ЕКОНОМІКА

Олександр Поворознюк (Папа): Я не вірю, що ми ніколи не зможемо навести в себе лад

Ми часто категоричні в судженнях про когось: ось цей – хороший, хоч до рани прикладай, а он той – негідник, якого світ ще не бачив. І не припускаємо, що  можемо помилятися, бо людина – це не механізм і не бездушний робот. Усе значно складніше.

Подумалося про це, коли вперше поспілкувався з Олександром Поворознюком, генеральним директором агрофірми «П‘ятихатська», що в Петрівському районі. Раніше чув про нього різне: одні характеризували його ледь не як розбійника з великої дороги (звідки, мовляв, і кличка «Папа»), інші говорили про нього як про непересічного керівника, якого люди з поваги за зроблене для них, за хазяйновитість, притаманну справжньому главі родини, називають Папою, не зважаючи на те, що багатьом він годиться в сини.

Уже з перших хвили знайомства зрозумів, звідки в декого оте бажання приписати йому якнайбільше негативу, – він емоційний, упевнений у собі, називає речі своїми іменами, що не всім, звичайно ж, до вподоби. Він так і відповідав на мої запитання – емоційно і впевнено, не оминаючи гострих кутів.

Про інтерв’ю ми домовлялися в середу, і Олександр Григорович сказав, що в четвер виїздить до Польщі, тож краще зустрітися в понеділок. З тієї його поїздки я й розпочав нашу розмову, дивуючись, як швидко він повернувся.

– Ну, я ж туди не на гульки їздив! – каже Олександр Григорович. – У мене там зустріч з партнерами була – хочемо налагодити в себе виробництво пілет і продавати їх полякам – обіцяють непогано за них платити.

– Домовилися?

– Так, але давайте про це поговоримо трохи пізніше – я вже мав раз необережність ділитися планами поставок зерна в Арабські Емірати, а вони в останній момент взяли та й зірвалися.

– То ви в Польщі буваєте часто?

– Раз, а то й два рази на тиждень. Для мене це не проблема – я в четвер виїхав, а в суботу вже повернувся.

– Тоді, з огляду на досвід сусідньої країни, поясніть, що, на ваш погляд, заважає нам  так само розвиватися – чому ми так довго вибираємося на рівну дорогу?

– Я інколи жартую: ми від Польщі відстали не набагато, ми відстали від неї назавжди. Там зовсім інше життя, там немає оцих потрясінь із курсом валют, як у нас, люди спокійні і врівноважені. Але я не вірю, що ми ніколи не зможемо навести в себе лад. Ми зможемо побудувати  свою маленьку Європу, бо нашого бюджету на все вистачить, потрібно тільки перестати з нього красти.

– Ви маєте рецепт, як це зробити?

– Потрібні бажання Президента і невідворотність покарання. Чиновник повинен знати: за крадіжку він обов’язково сидітиме у в’язниці, іншого варіанту в мене немає. 

– Сьогодні у вашій приймальні багато відвідувачів. Так щодня?

– Ні, тільки по понеділках. Буває, приходить до півсотні чоловік.

– Здогадуюся, з якими питаннями.

– Розумієте, я, мабуть, так себе поставив з першого дня, що для них я і суддя, і прокурор, і міліціонер, і батько, й мати, і все інше. Багато приходить по допомогу, і не обов’язково для себе – треба вже допомогти їхнім дітям, внукам. Трапляється, старенькі жіночки приносять мені борщу чи вареників. Кажуть: «Ось поїжте, бо ви так багато працюєте». Я запитую: «Може, вам щось виписати?» «Ні, – відповідають, – ми принесли вам поїсти і сказати спасибі, що ви такий у нас є». Після цього починаєш усвідомлювати, що ти в цьому житті дещо робиш правильно.

– Ці ж люди, мабуть, і дослухаються до вашої думки під час виборів?

– Так. Якщо я скажу, за яку політичну силу треба голосувати – у тієї сили найвищий рейтинг. Я йшов до районної ради – в мене було 83,7 відсотка. Всі кандидати знають, що в нас «золота акція» – за кого ми проголосуємо, за того й район проголосує. І роблять усе, що нам потрібно в кожному з дванадцяти наших сіл.

– Люди вас не слухали б, якби ви не були для них добрим...

– Щоб ви зрозуміли мене правильно, я інколи себе ненавиджу за свою доброту, але й бути іншим не можу. На перший погляд, я ніби такий амбітний – бо я й справді амбітний, – але добра людям роблю багато. Вони знають: якщо я щось пообіцяв – обов’язково виконаю. Пообіцяв жителям Рядової (село) підвести їм газ безкоштовно, і підвів. І це при тому, що там немає моїх пайовиків. Різниця між мною і заїжджими «благодійниками» одна: вони наговорили багато й поїхали, а мені треба в очі цим людям щодня дивитися.

