25червня2024

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Постраждалі від сексуального насильства не мовчатимуть про злочини російських окупантів (ФОТО)

ІНТЕРВ'Ю

Постраждалі від сексуального насильства не мовчатимуть про злочини російських окупантів (ФОТО)

1Гусейнової

Постраждалі від сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом (СНПК) вирішують не мовчати про злочини російських окупантів.

Ірина Довгань та Людмила Гусейнова – добре знані не лише в Україні, але й у всьому світі. Обидві пережили російський полон, катування та приниження, але зуміли не просто зберегти людську гідність, а й стали для інших прикладом подолання наслідків СНПК та гуртування світової громадськості у протидії цьому явищу.

Ірину Довгань окупанти затримали 2014 р. в Донецьку, бо в її планшеті знайшли фото з українськими військовими, яким допомагала, та інші свідчення потужної підтримки наших захисників. Її родина була заможною і загарбники почали шукати гроші. Смс-повідомлення про зняття готівки з карток надходили на телефон Ірини навіть із московського аеропорту Шереметьєве.

«Цей соціальний провал між тими, хто мене заарештував, і мною був одразу. І ця ненависть була одразу, –  зазначила Ірина. –  «Ти, с…, інтєлігєнтка, думаєш, что умнєє нас?!» –  сказав мені денеерівський слідак і вийшов із кімнати. Натомість прийшли кавказці з батальйону «Восток».

П’ять днів занурення в жахливу прірву, з якої смерть видавалася найкращим виходом. І знаменита фотографія бразильського фотокореспондента Маурісіо Ліма, на якій вона стоїть біля стовпа, загорнута в український прапор в оточенні здичавілих ворогів, була порятунком.

«Мадам, ви стали зіркою Інтернету», –  повідомили невдовзі її тюремники, які змушені були відпустити її на волю.

Людмила Гусейнова допомагала дітям з вадами розвитку з розформованого російськими агресорами інтернату в захопленому ними Новоазовському районі. Діти залишилися без будь-якої підтримки, часто голодні та роздягнені. Людмила організувала доставку з підконтрольних Україні територій всього необхідного, а також українських книжок і листівок з найкращими побажаннями для малечі. Щиро допомагала українським військовим, які захищали Широкине. І 2019 р. потрапила до сумнозвісної  донецької в’язниці «Ізоляція». 50 днів знущань і наруги.

«Це був час зовсім без сонця, бо майже постійно перебувала з мішком на голові, – пригадує Людмила. –  Перевдягнутись у камері могла лише під ковдрою,  бо постійно велося відеоспостереження».

Відтак було переведення до донецького СІЗО, в камеру до 20 кримінальних злочинниць. Серед них були ті, хто воював у бойових угрупованнях ДНР і здійснив жорстокі вбивства серед цивільного населення, хто вживав і торгував наркотиками та зброєю, хто хворів на СНІД та туберкульоз. У цьому оточенні Людмила перебувала близько трьох років і повернулася до України під час обміну полоненими восени 2022 р.

Обидві жінки зуміли розпочати життя заново. Але при цьому не забувають про тих, хто сьогодні потребує їхньої допомоги. Вони активно займаються громадською діяльністю: Ірина Довгань очолює ГО «SEMA-Україна», робота якої спрямована на підтримку постраждалих від  сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК), а Людмила Гусейнова є менеджеркою з комунікацій, координаторкою інформаційної політики цієї організації.

2 Довгань

- Що вас підштовхнуло до створення об’єднання SEMA-Україна?

Ірина Довгань: – З українськими правозахисниками я прибула до Гааги як свідок у справах для Міжнародного кримінального суду. Мені на виступ перед прокурорами дали 3-4 хвилини, але вони слухали щонайменше 40 хвилин. Увечері відбулася пресконференція, в Гаазі дуже багато журналістів, розголос був серйозний. І до мене підійшла жінка, дала візитівку і сказала, що представляє міжнародну правозахисну організацію – Фонд доктора Деніса Муквеге, який займається підтримкою постраждалих від СНПК. Вони взагалі не знали, що в Україні таке коїться, бо працюють багато з африканськими країнами, а тут такі події в центрі Європи!

