ІНТЕРВ'Ю
85-річна жителька Кіровоградщини: Я ніколи не мала спочинку, знала тільки роботу
- Останнє оновлення: 23 липня 2020
Завжди, коли бачу доглянуту сільську садибу, проймаюся особливою повагою до її господарів.
Можливо тому, що думаю про них, як про працьовитих, небайдужих людей. Під час знайомства з ними переконуюся в правильності свого припущення.
З Вілею Петрівною Теніченко з Олексіївки Кропивницького району познайомився завдяки колишній жительці цього ж села Катерині Іванівні Лузан. Жінка мешкає в Кропивницькому і попросила привітати Вілю Петрівну з ювілеєм.
– Більшої трудівниці, ніж Віля Петрівна, я не знаю, – сказала вона по телефону. – Днями їй виповниться вісімдесят п'ять, а вона все ще працює – любить, щоб лад був і на городі, і в дворі. Ви побачили б це самі, якби навідалися до неї додому.
Подумалося тоді: а чому б і не навідатися?
І ось я прочиняю хвіртку в двір, де живе Віля Петрівна. Катерина Іванівна не перебільшила – тут усюди панує лад. До сонця тягнуться квіти, а там, де їх немає – густа низенька травичка, як на доглянутому газоні футбольного поля.
Ми сідаємо з Вілею Петрівною у веранді й починаємо розмову, яка відразу переростає в сповідь жінки, якій випало багато пережити. Перебивав її лише для уточнень.
– Нас у батьків було четверо, – почала вона. – Я народилася в тридцять п'ятому годі. Пам'ятаю війну. Приходить якось батько додому й повідомляє, що німці на Радянський Союз напали. Мати – в плач. Каже йому: «Тебе в армію заберуть, а що ж я сама з дітьми робитиму?» А він їй: «Що люди робитимуть, те й ти робитимеш". Батька на фронт одразу не забрали. Забрали, коли село звільнили.
Хата наша стояла тоді там, де Люба Секедиха зараз живе. Ви в неї не були? Ми там жили. Попереду жили З...ні (прізвище не вказую з етичних міркувань. – Авт.) Були в них дві дочки й син. Їхній батько дружив з поліцаями. Своїм дітям він зменшив роки, а моїй старшій сестрі – додав, і її забирали в Німеччину.
Але не всі такі були. Коли когось мали брати в Германію, приходив хтось із поліцаїв до нашого батька й казав: «Дядьку Петро, скажіть тому й тому, що сьогодні буде облава. Хай ховаються.» То батько ходив по хатах і передавав. А тоді дійшла черга й до нашої сестри найстаршої. Її сховали аж у Родниківку, що за Лісним. Приходять поліцаї до нас додому й кажуть батькам: «Якщо не приведете дочку, то ми заберемо і її, і вас». Ну й привели, а що було робити?
Забрали її і ще багатенько хлопців та дівчат і відвезли до Великої Виски, бо там тоді район був. Там їх посадили на машину й повезли в Кіровоград на станцію. Дорогою ця машина не розминулася із зустрічно, і багато дітей побилося, а моя сестра й ще один хлопець із села залишилися живі, і їх відпустили. Один із поліцаїв сказав їм: «Буде вам знову комісія, то ви вдавайте, що у вас усе болить, і вас тоді відпустять додому». Так потім і сталося, й сестру нашу більше в Німеччину не брали.
Поліція знаходилася, де ото магазин побудували. Коли село звільняли, то на неї бомба впала й розвалила її геть. Ще й чоловіка, який її охороняв, убила. Батька нашого польовий військкомат забрав прямо на кладовищі, коли він для того чоловіка могилу копав. Забрав, а вскорості ми отримали ізвіщеніє, що батька вбито. І залишилася мама з нами чотирма.
