17липня2019

ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Лада Тигнян: За три дні до загибелі син розповідав, як снайпер йому ледь не поцілив у скроню

ІНТЕРВ'Ю

Лада Тигнян: За три дні до загибелі син розповідав, як снайпер йому ледь не поцілив у скроню

IMG 1360

16 січня 2015 року Україна у війні з російсько-терористичними військами зазнала ще однієї непоправної втрати – у Шахтарському районі на Донеччині загинув Володимир Тигнян. 

Звістку про цю трагедію болісно сприйняли й у Катеринівці, звідки Володя родом.

Яким же були його дитинство і юність? Про це напередодні дня народження Володимира (цьогоріч йому виповнилося б 28) наш кореспондент розпитав у Лади Тигнян, його матері.  

105

– 4 листопада 1989 року я народила близнюків, – так почала розповідь Лада Миколаївна. –  Володя з'явився на світ на п'ятнадцять хвилин раніше, ніж Валера. Звісно ж, я своїх синів завжди розрізняла –  материнське серце в таких речах не помилиться.  А в школі знали, хто з них є хто, завдяки особливим прикметам – невеличким шрамам. У Володі така позначка – на потилиці, у Валерія – на скроні. Хлопці, навчаючись у школі, не зловживали своєю схожістю. У початкових класах вони навчалися гарно, потім –  на «посередньо». Я ж тоді на роботу уже влаштувалася і контроль за ними послабила. 

Що ще я можу розповісти про дитинство синів? Пам'ятаю, коли їм було по три роки, вони забралися на крокуючий екскаватор, який стояв недалеко від нашого будинку в Катеринівці. Екскаватор той височенний  – як п'ятиповерхівка. І мої хлопці залізли на самісіньку його стрілу. Їх тоді з такими труднощами зняли! А моя свекруха, яка не вгледіла тоді за онуками, ледве інфаркт не отримала. Дуже любили мої хлопці річку, риболовлю. Це у них  – від батька, його вже немає на цьому світі. А ще вони – змалку привчені до роботи. Наприклад, допомагали мені буряки сапати. Або наймалися в людей збирати порічки. Зароблені гроші приносили додому, на себе не витрачали. Ми з чоловіком синів не балували – не було з чого. Але і велосипеди в хлопців були, і снігокат. А як канікули – я  возила дітей у місто, щоб вони в дендропарку порозважалися, в тирі постріляли. 

До сьомого класу Володя і Валера навчалися у Катеринівській школі. Потім я знайшла роботу в Кіровограді, і ми перебралися в місто. До речі, хлопці дуже противилися цьому. Життя без річки, без друзів дитинства їм уявлялося неможливим. І коли ми квартирували в селищі Новому, Вовчик і Валера бігали в Катеринівку (це ж недалеко від Нового) – до товаришів, до дівчат, на дискотеку в клуб.

Чи однакової з братом вдачі був Володимир? Вони – різні. Валера – той відразу скаже, що думає з того чи іншого приводу. А Вовчику треба було подумати, «переварити» все в собі. Та обидва – комунікабельні, у них завжди приятелів багато було.    

У місті сини вступили до СПТУ № 8. Обидва вирішили здобувати спеціальність муляра-монтажника-зварювальника. Вивчившись, пішли працювали. Брали участь у будівництві супермаркетів, й лінії зв’язку тягнули. У 2009 році Володю призвали в армію.  Валеру не взяли через сколіоз. Служив Вовчик у танкових військах. В армії йому подобалося. Йому навіть пропонували залишитися на понадстрокову службу, та він повернувся додому, влаштувався на роботу.

А влітку 2014 року, коли на сході України уже тривала війна, Володя якось сказав мені: «Ма, я піду в АТО». Не знаю, чи отримував він перед цим повістку з військкомату. Цілком можливо, Володя сам попросив, щоб його мобілізували. Я його відмовляла, а у відповідь: «Ма, хлопці ж воюють!»  А тут ще й Валера: «Піду з Вовчиком!» Та, знаючи, що його не мобілізують через сколіоз, Валера попросив брата, щоб той пройшов медкомісію і за нього. Володя не погодився: «Сам проходь, якщо тобі треба». До речі, Валера на той час уже одружений був. 

Спершу Володя потрапив у військову частину в Десні, він там навчав новобранців танковій справі. А у  листопаді 2014 року їхній підрозділ направили на Донбас. 

Телефонував звідти син мені щодня. Мені запам'яталося, як він попервах зізнався: «Мамко, виявляється,  тут страшно».  Потім розказував, що днями ремонтує танк, а ночами переїжджає в інше місце. Не приховував: іноді й їсти та пити не було що. Розповідав, як вони, солдати, примудрялися ловити рибу, бо біля річок стояли. І як добра жіночка з місцевих жителів передавала їм харчі та воду. 

Як Володя пішов воювати, в мене з того часу камінь на душі лежав. Все думала про нього, хвилювалася.  Якщо тривалий час немає дзвінка від сина, то я й місця собі не знаходжу. А тим часом Валера: «Брат воює, я ж дома сиджу!»  

Тринадцятого січня 2015 року Володя повідомив мені, що цього дня по ньому снайпер стріляв. «Мені пощастило, – розповів син, –  лише розсікло брову. Не інакше, снайпер цілився у скроню.  Я тоді саме в БТР залазив, щоб поїхати за продовольством. Я щось хотів сказати своїм хлопцям і повернувся до них обличчям. І раптом –  постріл. Вчасно ж я повернув голову!»

Шістнадцятого січня підрозділ, в якому служив Вовчик, мали вивести із зони бойових дій, проводилася ротація. Син мені сам сказав про це, зателефонувавши о дев'ятій ранку. Мовляв, сидить з товаришами на речах, через дві години –  ротація. Наступного ж дня мені зателефонували родичі з Катеринівки: «В інтернеті пишуть, що твого Вову вбили вчора об одинадцятій...» Я не вірила, поки не привезли тіло... 

Валера теж дуже тяжко пережив смерть Володі. Він ніби втратив частинку себе.  Адже завжди був разом з братом-близнюком. Вони горою стояли один за одного. І раптом Валера залишився один. 

Перші тижні після похорону Валера щовечора вирушав до могили брата. І там сидів по кілька годин. Удень – на роботі. А вночі – на кладовищі. 

Валера на той час уже був батьком. Він навіть картав себе: «А Вовчик не встиг ні одружитися, ні дітей завести...»

Серед наших родичів Володя – не перший, хто поклав голову на війні. Кілька десятиліть тому загинув в Афганістані Володимир Тигнян, брат мого чоловіка. А чоловік, до речі, теж виконував у тій країні так званий інтернаціональний обов'язок.   

Записав

Віктор КРУПСЬКИЙ