19вересня2020

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Добро має перемагати, – головна режисерка обласного театру ляльок Вікторія Ставріаніді-Стогодюк

ІНТЕРВ'Ю

Добро має перемагати, – головна режисерка обласного театру ляльок Вікторія Ставріаніді-Стогодюк

wt2521Вирішила зустрітися з цікавою людиною – новою головною режисеркою обласного театру ляльок, заслуженою артисткою України Вікторією Ставріаніді-Стогодюк і ось сиджу, чекаю гостю. 

Тим часом згадаю деякі деталі, хоч уже й не раз про це говорила. Так трапилося, що я розпочала співпрацювати з цим театром, коли він залишився без головного режисера, а всю театральну політику формував новопризначений директор Григорій Миколайович Педько. І хоч досвід театральних постановок він мав, але, як виважена людина розумів, що одна справа працювати в самодіяльності і зовсім інше – професійний театр та ще й такий специфічний! Наприклад, після постановок у театрі ляльок навіть такий майстер, як Валерій Дейнекін сказав, що на режисера-лялькаря треба вчитися. Григорій Миколайович знайшов вихід зі становища: він став запрошувати на разові постановки режисерів з інших театрів. Практика в театрі досить популярна. 

Особисто я з цих режисерів відзначила б двох: Анатолія Поляка і Євгена Гімельфарба, котрі зробили по кілька постановок у нашому театрі. Деякі з них до цих пір тримаються в репертуарі. А ось спроба обох режисерів очолити обласний театр ляльок, що не без їхньої участі став академічним, успіху з різних причин не мала. Паралельно з цим пробували свої сили в режисурі самі артисти.

Насамперед, це Евеліна Новопашена і моя сьогоднішня співрозмовниця Вікторія Ставріаніді. До речі, час би їй уже з’явитися

- Я прийшла! Відчиняй двері.

З Вікторією ми зустрічаємося не вперше, але,звісно, в якості головної режисерки вона завітала вперше. «Ростемо ж ми, гей!» Здається, це Павло Григорович, котрий Тичина і кого сьогодні не дуже жалують, радо констатував!

- З чого розпочнемо? – традиційно заговорила я.

- З початку, – в тому ж дусі відповіла Вікторія.

- Ну, початок, я пам’ятаю, був ще в Чугуєві.

- Ого!

- А ось не пам’ятаю, звідки у тебе таке «іноземне» прізвище. Ти гречка? Ой, перепрошую, гречанка?

- Мій батько був греком. Це цікава історія.

- Люблю цікаві історії. І читачі мої люблять.

- Я трохи цікавилася своїм родоводом. Батько із турецьких греків. У Туреччині ж не тільки вірмени жили. Вірменів було найбільше. І тому говорять про геноцид вірмен у 1915 році.

- О! Я читала про це у Андрія Бітова. «Уроки Вірменії» – класна література, – не втрималася від репліки.

- Так! Але постраждали не лише вірмени. Вирізали і греків, і грузинів. Кров річкою лилась. Моїм предкам удалося втекти. Дісталися Батумі, там і осіли. В долі мого татка було багато різних перипетій, не буду переказувати. А служив він у Чугуєві, там у репінському краю і з мамою познайомився, там врешті-решт і я на світ білий з’явилася.

- І з дитинства мріяла стати артисткою.

- Теж пам’ятаєш?

S6300060 2- Здогадуюсь. Але чому лялькарем? Майже весь час – за ширмою, ніхто тебе не бачить. Даруй, мабуть я перебільшую.

