ІНТЕРВ'Ю

Ветеран зі Знам’янки: Нам не потрібно дозволу, аби любити й захищати свою країну

Своїми спогадами про службу у третьому батальйоні 79-ОАМБР (окрема аеромобільна бригада) добровольчий батальйон «Фенікс» з працівниками районного краєзнавчого музею поділився сучасний український герой, уродженець Знам’янського району Сергій Бондаренко.

Про це йдеться на офіційному сайдті РДА.

— Я вирішив, що маю захищати єдність і непорушність українських кордонів , але в нашому військкоматі мене не брали, бо я не служив в армії. Тоді я звернувся на «гарячу» лінію, телефони, якої транслював «5 канал». Мені спочатку передзвонили з Каховки, але я їм не підійшов, а потім зателефонували з Миколаєва і запропонували пройти тести, щоб служити у них. Службу проходив у 79-тій миколаївській окремій аеромобільній бригаді у  добровольчому батальйоні «Фенікс». На наших шевронах було вишито «Вогонь лютих сердець».    

У листопаді 2014-го наш батальйон перекинули в зону проведення АТО. На передову в сектор «М» нас повів майор Сергій Почтаренко, який пройшов літню військову компанію  командиром розвідки 79-ї бригади.

—Які завдання Вам доводилося виконувати?

— Ми виконували досить різні завдання: мали свій район відповідальності від Маріуполя до Волновахи, проводили патрулювання за певними маршрутами, приймали участь у бойових діях під Широкиним. Я був кулеметником у роті вогневої підтримки.

— Ваше перше бойове хрещення?

— Рейд в Широкине – перше бойове хрещення, мій перший бойовий досвід, запам’ятався на все життя. Нас не обстрілювали з градів, але міномети 120-ті, які заборонені мінськими домовленостями, вороги використовують інтенсивно. Саме селище воно нейтральне, за нього велися бої постійно. Обстрілювали, як з нашої сторони так і з сторонни сепаратистів.

— Чи відчували Ви страх?

— Звичайно, я відчував страх, але адреналін покрив просто все. І страх, і все інше. Забули просто за все. Там не тільки  за себе боявся, а й за те що з тобою є бойові побратими, за яких ти відповідаєщ так само, як і вони за тебе.

Ми надавали вогневу підтримку бійцям Національної гвардії України, які вели бої в селищі Широкине. А  міномет з ім’ям «Пижик» знищив не одну машину сепаратистів.

Десь близько 80% нашого батальну складали добровольці, інша частина це кадрові військовослужбовці.  Але це не становило ніякої проблеми. Люди розуміли одне одного,  хоча  іноді доходило до суперечок, але спільна мета- знищити ворога, об’єднувала нас.

Я бачив Донеччину засніженою та осяяною яскравим сонячним сяйвом, розстріляною «градами» та заквітчаною весняним цвітом яблунь. Слухав її вітрів і умивався її дощами. Губився поглядом поміж міріадами зірок у її нічному небі, коли спала зброя… А тепер ця земля стала по-особливому для мене дорогою, бо ж умита кров’ю моїх друзів – найкращих у світі захисників найкращої в світі Вітчизни… Тепер кожне пшеничне поле у світі нагадуватиме мені пшеничні поля Донеччини, на яких полягли мої побратими.

У кінці вересня 2015 року я повернувся додому. Я відчував підтримку, але деякі люди питали, чи багато я заробив. Це звучало досить цинічно і безглуздо, не розумію, як можна заробляти на війні. Для мене війна за гроші, це як кохання за гроші! Хлопці, які загинули першими, керувалися не матеріальним цінностями, а бажанням зупинити ворога і не дати можливості роз’єднати Україну на частини.  Віктор Голий, який загинув в кінці серпня 2014 року під Дебальцевим, прикриваючи вихід своїх бойових побратимів, завжди говорив: «Якщо не ми, то хто?! Україна єдина і нероздільна для кожного з нас!»

«Коли ми рвалися захищати Батьківщину, – розповідає Сергій Бондаренко, – то навіть не уявляли, з яким обсягом психологічних і соціальних проблем матимемо справу, повернувшись з війни. Людина, яка прийшла звідти навіть цілою й неушкодженою фізично, перебуває в тяжкому психологічному стані. Нам вкрай необхідна підтримка, у першу чергу – підтримка держави, за яку ми воювали. Я вже не кажу про покалічених, яким ця допомога просто життєвонеобхідна, про сім’ї, чиї годувальники віддали життя за Батьківщину. Знаю, що ми переможемо! І бійці матимуть заслужену повагу та фінансову підтримку. Нам не потрібно дозволу, аби любити й захищати свою країну. З нами Бог, з нами Україна!»

Ось так прості залізничники, менеджери, бізнесмени перетворилися на справжніх бійців елітного підрозділу Збройних сил України.

Відтепер у їхньому житті, назавжди буде вписана сторінка про суворі десантні закони та відданих бойових побратимів.