Ми листувалися кілька місяців. Вона запитала: чи є ще такі випадки? Я відповіла: ну звісно є! І почала шукати постраждалих від СНПК в Україні. Когось допомагала знайти Олександра Матвійчук – українська правозахисниця, лауреатка нобелівська премії миру. Інших я знаходила через соцмережі, дзвонила цим жінкам, пропонувала їм об’єднатися в організацію.

Я вважала великим досягненням те, що я і ще кілька жінок могли на якихось міжнародних конференціях виступити і сказати, що росія – агресор, що російські найманці ґвалтують жінок.

Людмила Гусейнова: – Наприкінці 2021 р., коли я ще перебувала в полоні, в Україні мене заочно нагородили Національною премією за особистий внесок в захист прав людини, яку присудив Центр громадських свобод. Цю нагороду вручили моєму чоловікові. А він передав її на зберігання моїй подрузі, відомій українській журналістці Олі Мусафіровій. І вони вирішили цю нагороду особисто вручити мені в Національній спілці журналістів через місяць після мого звільнення. Там зібралися представники медіа, громадських організацій. І туди ж прийшла Ірина Довгань. По завершенні урочистостей вона запросила мене до організації. Я відповіла, що для  мене зараз найголовніше – звільнення тих жінок, які залишилися у в’язниці. Деяких я знала особисто, про інших просто чула. Я розуміла, як їм там важко. Ірина сказала, що з організацією мені буде легше добиватися цього, з’явиться більше можливостей на будь-яких майданчиках говорити про цих ув’язнених. І я побачила жінок, які також були в полоні, з деокупованих територій. Вони теж пережили те, що і я, тому вирішили, що будемо разом і у нас багато чого вийде.

– Для чого ви об’єдналися?

Ірина Довгань: – На початках нас було десь 17. А активних, може, 8-10. Яка була мета? У Фонді Муквеге нам сказали: як це так – ви досі не дали свідчення в своїй країні! Ніхто з цих жінок, які зазнали СНПК, не дав свідчення, що вони таке пережили. Ми мусимо цього добитися. Такою є політика Фонду – примусити державу визнати, що є такі постраждалі, і взяти їх під опіку.

Ми провели круглий стіл, запросили на нього силові структури. Від Генпрокуратури прийшла Вікторія Кравчук, яка очолювала інформаційний напрямок. Вона дуже близько сприйняла історії наших жінок і пішла до Генпрокурорки, тоді це була Ірина Венедиктова. Та зреагувала: давайте їх усіх опитаємо.

Нам призначили молоду прокурорку з Маріуполя, яка більш-менш розуміла, про що йдеться. Я умовляла всіх наших жінок дати свідчення і 10 зголосилися. Але після цієї процедури одна з жінок передумала співпрацювати з нашою організацією. По телефону через півроку вона зізналася, що для неї це була така страшна травма, що весь цей час не могла від неї відійти. Більше вона не хоче про це згадувати.  

Ситуація у кожної складалась по-різному. Але головна ціль була все-таки примусити державу визнати, що ми існуємо.

– Чому ви обрали назву SEMA-Україна?

Ірина Довгань: –  SEMA-NETWORK – це глобальна мережа організацій, створена Фондом доктора Деніса Муквеге. Зараз вона охоплює 25 країн, у яких були  військові конфлікти і є жінки, постраждалі від СНПК. Для нас стало логічним приєднатися до цієї мережі. Це відбулося 2019 р.

На початках ми не сильно просувалися. І після повномасштабного вторгнення я взагалі хотіла все це кинути, піти. Почала документувати російські злочини, з головою в це поринула, бо бачила в тому набагато більше користі. Якась частина жінок нашої організації виїхала за кордон. Але потім почали з’являтися нові й нові. Фонд Муквеге запропонував матеріальну допомогу. Це теж потребувало значної роботи – анкети, опитування, відкриття рахунків. І я знову повернулася в організацію.

