27жовтня2020

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю 85-річна жителька Кіровоградщини: Я ніколи не мала спочинку, знала тільки роботу 

ІНТЕРВ'Ю

85-річна жителька Кіровоградщини: Я ніколи не мала спочинку, знала тільки роботу 

IMG 8026

Завжди, коли бачу доглянуту сільську садибу, проймаюся особливою повагою до її господарів.

Можливо тому, що думаю про них, як про працьовитих, небайдужих людей. Під час знайомства з ними переконуюся в правильності свого припущення.

З Вілею Петрівною Теніченко з Олексіївки Кропивницького району познайомився завдяки колишній жительці цього ж села Катерині Іванівні Лузан. Жінка мешкає в Кропивницькому і попросила привітати Вілю Петрівну з ювілеєм.

– Більшої трудівниці, ніж Віля Петрівна, я не знаю, – сказала вона по телефону. – Днями їй виповниться вісімдесят п'ять, а вона все ще працює – любить, щоб лад був і на городі, і в дворі. Ви побачили б це самі, якби навідалися до неї додому.

Подумалося тоді: а чому б і не навідатися?

І ось я прочиняю хвіртку в двір, де живе Віля Петрівна. Катерина Іванівна не перебільшила – тут усюди панує лад. До сонця тягнуться квіти, а там, де їх немає – густа низенька травичка, як на доглянутому газоні футбольного поля. 

Ми сідаємо з Вілею Петрівною у веранді й починаємо розмову, яка відразу переростає в сповідь жінки, якій випало багато пережити. Перебивав її лише для уточнень.

– Нас у батьків було четверо, – почала вона. – Я народилася в тридцять п'ятому годі. Пам'ятаю війну. Приходить якось батько додому й повідомляє, що німці на Радянський Союз напали. Мати – в плач. Каже йому: «Тебе в армію заберуть, а що ж я сама з дітьми робитиму?» А він їй: «Що люди робитимуть, те й ти робитимеш". Батька на фронт одразу не забрали. Забрали, коли село звільнили.

Хата наша стояла тоді там, де Люба Секедиха зараз живе. Ви в неї не були? Ми там жили. Попереду жили З...ні (прізвище не вказую з етичних міркувань. – Авт.) Були в них дві дочки й син. Їхній батько дружив з поліцаями. Своїм дітям він зменшив роки, а моїй старшій сестрі – додав, і її забирали в Німеччину.

Але не всі такі були. Коли когось мали брати в Германію, приходив хтось із поліцаїв до нашого батька й казав: «Дядьку Петро, скажіть тому й тому, що сьогодні буде облава. Хай ховаються.» То батько ходив по хатах і передавав. А тоді дійшла черга й до нашої сестри найстаршої. Її сховали аж у Родниківку, що за Лісним. Приходять поліцаї до нас додому й кажуть батькам: «Якщо не приведете дочку, то ми заберемо і її, і вас». Ну й привели, а що було робити?

Забрали її і ще багатенько хлопців та дівчат і відвезли до Великої Виски, бо там тоді район був. Там їх посадили на машину й повезли в Кіровоград на станцію. Дорогою ця машина не розминулася із зустрічно, і багато дітей побилося, а моя сестра й ще один хлопець із села залишилися живі, і їх відпустили. Один із поліцаїв сказав їм: «Буде вам знову комісія, то ви вдавайте, що у вас усе болить, і вас тоді відпустять додому». Так потім і сталося, й сестру нашу більше в Німеччину не брали.

Поліція знаходилася, де ото магазин побудували. Коли село звільняли, то на неї бомба впала й розвалила її геть. Ще й чоловіка, який її охороняв, убила. Батька нашого польовий військкомат забрав прямо на кладовищі, коли він для того чоловіка могилу копав. Забрав, а вскорості ми отримали ізвіщеніє, що батька вбито. І залишилася мама з нами чотирма.

