ЕКОНОМІКА

Анатолій Петренко: Я завжди прагнув працювати, як Гіталов

Трудовий стаж Анатолія Олексійовича Петренка, директора ПСП «Україна», – майже шість десятиліть. Починав ще в далекі п’ятдесяті минулого століття, останні сорок років очолює господарство, яке є одним із найкращих в області. Зрозуміло, що про це ми й говорили з ним, і несподівано вийшли на цікаву тему. Про Олександра Васильовича Гіталова, якому в травні нинішнього року виповнилося б 100 років. Та про все по порядку.

– Анатолію Олексійовичу, як сталося, що ви своє життя пов’язали із сільським господарством?
– У дитинстві я не задумувався, ким буду. Як і більшість моїх ровесників, бачив себе трактористом чи шофером, а то і їздовим. А коли вже навчався у сьомому класі, почув, що в нашій області є такий відомий бригадир тракторної бригади – Олександр Васильович Гіталов, Герой Соціалістичної праці. Хто першим мені про нього розповів, не пригадую, може, рідний дядько. І ось тоді я вирішив, що теж буду бригадиром і працюватиму, як Гіталов. За порадою того ж дядька вступив до Шамівського сільськогосподарського технікуму (Знам’янський район. – В. М.), де вчили на молодших агрономів-рільників. На виробничу практику потрапив у Петрівський район, радгосп «П’ятихатський». Можна сказати, що там мені неабияк пощастило: несподівано захворів бригадир рільничої бригади, і я два місяці виконував його обов’язки. Була посівна, я дуже переживав, чи впораюся. Впорався. Керівництво радгоспу забажало, щоб після технікуму я працював у них.
– З вашої біографії видно, що доля розпорядилася інакше…
– Здавши випускні екзамени, я поїхав у трест за направленням у той же радгосп «П‘ятихатський», а там сказали, що я потрібніший у радгоспі «Третій вирішальний», що в Новгородківському районі. Посада – бригадир комплексної бригади.
– Ви були раді, адже мрія збулася?
– Звичайно, я був радий. Бригадиром працював майже три роки. За цей час багато чого пізнав нового, особливо в управлінні виробництвом. Потім мене підвищили до керуючого відділенням. У 1961 році на семінарі, що проходив на дослідній станції в Созонівці, я вперше побачив свого кумира – Олександра Васильовича. Пізніше ми з ним познайомилися. Не перебільшу, коли скажу, що орієнтувався на нього, прагнув працювати так, як він працює, а то й краще. Про це свідчили результати…
– І нагороди…
– На посаді керуючого я був удостоєний орденів Знак Пошани, Трудового Червоного прапора і ордена Леніна.
– Своє прагнення працювати так, як працював Гіталов, ви продовжували реалізовувати й тоді, коли очолювали радгосп «Устинівський»?
– Так. З дитячих років у мене була ще одна мрія – зробити так, щоб люди ніколи не голодували, жили в достатку. Це була реакція на голод, труднощі, що їх доводилося долати у війну і перші післявоєнні роки. Ото ж, ставши директором, я взявся не тільки за підвищення врожаїв, а й за створення для працівників достойних умов життя. Розгорнули будівництво, масштаби якого сьогодні видаються фантастичними. Ми побудували 275 індивідуальних будинків, тридцять дві квартири для спеціалістів, проклали понад 150 кілометрів доріг, водогін, а дещо згодом підвели природний газ. Обласне керівництво ставило нас за приклад, а місцеве – шкодило як могло.
– Чому?
– Мене обрали членом обкому партії, записали в резерв на першого секретаря райкому, хоч я ніколи не хотів бути партійним працівником, відмовлявся від пропозицій. Так ось, тодішнє районне керівництво побачило в мені конкурента і нічого розумнішого не вигадало, як зіпсувати мені репутацію. Три роки в господарстві тривали перевірки – шукали кримінал. Сьогодні в це важко повірити, але нас звинуватили в тому, що ми не обмежувалися тільки тим, що нам передбачали планові органи, і самі шукали будматеріали. Тобто проявляли ініціативу. Ледве захистилися. Не пощастило лише бригадирові, який відповідав за будівництво доріг. Він десь необачно похвалився, що подарував начальнику транспортних перевезень Кривбасу шапку і свиню. То була правда. Той чоловік щотижня відвантажував нам до п’яти тисяч тонн щебеню і відсіву, чимало інших будматеріалів. Звичайно ж, поза будь-якими рознарядками. Якби ми тільки розраховували на те, що нам передбачить Держплан, ми будували б наші об’єкти десятки років.
– Тобто ваш бригадир вчинив те, що зветься дачею хабара?
– За цей факт і вчепилися слідчі. Чоловікові загрожувало реальне позбавлення волі на багато років, хоч від того, що радгосп був забезпечений будматеріалами, особисто він нічого не мав. Ми, звичайно, не могли погодитися, щоб його кинули за грати, і вирішили добиватися, аби його передали на поруки трудового колективу. Листа, під яким підписалося понад п’ятсот працівників радгоспу, я повіз Олександру Васильовичу, який був тоді членом Президії Верховної ради СРСР, дуже авторитетною і шанованою людиною. Він прочитав його, сказав, що втручатися в роботу судів ніхто не має права, в тому числі й він, але ідею із взяттям бригадира на поруки підтримав. У підсумку бригадира засудили, але покарання було з відстрочкою виконання, тобто умовним.
– Крім цього випадку, ви зустрічалися з Гіталовим?
– Звичайно. Обласні наради з питань сільського господарства, пленуми і конференції обкому партії проходили за його участі. Крім того, я бував у його тракторній бригаді.
– Олександра Васильовича називали новатором. Чи відповідало це дійсності?
– Поза будь-яким сумнівом. У нього проходила випробування нова техніка, запроваджувалися нові технології вирощування сільгоспкультур. Наприклад, ми перейняли в нього досвід вирощування кукурудзи без
затрат ручної праці.
– Ви згадали про кукурудзу. Сьогодні вона входить до трійки найпоширеніших культур на наших полях. Виходить, Хрущов був правий, примушуючи її вирощувати?
– Без кукурудзи не можливо витримати зерновий баланс. Тому Микита Сергійович не дурну справу радив, от тільки не потрібно було сіяти кукурудзу від Чорного моря до Заполяр‘я. Сьогодні кукурудза займає значні площі, оскільки на неї постійно є попит. До того ж це високоврожайна культура, 100 центнерів в зерні з гектара – не рідкість для наших полів.
– Дехто намагається «списати» Гіталова, мовляв, він є продуктом минулої епохи, а нині інші часи, інші ідеали. Якої думки ви?
– Той, хто так каже, забуває одну просту річ – Олександр Васильович був у першу чергу трудівником, творцем матеріальних благ. Невже сьогодні не потрібні такі люди? Особисто я дякую долі, що колись почув про нього, що він став для мене орієнтиром на все життя. Вважаю, що в тому, чого досяг як керівник, є і його значна заслуга, адже я завжди прагнув працювати, як він. А ще він був мудрим і співчутливим керівником, доволі колоритною особистістю, то чому ж ми маємо від нього відмовлятися? Це було б великою помилкою.
Валерій М‘ЯТОВИЧ