У квітні 2022 р. в Україну приїхала очільниця Глобального Фонду тих, хто пережив насильство. Вона була вражена, що наша країна почала дбати про постраждалих від СНПК ще під час війни – це був перший у світі прецедент. Я слухала її і думала: Боже, це  ж нас візьмуть у Європу одразу, якщо ми себе так покажемо!

– Назва SEMA перекладається з суахілі як «Не мовчи!» Що для вас означає цей заклик?

Ірина Довгань: – Якщо ми мовчатимемо, то нічого не буде взагалі. А ми зараз не можемо собі дозволити мовчати. Україна не може дозволити собі мовчати.

Уряд у співпраці з різними міжнародними структурами – з ООН, Фондом Муквеге, Глобальним Фондом тих, хто пережив насильство, та іншими почав займатися проблемою СНПК. Нас багато запрошували на різні події. І ми почали говорити. Нас запитують, або не запитують, а ми говоримо. Ми навчилися говорити. Ми нарешті сформулювали свої думки. І ще ми переконалися, що європейські країни нас хочуть підтримати. Вони дуже емпатійні, і ми робимо все, щоб наша країна до них підтяглася. Але хочеться, щоб це відбувалося швидше.

Людмила Гусейнова: – Я особисто не мовчу. Я завжди даю інтерв’ю. Будь-якому виданню – національному, регіональному чи навіть місцевому. Хоча після цього не можу спати, бо все це переживаю повторно. А це і емоції, і спогади… Але я хочу, щоб увесь світ і наше суспільство знали, що роблять російські окупанти на нашій землі, починаючи з 2014 р., як вони знущаються з наших людей.

Я не маю права мовчати, бо мені нема чого соромитися. Те, що вони робили зі мною, і те, що вони роблять з іншими жінками і чоловіками, – це не наш сором. Це має бути їхнім соромом – аж до п’ятого покоління!

– Що мотивує вас не мовчати?

Людмила Гусейнова: – Я знаю, що на окупованих територіях досі страждають жінки. Вони не бачать своїх рідних. Завжди розповідаю про Олю Мелещенко, яку затримали за дописи в соцмережі. Для них вона стала шпигункою. Тоді її молодшому сину було лише 4 рочки. Восени виповнюється вже 3 роки, як Оля перебуває в тюрмі. Дитина пішла в перший клас, мешкає на окупованій території. Тому що чоловік не може виїхати звідти, він щотижня відвідує дружину, привозить воду, хліб, надає підтримку. І скажіть, чи можна при цьому мовчати?

Мала можливість поїхати в адвокаційну поїздку до Америки і виступати в ООН. Я там говорила про полонених жінок і про те, що вони переживають. Потім було дуже багато зустрічей. Я впевнена, що люди мають знати, усвідомлювати, що коїться на окупованих територіях, у місцях утримання цивільних та військовополонених. Я маю про це говорити, бо сама це пережила, знаю з власного досвіду. І поки є сили, я це робитиму.

– Які напрямки роботи для вас є пріоритетними?

Людмила Гусейнова: – Я вважаю, що треба добиватися ухвалення закону про потерпілих від СНПК, який має передбачити статус для постраждалих. Щоб він також включав перелік необхідних послуг для кожної людини, яка зазнала сексуального насильства в умовах війни. Бо цей біль і ці страждання залишаються з нами до кінця життя. Потрібна медична, психологічна допомога. Не первинна – 3-5 разів і все.

Я спілкувалася з однією психологинею. Вона сказала: «Ви розумієте, що ваша історія така, що ви щонайменше 3 роки маєте працювати з психологом». Але я усвідомлюю, що той психолог не буде зі мною безоплатно спілкуватися весь цей час. А я не можу бігати від одного психолога до іншого, діючи за принципом – тут 10 безкоштовних сеансів, потім у іншого. Це не допомога. Це називається повторною травматизацією. І все це має бути законом узгоджено.