– А як влада ставиться до вашої самостійності?

– По-різному. Коли прийшла Партія регіонів, проти мене відкрили шість кримінальних справ. Люди обурилися й поїхати до Києва, а мені з міліції телефонують: зупиніть їх, ми справи закриємо.

– Так просто? А які ж то справи були?

– Одна – нібито я з пістолетом зайшов у ларьок, узяв, що мені треба, й не заплатив ні копійки. Я що схожий на такого? Далі. Нібито Поворознюк зґвалтував жінку. Я прошу міліцію: «Скажіть хоч, як її звати». Мовчать, щоправда один зізнався: «Григоровичу, до вечора прізвище їй вигадають». Але «найкрутішою» справа була про те, ніби я із злочинною групою хотів викрасти танк, що стоїть на постаменті при в’їзді в Петрове, щоб здати його на брухт. Бред! Мене навіть затримували  на три дні. А потім справи закрили за двадцять хвилин, бо всі вони були вигадані однією особою, яка заборгувала мені великі кошти. Та особа гадала, що мене посадять, і їй не доведеться повертати борг.

– Нині які стосунки з владою?

– З облдержадміністрацією – нормальні. Її голова Сергій Кузьменко не тисне і не вимагає з ним «ділитися» – йому цього не треба, він самодостатній, а ось інші гадають, що висока посада дозволяє їм робити все. Я змушений був навіть звертатися з цього приводу до Президента Порошенка. Зараз триває слідство.

– Люди, з яким довелося розмовляти, кажуть, що при вас їхнє село Володимирівка дуже змінилося.

– Коли я тут починав працювати, все нагадувало про занепад. Я сказав: так жити не будемо. Починали з арки, що при в’їзді, – відремонтували, пофарбували. Всі вулиці заасфальтували, тепер діти на роликах катаються, парк впорядкували, контору, клуб відремонтували, ресторан, магазин – усе це стояло без вікон, без дверей. Хочу ще  роликовий майданчик для дітей зробити, щоб прибрати їх з вулиць. В інших селах теж є що показати.

– Скільки селян у вас трудиться?

– Двісті тридцять сім, і всі на постійній основі – я нікого не відпускаю на біржу, роботи в нас усім вистачає.

– Скільки платите за оренду земельного паю?

– У середньому близько семи тисяч гривень на рік, загальна кількість пайовиків – трохи більше двох тисяч. Я не з тих, хто дурить пайовиків. Сьогодні ти їх обдуриш – завтра вони відмовляться мати з тобою справу. Людям треба робити добро.

– Про футбол. Ваш футбольний клуб  "Інгулець" – один із лідерів аматорського футболу країни: в нинішньому році він виграв кубок України, посів друге місце в чемпіонаті. Все це потребує великих витрат. Знаю, що тільки стадіон у Петровому вам обійшовся в сім мільйонів гривень – вам їх не шкода?

– У дитинстві я дуже любив грати у футбол, бачив себе гравцем однієї з провідних команд країни, і моя мрія ледь не збулася – мені запропонували навчатися в школі «Шахтаря», але батьки: тільки в Кривий Ріг, у технікум, щоб поряд із сестрою був… Сьогодні я залюбки витрачаю гроші на футбол. У нас тренувальна база невдовзі буде однією з найкращих у країні. У розпорядженні футболістів – готель, ресторан, тренажерний зал, два тренувальні поля. Автобус купили, якого не мають навіть деякі команди Прем’єр-ліги . Я й сам інколи виходжу на поле потренуватися з хлопцями.

– Щоб мати гроші, господарство повинне розвиватися. Який ви бачите напрямок розвитку?

– Тільки поглиблювати переробку всього, що ми виробляємо. Я хочу, щоб ми мали свою торгову марку, а продукція відповідала світовим стандартам. Цим нині й займаємося – купуємо обладнання, вчимо персонал.

– Ви маєте тваринництво – воно для вас збиткове?

– За рахунок молока рентабельність його сягає сорока відсотків. На молоко ж робитимемо ставку і в майбутньому, для чого нарощуватимемо поголів’я.

– Як агрофірма «П’ятихатська» підтримує бійців АТО?

– Підтримує, як тільки може. Придбали бронежилетів на 170 тисяч, кілька тепловізорів, передали два бензовози, днями передамо ще автобус. Сім’ям з усіх дванадцяти сіл, чиї хлопці служать в АТО, вручили по п’ять тисяч гривень. Усього вже надали допомоги на 482 тисячі гривень, але і надалі підтримуватимемо наших бійців, бо без цього не здобути миру, а отже – й не зробити життя людей кращим.

– Мені залишається тільки побажати вам успіхів у цій потрібній усім нам справі.

– Дякую.

Валерій М’ЯТОВИЧ