- Десь у п’ятому класі я потрапила в гурток лялькарів. Його вели чоловік і дружина, медики за першою професією. Але вони просто фанатично любили справу, якою займалися. Я ще не орієнтувалася драматична артистка чи не драматична, але я настільки захопилася театром ляльок! Вибір мій був абсолютно свідомим. Після закінчення училища в Дніпропетровську ми з Генною Стогодюком, з яким справа йшла до весілля, їздили прослухуватися спочатку в Миколаїв, потім у Кіровоград. У планах були ще Чернігів і Луцьк. Але спокусилися Кіровоградом. Місто сподобалося і люди в театрі!  Пам’ятаю, директор театру Валентин Янкул так розписав нам наше щасливе майбутнє, що ми з Геною на радощах зайшли в крамницю, накупили платівок і вже ні в Чернігів, ні в Луцьк не було за що їхати.

- Я теж пам’ятаю Валентина Янкула, хоч про ляльковий театр нічого конкретно не знала. Навіть написала якось, що у нас «єдиний театр у місті», тобто імені Кропивницького, і той ледве жевріє. Янкул прибіг у редакцію: «Як це один! Та коли б це була не ти, я б на тебе в суд подав»! …Стривай, але першим був Миколаїв. Вас не взяли?

- Уяви собі! Я не могла отямитися. Училище з червоним дипломом закінчила і мене відшили! А справа у тому, що Гені армія світила. Та й ми одружитися збиралися – а це квартирне питання.

- «Люди, як люди. Квартирне питання їх тільки зіпсувало». Не зважай. Це Булгаков. Отже, ви з Геною приземлилися в нашому міст і, як бачимо, назавжди. Театр виконав свої обіцянки?

- Ну не так швидко. Квартира нам довго не світила. Тинялися по гуртожитках, навіть у Янкула деякий час жили. З роботою теж не дуже щастило. Вже збиралися в Кривий Ріг утікати, а нам документи не дали. І слава Богу, бо склалася наша доля в цьому театрі, як я вважаю, цілком успішно.

- Я теж вважаю. Ви стали провідними акторами. Вистави, де ви грали завжди мали резонанс. Чого варте Генине «Собаче серце». Між іншим я страшенно симпатизую твоєму чоловіку. Що скажеш?

- Та заради Бога!

- Ото й добре. Вікторіє, а як трапилося, що ти успішна актриса зайнялася режисурою?

- Мабуть випадково. Якось Василь Макарович (художник Василь Остапенко, легендарна особистість обласного театру ляльок) запропонував мені поновити виставу «Гусеня». Тобто зробити перепостановку. Потім поновила виставу «Троє поросят та вовк». Потім Григорій Миколайович запропонував новорічну постаноку: «Давай! Наташо (Наталя Педько на той час педагог, а нині завліт – В,Л.) напише сценарій, а ти поставиш». Так з’явилася новорічна вистава «Казковий зорепад». Ну і пішло-поїхало. У співавторстві з Наталею Педько ми зробили близько десяти новорічних вистав. Вона сценаристка, я режисерка. А останню виставу «Як стати зіркою» я поставила за власним сценарієм. Правда, за участі моєї постійної партнерки Евеліни Новопашеної. З нею ми зробили більшість оригінальних постановок аж до останньої «Як Микита з ярмарку йшов». Не дивлячись на те, що є інсценізація української народної казки «Колосок» і мультик такий існує, ми вирішили зробити власну інсценізацію. Я впевнена, що наше з Евеліною дітище користуватиметься успіхом у певної категорії глядачів. У дитячих садках, де ми часто граємо вистави, у нас завжди просять: «Щось виховне».

- А чим пояснити твій тандем з Евеліною?

- У нас з нею багато спільного. Нам гарно працюється удвох. Ми з нею однокашники до того ж. Заочно вчилися в Харківському інституті мистецтв імені Котляревського.

- Опановували режисуру?

- Ні, ми актриси-лялькарки. Мене вже не один рік вмовляли на посаду головного режисера. Як-не-як працюю з 1983 року, зіграла понад 90 ролей, маю напрацьований досвід постановок. Врешті-решт відважилася. 

