ЕКОНОМІКА

Кінець «хлібного соціалізму»

27 серпня уряд змінив Порядок постачання та використання борошна, виробленого із зерна державного інтервенційного фонду.

Відтепер, борошно від Аграрного фонду буде йти не на ті сорти хліба, що користуються більшим попитом на відповідній території, а на хліб «вагою більш як 500 грамів з борошна пшеничного вищого, першого і другого сорту та їх суміші, борошна житнього та суміші борошна пшеничного та житнього простої рецептури (борошно, дріжджі, сіль, вода) без додавання цукру, жиру, інших наповнювачів, хліба і хлібобулочних виробів для діабетиків».

Тобто тепер державний ресурс використовуватиметься обмеженіше. І асортимент значно звужується. Виходить, той самий батон, вагою до 500 грамів вже не підпадає під цю програму. І хоча зараз борошно займає меншу частку у вартості хліба, ніж раніше, ми скоро повинні побачити на цінниках зміни.

Але питання в іншому – ідея «підтримки» громадян через державне дотування окремих продуктів харчування себе вже давно вичерпала. Насправді невеличка економія на вартості хліба для окремої людини дуже дорого обходиться державі, а значить і кожному з нас.

По-перше, останнім часом Аграрний фонд перетворився на місце багатомільярдних махінацій і об’єкт постійної уваги прокуратури та інших органів. Вже звичними стали повідом-лення про нанесені державі збитки та відкриті карні справи.

По-друге, треба мати на увазі мільярдні витрати на цей проект із бюджету на закупівлі, зберігання, переробку, утримання штату, складне адміністрування, адже задіяні міністерства, адміністрації, купи паперів, і в підсумку:  «Колегія Рахункової палати зазначає, що запроваджена в Україні система державної підтримки агропромислового комплексу, в першу чергу через недоліки її фінансового забезпечення, не стала ефективною».

По-третє, виробник, який з одного боку купує сировину за ринковими цінами, а з іншого його адміністративно обмежують в ціні, рентабельності, вимагають платити більші зарплати і податки, змушений, на жаль, вдаватися до хитрощів (наприклад, зменшувати вагу чи спрощувати рецептуру) або йти в «тінь».

Четверте. Сам підхід – дотувати продукти, які споживають всі без винятку – хибний від початку. Звичайно, так простіше (з точки зору менеджменту) – залпом, але дискредитується сама ідея допомогти тим, хто дійсно потребує допомоги.

Можна продовжувати далі. По-суті, відбувається зараз вимушений перегляд Порядку заради економії ресурсів. Але якщо не зробити це дотування адресним – тільки тим, хто цього потребує, а не всім підряд, якщо не змінити підхід – це знову будуть даремно витрачені зусилля. Зрозуміло, що це тонка, делікатна, складна  робота в адмініструванні. І вона неможлива без максимального залучення місцевого самоврядування. Саме голова міста чи села, а не голова адміністрації зацікавлений у таких соцпроектах. Саме міськрада має бути тим органом, що знаходить баланс між інтересами місцевої громади та місцевим бізнесом. І ресурси для цього має держава спрямувати не адміністраціям, як це зараз визначає Кабмін, а міськрадам – бо люди обирають місцевих депутатів і «мера» для того, щоб вони займалися розв’язанням місцевих проблем, в тому числі, соціальним захистом – це їхні особисті самоврядні повноваження за логікою і законом.

Зрозуміло, що тоді зникає така зручна для маніпулювання на вищому рівні тема – «соціальний хліб», яким так любить опікуватися чиновник. Але цей «хлібний соціалізм» із його зрівнялівкою та намаганням не рахуючись із ресурсами задовольнити всіх і вся має відійти у минуле.

Богдан Андрющенко