Так само, як і репарації, принаймні невідкладні, бо потерпілі часто дуже потребують фінансової підтримки. Я особисто також бачу необхідність інформувати суспільство про випадки СНПК, щоб навчити рівно ставитися до цього. Щоб постраждалі на деокупованих територіях або такі, які виїхали звідти, не боялися. Щоб вони нас побачили, почули і приєдналися. Щоб розуміли, що мають право звернутися до правоохоронних органів і добиватися справедливості.

– Я думаю, що ваш голос має бути врахований при підготовці цього законопроєкту.

Людмила Гусейнова: – Безумовно. Зараз працює Міжвідомча робоча група з питань протидії сексуальному насильству, пов’язаному зі збройною агресією росії проти України, та надання допомоги постраждалим і ми організацією долучилися до цієї роботи. Є й багато інших громадських об’єднань, які також співпрацюють з цією Робочою групою. Ми спільно готуємо пропозиції до законопроєкту про репарації, зокрема в сфері СНПК. Цю Міжвідомчу робочу групу очолює Урядова уповноважена з питань ґендерної політики Катерина Левченко і ми їй дуже вдячні за щиру підтримку.

Свої зауваження та пропозиції до законопроєкту ми озвучували й на інших платформах. Деякі з них були взяті до уваги.

– Яка мета вашої організації: ви хочете просто підтримати одна одну чи просунути справу так, щоб винуватці були покарані?

Ірина Довгань: – Все разом. Це все наші цілі та завдання. І, повірте, одне без одного не працює.

Якщо ви зайдете в організацію і запитаєте: ви хочете, щоб злочинці були покарані? Всі голосно закричать: «Так!» Це головне. Але ми не можемо самі карати цих злочинців. До того ж такі жінки мусять якось виживати в цьому світі, тримати свої родини, дітей, себе, дбати про здоров’я. Жінки мають відчувати підтримку від організації.

Людмила Гусейнова: – Перш за все потерпілі мають отримати статус, держава повинна офіційно визнати їх постраждалими від СНПК. Бо у нас є в країні ті, хто втратив житло, є ВПО, а нас ніби й не існує.

Отримання цього статусу гарантує допомогу тим жінкам, які зараз навіть бояться згадувати пережите. Вони отримають право на репарації, на медичну, фінансову допомогу, на психологічну підтримку, і, головне, – право на захист. Ми говоримо, давайте добиватися справедливості. А давайте добиватися того, щоб жінка була захищена, щоб винуватці, ці покидьки або їхні родичі на неї не тиснули, не мстилися.

– Якщо людина отримує цей статус, то чи не означає це, що її особисте життя, пов’язане з СНПК, буде оприлюднюватися?

Ірина Довгань: – Такий реєстр мусить бути повністю закритим. Це напрацювання міжнародних практик. Були такі помилки, наприклад, у Боснії, де жінкам приносили цю допомогу в рожевому конверті. І десь стало відомо, що рожевий конверт означає СНПК. Тому це реєстр суто внутрішній, до нього мало хто має доступ. І репарації, якщо ми колись доб’ємося їх, кожна жінка отримуватиме на свій рахунок, ніхто про це не знатиме – ніякої травматизації.

Мені вже доводилося чути думку деяких чиновників, що українським жінкам, постраждалим від СНПК, не потрібен статус, у них така ненависть, така жага помсти до росії, що вони і так свідчитимуть, і так боротимуться. Ні, це не так. Бо я відчуваю прагнення помсти, Людмила не відчуває. Ми всі різні. А хтось взагалі не має сил – ні на помсту, ні на бажання допомагати іншим. Це мусить робити держава.

– Скільки жінок сьогодні об’єднує SEMA-Україна?

Ірина Довгань: – Сьогодні нас 39. Потенційно є ще дві. Знаходимо потерпілих по-різному. Хтось із тих, хто вже в організації, знає, що в її селі ще був такий випадок, і пропонує тій жінці приєднатися до нас. Хтось погоджується, хтось – ні.