Відважилась… Мабуть тут зіграв свою роль і патріотизм. Скільки років віддала цьому театру. Спостерігаючи, як не щастить театру з головними режисерами, дала згоду очолити колектив, тим більше, що з людьми цими давно пуд солі з’їла. Обов’язків стане більше? Дарма. Їй не звикати. Між іншим, уже багато років Вікторія є викладачем сценічної мови та майстерності актора з лялькою клубу «Імідж» обласного Центру дитячої та юнацької творчості. А з 1996 по 2008 рік керувала гуртком театру ляльок «Петрушка» у школі № 35. То чого їй боятися?! Написала програму формування репертуарної політики театру «Від 1 до 100», де чітко висловлює свої принципи вікової адресації вистав. І першим пунктом цієї програми наголошує на необхідності розробки нового напрямку у створенні вистав для наймолодшої категорії глядачів від 1 до 3 років. Чесно кажучи, для мене це стало ледве не шоком. Та виявляється я просто «відстала від життя». Формат так званого «Бебі-театру» (театру на подушках) давно існує на заході, є він і в наших великих містах:  Києві, скажімо. Щоб вам було зрозуміліше, відштовхуйтесь від «дорослого» театру у фойє. Але не забувайте вікову особливість «публіки». Виявляється в театрі вже дано спокушаються ідеєю «Бебі-театру» та поки що «руки не доходять».

Я звісно, не збираюся аналізувати програму Вікторії Іллівни. Кому треба, це вже давно зробили. Але загальний напрямок цієї програми має принципове значення для виховного процесу. Режисерка наголошує на необхідності створення інтерактивних вистав, а також мобільних вистав із мінімальною кількістю зайнятих акторів і мінімальною ж бутафорією. З такими виставами легко на виїздах (у школах, дитсадках, таборах). Загалом, як я зрозуміла, нудьгувати нова головрежка не дасть нікому. А в першу чергу, собі. Вона завжди щось вигадує, експериментує.

Наприклад, під час карантину створила настільний паперовий театр, захопивши своєю ідеєю не тільки власного чоловіка Геннадія Стогодюка, а й головного художника театру, теж схильну до експериментів Оксану Шарій. У форматі паперового театру підготували дві казки «Рукавичка» і «Як курочка півника рятувала». Задумали трилогію та поки що довелося переключитися на постановку прем’єрної вистави «Як Микита з ярмарку йшов». А «паперові казки», зняті для інтернету, мали до тисячі переглядів. І, до речі, всі ролі озвучували Вікторія і Геннадій.

Така вона у нас невгамовна нова головна режисерка, заслужена артистка України Вікторія Ставріаніді-Стогодюк.

Насамкінець не втримуюсь, щоб не сказати: ну коли ти все встигаєш – акторство, режисура,ДЮЦ, трьох дітей виховала, котрі теж професію батьків наслідували. 

- Як це в тебе виходить?!

- А в мене ще й дача є. Там тааакіі квіти вирощую. Бач, встигаю. Чоловік у мене хороший. Приходиш, трапляється, як відтиснутий лимон, а тут тобі – вже тарілочку супу насипають. Так що можеш симпатизувати Гені, а суп він насипає мені, – засміялася Вікторія.

А я вдавано сердито відреагувала:

- Ну, життя! Всіх хороших розібрали! …Дякую за розмову. Але давай, як-то кажуть, на засипку. У тебе є улюблена роль? Знаю, як на це питання відповідають артисти, мовляв, усі ролі люблю. І все-таки!

- Колись я дуже любила рудого Жевжика у виставі за казкою Всеволода Нестайка.

- О! «Всі чорти чорні, а воно руде». Я теж його любила.

- А зараз дуже люблю свого Ослика, який рятує маленького Ісуса від царя Ірода. Буду намагатися зберегти виставу «Дорога до Віфлєєму» в діючому репертуарі, хоч ії не дуже замовляють, мовляв, релігійна тематика. А по-моєму, це загальнолюдська тематика. Добро має перемагати!

Дійсно, добро має перемагати.

 Валентина Левочко,

фото Геннадія Стогодюка