Чи знали ми, де його було поховано? Тоді ні. Згодом, де тільки ми не шукали його могилу – і в Новомиргородському районі, і в інших. А потім прийшов документ, що батько похований у братській могилі в селі Гуляйполі Черкаської області. Ну й поїхали ми туди – я із сином і брат з дочкою. Прийшли на ту братську могилу, а фамиліям убитих кінця-краю не видно – стільки їх тут було поховано. Шукаємо, а батькової фамилії немає. Звернулися до голови сільради, показали документ і він пообіцяв, що виправить помилку. І коли ми поїхали наступного року, то серед загиблих значився й наш батько.
Жилося нам без батька дуже тяжко. Мама, бідна, спокою не знала, на різних роботах надривалася. Від держави отримувала сімдесят рублів на нас, а потім перестала отримувати. З півроку не отримувала. Інші отримували, а вона ні. Звернулася в район, а там дивуються: «Як не отримуєте? Ми щомісяця платимо». Почали розбиратися, й виявилося, що ті гроші забирав листоноша. Він ще й родичем нам був.
Найстарша наша сестра пішла на роботу дуже рано. І дорогу на Велику Виску будувала, і норму в колгоспі сапала. Згодом перейшла в радгосп у Водяному, а потім у місто перебралася.
Я пішла робить після шостого класу. Скільки мені тоді було? Років, мабуть, п'ятнадцять було. Буряки в колгоспі сапала, на осінь посилали до телят. І корів доводилося доїти. А потім мене, як і старшу сестру, послали дорогу будувать. Тільки я каміння не носила, я робочим їсти варила.
Тоді в колгоспі на всіх роботах були майже одні жінки. Чоловіків з фронту повернулося геть мало, а з тих, кого, як і нашого батька, забрали в сорок четвертому, не повернувся жоден.
Чи пам'ятаю повоєнні годи? Звичайно. Люди сильно тоді голодували, то багато їли і кінський щавель, і лободу. Якось я пішла до сусідів, де було троє малих дітей. Заходжу, а мати їм насипала в миску варива з лободи. Почала й мене припрошувати, то мені од одного виду тієї лободи зробилося погано. Я й досі не знаю, як мамі вдалося вберегти четверо дітей і свою матір, яка теж жила з нами, від голодної смерті.
Коли стало легше жити? Я й не знаю, коли стало легше жити. Може, коли стали трохи краще в колгоспі платити. Ми тоді з чоловіком хату цю збудували, дітей – сина Вову й дочку Наташу – ростили.
Я ніколи не знала спочинку, знала тільки роботу. Діти бачили, що я тяжко роблю, то старалися допомагати. А потім Вову в армію забрали. Служив в Афганістані. Я спочатку й не знала про це, а коли він повернувся, і все відкрилося, то я од хвилювання аж осліпла трохи, й чути погано стала.
Афганістан для Вови не минув безслідно. Поки був молодший, ще якось крутився, а сьогодні хворіє й часто по лікарнях лежить. Але часто й до мене навідується, щоб щось зробити по господарству.
Якими були голови нашого колгоспу? Про жодного з них язик не повертається погане слово сказати. Всі були хороші, не ліниві. Грузимо вночі на полі буряк, то й вони там. Веземо зерно на елеватор, і вони з нами. Вміли й словом підтримати, й пожартувати. І на людей, з якими працювала, мені гріх ображатися – всі були хороші.
Оце й усе, що я можу вам розповісти про себе. Жила, як жила. Дожила до вісімдесяти п'яти років і слава Богові. Щось ще роблю і в хаті, і на городі. Діти мені дуже допомагають. Ось сьогодні Наташа приїхала. В неї два вихідних на роботі, то приїхала, щоб щось тут поробити. Син уже на пенсії, то часто теж навідується. Оцей порядок, що ви бачите у дворі, – це все вони. Ну, і я стараюся, щоб гарно було.
Чи знаю якісь секрети довголіття? Та які там секрети! Їм те, що люди їдять, і постійно кручуся по господарству. Якщо не крутитимуся, то й не житиму. Якби оце не спека, то ви б мене на городі застали.
Записав Сергій Задорожний