13листопада2018

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА ІНТЕРВ'Ю Володимир Панченко: Мрію про пам'ятник, який відображатиме дух і духовну красу Юрія Яновського

ІНТЕРВ'Ю

Володимир Панченко: Мрію про пам'ятник, який відображатиме дух і духовну красу Юрія Яновського

IMG 4728

В Україні багатьох людей схвилювало повідомлення у соцмережах про хворобу відомого літературознавця, науковця, політика і просто хорошої людини Володимира Панченка.

Ось уже кілька місяців він перебуває в одній зі столичних лікарень. За першої ж нагоди вирвався до Кропивницького, де багато років викладав у місцевому педуніверситеті, був одним із лідерів демократичних сил, де отримав мандат народного депутата першого скликання.

Що ж спонукало Володимира Панченка відвідати місто такого спекотного серпня?

– Сказати, що цей приїзд якийсь особливий, ексклюзивний, я не можу, – відповів Володимир Євгенович, – тому що я намагаюся бувати в Кропивницькому часто. Раніше це виходило десь раз на місяць, а ця перерва затягнулася через мої медичні проблеми. Тож, якщо відповідати на запитання, що привело, то я відповім так: по-перше, я скучив за містом, за друзями, за родиною  донечки; по-друге, назбиралося багато питань, які мені треба з'ясувати, вивчити. 

Одне з них пов'язане із перспективою встановлення у Кропивницькому пам'ятника Юрію Яновському. Ця ідея вже достатньо широко відома, визначено навіть місце, де може постати цей пам'ятник, – неподалік меморіального будинку, де минала юність Яновського, на центральній вулиці (Соборній), навпроти кінотеатру «Портал». Зараз ця ідея в роботі, міська владаїї підтримує, готова взяти на себе благоустрій місця, а ми з друзями вели переговори із скульптором.

Далі ключове питання – де взяти кошти. Розраховувати на міський бюджет ми не можемо, місто не готове до таких витрат, а крім того, процедура використання бюджетних коштів надто ускладнена, тож будемо звертатися до благодійників, до людей, які погодяться із нами, що Яновський – це постать не локального значення, що він був не тільки видатним письменником, автором таких блискучих романів, як «Чотири шаблі» і «Майстер корабля», він ще був одним із піонерів українського кіно.

Сталося так, що в 23-річному віці – зверніть увагу! –  Яновський був призначений на посаду художнього керівника Одеської кінофабрики. Тоді часто траплялося так, що молода людина отримувала для себе якийсь несподіваний шанс. Яновський ще у зовсім молодому віці, будучи автором тільки збірочки новел «Мамутові бивні», потрапив до Одеси і він там, разом з Ісаком Бабелем, був тією людиною, через руки якої проходили всі кіносценарії. Саме Яновському варто завдячувати, щодо Одеси потрапив Олександр Довженко. Яновський був його другом, найближчим духовним повірником, а водночас і колегою, який сприяв кінематографічній кар'єрі Олександра Довженка. Тож постать ця яскрава, унікальна, і звичайно, я мрію про пам'ятник, який відбиватиме дух і духовну красу Юрія Яновського. Такий ніжний, романтичний  має постати пам'ятник. Я сподіваюся, що це буде.

IMG 4712

– Гадаю, багатьох людей цікавить, як ти себе почуваєш, як триває лікування.

– Уперше я відчув, що маю дискомфорт із здоров'ям, ще в квітні. Зараз проходжу терапію, в перспективі, у вересні, на мене чекатиме операція. Щодо самопочуття, то воно адекватне ситуації, тобто це – випробування, і я намагаюся до нього ставитися відповідно, з розумінням того, що це потребує мобілізації і духовної, і  фізичної.

Хотів би, користуючись нагодою, подякувати дуже й дуже багатьом друзям, знайомим, а часто й незнайомим людям, які мене підтримали, зокрема, надали, так би мовити, гуманітарну допомогу – лікування це, як відомо, річ вартісна. Коли почалася ця історія, і розійшлася перша інформація, то я отримав колосальну підтримку від дуже багатьох людей, і це стало для мене терапією, і я дуже й дуже вдячний усім, хто долучився до цієї моральної  підтримки. Тепер у мене немає іншого виходу – треба одужувати.

– А як з творчістю – ти ж не відпочивав увесь цей час?

– Коли виникла ця історія з хворобою, то перше, що я собі сказав: «Господи, так я ж багато речей ще не закінчив!» І це означало, що я зібрався, мобілізувався, максимально налаштувався на роботу, пам'ятаючи, що робота – це теж терапія, і я за цей час устиг завершити кілька важливих проектів.

По-перше, я завершив роботу над книжкою, яка називатиметься «Повість про Миколу Зерова». А Микола Зеров – це ключова постать 20–30 років, та, можна сказати, всього ХХ століття, бо це був унікальний філолог, книжник, перекладач римської поезії, і не тільки римської, він з французької перекладав, з польської, за англійську брався в таборах Соловецьких. Вергілія переклав. Одного разу напівжартома сказав, що якщо його ім'я й залишиться, то у зв'язку з Вергілієм. Ну, воно так і не зовсім так, бо незалежно від перекладу «Енеїди» Вергілієвої він все одно залишився б в історії літератури як поет-неокласик, як перекладач, блискучий златоуст. У Києві 20-30 років ще одного такого златоуста, мабуть, не було. Є спогади його учнів, котрі пишуть про те, що коли Зеров читав лекції – переважно для філологів – то на інших факультетах зривалися заняття, і тоді в деканатах змушені були якусь хитрість вигадувати – наприклад, лекції Зерова ставили на вечір, в кінці робочого дня, а все одно до нього збігалися. Між іншим, у книжці я і з цим феноменом намагався розібратися, з причинами його такого неймовірного успіху як промовця, оратора. Він мав феноменальну пам'ять, він був іронічною людиною, блискуче знав свій матеріал, він міг напам'ять цитувати старогрецькою мовою,  латиною, французькою, ну і  він ще володів тим, що називається шармом особистості. Це була така чарівлива особистість! Є люди, які притягують, які випромінюють світло, от він і був таким світлоносним, цей Микола Зеров. На жаль, йому дісталося не так багато років для життя – 47 років. Це зачаклована цифра, згадаймо, Тараса Шевченка, Василя Стуса і ще деяких відомих особистостей. Він загинув на Соловках, репресований, знищений цією самою системою комуністичного терору, яка коштувала Україні дуже й дуже дорого.

«Повість про Миколу Зерова» – так називатиметься ця книжка, тільки слово «повість» не повинне збивати читача з пантелику, бо це не художня література, не белетристика – це «Повість минулих літ», це літопис, це історія, це хроніка життя Миколи Зерова. Я намагався написати її так, щоб Зеров став зрозуміліший, ближчий. Мені довелося вдатися до дуже багатьох архівних документів.

І ще одна робота, яку я закінчив, – це друге видання «Сонячного годинника», книги моїх мандрів. Я додав шість нових розділів. Сподіваюся, обидві книжки побачать світ до кінця нинішнього року.

– Хай так і станеться. Не сумніваюся, що цього чекатимуть прихильників твоєї, Володимире Євгеновичу, творчості, і всі вони зичать тобі якнайшвидшого одужання.  

– Дякую. До нових зустрічей у Кропивницькому.

Валерій М'ЯТОВИЧ