Я також багато їжджу по деокупованих селах, встановлюю контакти з місцевими. Найчастіше це вчителі, директори шкіл, фельдшери. Вони володіють всією інформацією. Я кажу, що якщо у вас такі жінки є, то на цей час держава вже має якісь можливості їх підтримати. А я можу одразу запропонувати допомогу від Міжнародної організації з міграції, щоб така жінка потрапила до реабілітаційного центру. Вона отримає комплексну безкоштовну допомогу як у санаторії. Плюс ліки, плюс дослідження всі, плюс ще ліки з собою. І це вже чудово.

Потім кажу, що ми отримали грант і для кожної такої жінки маємо гарні подарунки, ми їх самі продумали та закупили. Також я можу запропонувати зустрічі з іншими жінками, які зазнали СНПК, щоб постраждалі подивились, як вони живуть, як перемагають свої травми. І я розповідаю, що світ бореться за те, щоб такі жінки отримали репарації від росії, від держави. І місцева інтелігенція, з якою спілкуюся і якій довіряють односельці, мене розуміє. І йде до постраждалих жінок. Інколи телефонують мені: Іра, приїжджай, вона погодилася зустрітися.

– Ви обмінюєтеся своїми історіями між собою? Ви знаєте історії всіх жінок в організації?

Ірина Довгань: – Переважно я про всіх все знаю, тому що інколи документую історії, якщо жінка погоджується. Дуже мало хто зовсім мовчить, але я тих не знаю. Знаю тих, хто говорить.

Сьогодні нас близько 40 жінок. Це така краплина в морі! Бо навіть якщо нас стане 200, це буде стадія починання. В країні неймовірна кількість потерпілих від СНПК. От повірте мені, я цим займаюся, я їжджу по селах, де розташовувалися росіяни. І у кожному є зґвалтовані жінки, про яких знають. Але є і ті, про яких не знають.

– Чому росіяни вдаються до таких методів ведення війни?

Ірина Довгань: – Я вважаю, що ці зґвалтування – це комплекс заздрості, оцієї дебільної ментальності росіян. Ґвалтують у більшості не москвичі та пітерці. А ця вся російська глибинка, просякнута жорстокістю до жінок.

В росії інший менталітет, там жінка не користується такою повагою, як в Україні. Українська жінка вшанована в сім’ї та в суспільстві. Вона вбрана в коралі, які  родині чимало коштують, у вишиванки, це теж не дешевий одяг. Наша жінка завжди на постаменті. В росії це цілком інакше. Бо він приходить п’яний і ніколи не питає, чи жінка погоджується. І такі стосунки він переносить на наших жінок. А ми звикли жити в поважній українській обстановці, в європейському просторі, ми не були готові до цієї орди, яка вломилася в наше життя. Українка може відверто сказати в обличчя те, що вона думає, то вона це росіянину каже і наражає себе на небезпеку. І я такого багато чую.

А взагалі це просто дика якась навала, для них насильство – це частина їхнього життя. І ми ніколи до кінця не зрозуміємо, якими очима вони дивляться. Окупант бачить у дворі молоду жінку і стару. Молода від’їжджає. Він повертається і бачить лише літню –  під 80 років. І його нічого не зупиняє – він її ґвалтує. Ця жінка в нашій організації.

Ми вмовляємо кожну жінку дати свідчення. І кажемо: поки вона не дасть свідчень, її боротьба неможлива.

Людмила Гусейнова: – Вони слабші за нас і це знають. Звісно, можна тупати ногами, коли в твоїх руках зброя, а поруч беззбройна людина – дитина, жінка чи чоловік. Можна бити їх прикладами, вдавати, що ти їх розстрілюєш, або насправді розстрілювати. Але все це йде від слабкості. Їм навіть нема про що з нами говорити – настільки ми різні.

У 2014 р., коли до нас тільки зайшли військові без розпізнавальних знаків, я написала пост у Фейсбуці, що орки ходять нашим містом. Який у слідчого мізок, якщо він це речення відправив на експертизу? Експерт із таким же маленьким мізком написав, що це екстремістське висловлювання. А потім їхній начальник із таким же маленьким мізком кричав на мене до нестями, запитуючи: «Хто такі орки?»

