрозуміло, що коштів на все це місто не має та й область поки що нічим не зможе йому допомогти, бо отримує на фонд регіонального розвитку всього 54 мільйони гривень на рік, і треба мати велику мужність, щоб віддати близько 35 мільйонів з них (25 мільйонів було за цінами на початок 2014 року) на один об‘єкт.
– Тобто сьогодні надійніше додатково виділити комбінату 23 мільйони гривень...
– Так. І на наступний рік теж, а тим часом думати про перспективу. На мій погляд, більшої проблеми комунального характеру, як у Долинській, немає в жодному місті області. Водогін належить державі, а вона готова його кинути будь-коли. Але є ще одна проблема, яку, на жаль, не вирішує місцева влада. Мова – про субвенцію для вирівнювання різниці в тарифах. Минулого року субвенція була досить значною, проте Долинській міськраді дали трішечки на теплопостачання, а на воду – жодної копійки. Не дали субвенцію й комбінату, і тому заборгованість маємо подвійну: комбінат заборгував 3,8 мільйона гривень обленерго за електроенергію, а міська рада – півтора мільйона гривень комбінату за воду. Сподіватися, що ці борги якось погасяться, не доводиться, адже йдеться про серйозні кошти, а тому всім разом треба докласти зусиль, аби жителі Долинської не були заручниками такої непевної ситуації.

Валерій М‘ЯТОВИЧ