Чи знали ми, де його було поховано? Тоді ні. Згодом, де тільки ми не шукали його могилу – і в Новомиргородському районі, і в інших. А потім прийшов документ, що батько похований у братській могилі в селі Гуляйполі Черкаської області. Ну й поїхали ми туди – я із сином і брат з дочкою. Прийшли на ту братську могилу, а фамиліям убитих кінця-краю не видно – стільки їх тут було поховано. Шукаємо, а батькової фамилії немає. Звернулися до голови сільради, показали документ і він пообіцяв, що виправить помилку. І коли ми поїхали наступного року, то серед загиблих значився й наш батько.

Жилося нам без батька дуже тяжко. Мама, бідна, спокою не знала, на різних роботах надривалася. Від держави отримувала сімдесят рублів на нас, а потім перестала отримувати. З півроку не отримувала. Інші отримували, а вона ні. Звернулася в район, а там дивуються: «Як не отримуєте? Ми щомісяця платимо». Почали розбиратися, й виявилося, що ті гроші забирав листоноша. Він ще й родичем нам був.

Найстарша наша сестра пішла на роботу дуже рано. І дорогу на Велику Виску будувала, і норму в колгоспі сапала. Згодом перейшла в радгосп у Водяному, а потім у місто перебралася.

Я пішла робить після шостого класу. Скільки мені тоді було? Років, мабуть, п'ятнадцять було. Буряки в колгоспі сапала, на осінь посилали до телят. І корів доводилося доїти. А потім мене, як і старшу сестру, послали дорогу будувать. Тільки я каміння не носила, я робочим їсти варила.

Тоді в колгоспі на всіх роботах були майже одні жінки. Чоловіків з фронту повернулося геть мало, а з тих, кого, як і нашого батька, забрали в сорок четвертому, не повернувся жоден.

Чи пам'ятаю повоєнні годи? Звичайно. Люди сильно тоді голодували, то багато їли і кінський щавель, і лободу. Якось я пішла до сусідів, де було троє малих дітей. Заходжу, а мати їм насипала в миску варива з лободи. Почала й мене припрошувати, то мені од одного виду тієї лободи зробилося погано. Я й досі не знаю, як мамі вдалося вберегти четверо дітей і свою матір, яка теж жила з нами, від голодної смерті.

Коли стало легше жити? Я й не знаю, коли стало легше жити. Може, коли стали трохи краще в колгоспі платити. Ми тоді з чоловіком хату цю збудували, дітей – сина Вову й дочку Наташу – ростили.

IMG 8034

Я ніколи не знала спочинку, знала тільки  роботу. Діти бачили, що я тяжко роблю, то старалися допомагати. А потім Вову в армію забрали. Служив в Афганістані. Я спочатку й не знала про це, а коли він повернувся, і все відкрилося, то я од хвилювання аж осліпла трохи, й чути погано стала.

Афганістан для Вови не минув безслідно. Поки був молодший, ще якось крутився, а сьогодні хворіє й часто по лікарнях лежить. Але часто й до мене навідується, щоб щось зробити по господарству.

Якими були голови нашого колгоспу? Про жодного з них язик не повертається погане слово сказати. Всі були хороші, не ліниві. Грузимо вночі на полі буряк, то й вони там. Веземо зерно на елеватор, і вони з нами. Вміли й словом підтримати, й пожартувати. І на людей, з якими працювала, мені гріх ображатися – всі були хороші.

Оце й усе, що я можу вам розповісти про себе. Жила, як жила. Дожила до вісімдесяти п'яти років і слава Богові. Щось ще роблю і в хаті, і на городі. Діти мені дуже допомагають. Ось сьогодні Наташа приїхала. В неї два вихідних на роботі, то приїхала, щоб щось тут поробити. Син уже на пенсії, то часто теж навідується. Оцей порядок, що ви бачите у дворі, – це все вони. Ну, і я стараюся, щоб гарно було.

Чи знаю якісь секрети довголіття? Та які там секрети! Їм те, що люди їдять, і постійно кручуся по господарству. Якщо не крутитимуся, то й не житиму. Якби оце не спека, то ви б мене на городі застали.

IMG 8020

Записав Сергій Задорожний