Я спочатку злякалася. Думала, Боже, що воно таке, що зараз буде? І тут його запитання: «Хто такі орки?» Я просто кусала собі губи, щоб не розсміятися, розуміла – якщо почну реготати, він мене жорстоко битиме. Тому просто відповіла: «Це – казкові персонажі».

То хто ж із нас сильніший? Звісно, що ми.

– Ви вірите, що всіх цих злочинців насправді знайдуть і покарають?

Ірина Довгань: – Я – ні. Але я покараю їхню країну. І я покараю того, хто все це заварив.

Я переконана, що цивілізований світ ніколи не буде дивитися на росію так, як раніше. Толерантність втратили навіть найбільш толерантні європейські особи. Я це бачу, ми це чуємо.

Людмила Гусейнова: – Я вірю. Я маю оригінали документів від людей, де зазначені їхні прізвища, там фігурують їхні підписи. Я змогла ці документи вивезти з окупованого Донецька. Але навіть без таких документів можна ідентифікувати злочинців. Усе можна зробити. Немає нічого неможливого. Просто треба вірити в себе і в те, чого ви прагнете.

– Які питання треба передусім вирішувати, щоб допомогти постраждалим від СНПК?

Людмила Гусейнова: – Коли повертаєшся з полону, коли твоя домівка залишається на окупованій території розбитою, то першою необхідністю є поновлення документів. І людина не повинна шукати гроші для цього. Слід подбати про грошову підтримку постраждалим. Безумовно, медична допомога. В нашій організації є жінка поважного віку, якій російські окупанти вибили зуби прикладом – щоб не травмуватися під час того, що вони з нею робили. А у нас для таких постраждалих безкоштовна стоматологічна допомога взагалі не передбачена.

Має бути психологічна допомога не лише для постраждалої особи, але й для всієї її родини. Одна моя знайома по в’язниці дуже любить свого сина, але давно з ним не спілкується. Їй треба зрозуміти, як із ним розмовляти, коли вийде на волю. Дитинці також треба допомогти зі своєю мамою заново знайомитися. Це дуже велика проблема, але, на жаль, зараз нею ніхто не займається.

Ірина Довгань: – Як організація ми можемо зробити те, що можемо. Головну допомогу мусить надати держава. Це має стати великою частиною важливої державної політики.

– Один із принципів підходу до постраждалих говорить: «Нічого про нас – без нас!» Як він спрацьовує?

 Людмила Гусейнова: – Я вважаю, що представник держави чи науковець, якого б рівня і професійної підготовки він не був, не може вирушати в адвокаційні поїздки без постраждалих, які це страхіття пережили. Бо одна річ – озвучити якусь статистику, результати якогось наукового дослідження в цій сфері, сказати сухим словом десь на закордонних майданчиках. Це нікого не зачепить.

Ми ж хочемо, щоб зарубіжні країни ставилися до нас із емпатією, щоб нам допомагали, щоб бачили біду, яку скоїла російська федерація. Вони мають розуміти, про що саме йдеться, яку трагедію та який біль переживають українці. І ніхто так не може сказати, як людина, котра цю трагедію і цей біль пережила. Ми маємо бути поруч з усіма, хто представляє нашу країну на всіх майданчиках.

У нас дуже багато співпраці з українськими громадськими об’єднаннями. Це і «ЮрФем», і «Право на захист» та інші. Якщо потребуємо допомоги, то не соромимося й звертаємося по неї. Я вважаю, що наша організація ще молода і ми багато чому вчимося у наших партнерів. Співпрацюємо і з міжнародними структурами. Нещодавно мала зустріч з Керівницею відділу з питань сексуального та ґендерно зумовленого насильства Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні Даян Браун і запросила її на зустріч з нашими жінками. Впевнена, що будь-яка співпраця – це крок допомоги постраждалим і це крок до звільнення тих, хто досі перебуває в полоні чи окупації.

Володимир ДОБРОТА,

Національний пресклуб «Українська перспектива»