КУЛЬТУРА

Михайло Ілляшенко: Володимир Стратьєв по духу, по ставленню до колег був дуже близькою мені людиною

Для багатьох кіровоградців звістка про смерть Володимира Петровича Стратьєва була несподіваною. Знали ж бо, що хоч останнім часом і хворів, і рухався лише з ціпком, але відповідав на телефонні дзвінки, запрошував у гості, і тут – така новина.

Смутку додає те, що вона надійшла, коли співака вже поховали на його батьківщині, в Дніпропетровській області. Друзі, прихильники таланту не змогли провести його в останню путь, не сказали на прощання слів, яких він заслуговував.У вісімдесяті та дев’яності роки минулого століття й на початку нинішнього Володимир Петрович радував жителів області своїм талантом, виступаючи не тільки на провідних сценах Кіровограда, а й у найвіддаленіших сільських клубах. Як вихованець школи академічного співу, він охоче ділився своїми знаннями й досвідом із колегами, а потім і учнями.

У нього було багато друзів, однодумців. Один із них – колишній головний режисер обласного академічного музично-драматичного театру імені М. Л. Кропивницького Михайло Ілляшенко, котрий теж дізнався про смерть В. Стратьєва із запізненням. Із цієї сумної обставини й почалася наша з ним розмова.

– Для мене було дивним, що його смерть пройшла майже непоміченою, – сказав Михайло Володимирович. – Я пригадую, скільки в соціальних мережах було відгуків на кончину професора педагогічного університету Василя Петровича Марка. Усі згадували, яким він був для них Учителем, зворушливі слова про колегу написав професор Григорій Клочек. Було відомо, а тому і я встиг сходити на похорони. Знаю, що у Володимира Петровича теж багато було учнів, бо він не один рік працював і в музичному училищі, тож дивно, що так сталося.
– Очевидно, трохи активніше мали б діяти чиновники від культури. Невже вони не зобов’язані цікавитися життям людей, внесок яких у культуру області незаперечний?
– Гадаю, спрацював принцип: не зателефонували рідні – то й на краще, менше клопотів. Звичайно ж, влада мала б повідомити громадськість про смерть заслуженого артиста України, організувати проводи тощо, але я не хочу зараз щось говорити про чиновницький люд, який настільки переляканий і байдужий, що йому ні до мертвих, ні до живих. Для нього головне – вижити в цій ситуації, зачепитися і вмити своє грішне минуле, демонструвати керівництву свою лояльність. Тим більше, що попереду місцеві вибори.
– Коли ви познайомилися з Володимиром Петровичем?
– Як ви пам’ятаєте, в часи президентства Леоніда Кучми в моді були так звані звітні концерти в Києві. Тоді кожна область намагалася показати найкращі свої таланти. І ось під час прогонки такого концерту в нашій філармонії я почув його шикарний, із приємним тембром голос. То був справжній професіонал, і мене здивувало, що він не виступає з концертами. Почав розпитувати хто, звідки, з'ясувалося, працює викладачем у музичному училищі. Підійшов до нього, розговорилися. Володимир Петрович справив на мене гарне враження, отак ми з ним і познайомилися. А потім мене запросили до музичного училища читати курс лекцій про сценічну мову, про сценічну культуру. Це було потрібно, оскільки багато випускників потім працювали в сільських клубах, декого ми відбирали й для театру. В училищі ми регулярно бачилися з Володимиром Петровичем, довго розмовляли. Можу навіть сказати, що ми подружилися.
– Він вам пояснив, чому, досягши розквіту таланту, не мав активної концертної діяльності?
– Розговорити його на цю тему не вдавалося. Я не чув від нього скарг, що хтось йому щось не дав, не дозволив, кудись там не пустив. Ніколи я цього не чув, хоча бачив, оскільки трохи розуміюся на психології артиста, що там є затаєний біль. Очевидно, він почувався не повністю реалізованим. Коли ми інколи збиралися щось «відмітити» – якесь мистецьке свято чи іншу подію, – міг розкритися. Охоче розповідав про своїх вчителів, про консерваторію, про друзів. От тоді я бачив його справжнього, він сміявся, і той його сміх мене навіть заряджав. Він майстерно переповідав різні кумедні театральні історії, анекдоти, від Гмирі і до його товаришів, до оперного братства, з яким спілкувався, і я зі свого боку розповідав… Це все було такою невеличкою віддушиною, і я це відчував. Нас пізно Бог звів, якби мені раніше випало працювати з цією людиною, ми щось би сотворили. Це очевидно, тому, що по духу, по ставленню до свого товариства, до своїх колег він був дуже близькою мені людиною.
– У непересічних, талановитих, сильних духом людей, як правило, не буває заздрощів, образ…
– Володимир Петрович нікому не заздрив, ні на кого не скаржився, був вище якихось там сварок… Один тільки раз я став свідком, коли він дав слабинку. Була то погана історія. Володимир Петрович попросив мене за одного учня – треба поставити йому таку оцінку, щоб міг отримувати стипендію. Казав: у нього немає рідних, які б йому допомогли, а він має вчитися, бо не безталанний. І він справді був таким, мав гарний голос… Я перейнявся проханням Володимира Петровича і навіть взяв хлопця на півставки в театр, і він там виступав у масовках. Яким же було моє здивування, коли цей хлопчина в числі інших підписав на мене донос.
– З якого розпочалася кампанія за ваше звільнення з посади директора і головного режисера театру імені Кропивницького?
– Так. І коли я сказав про це Стратьєву, в нього аж сльози на очах з'явилися. Обурився: та такого не може бути! Я кажу, що бачив його прізвище серед підписантів. Він не повірив, пішов перевіряти. Боляче переживав, що так сталося. До слова, я тоді зрозумів друге істинне його покликання – учні. Він ними жив. Страшенно про них турбувався. Особливо за те, щоб вони отримували стипендії, і я, зізнаюся, ставив усе, що він просив. Він бігав з відомостями за викладачами, за учнями. Інший би на його місці сказав учневі: бігай сам, але ні, він по кілька разів передзвонював, уточняв. Учні для нього були понад усе, він усіх пам’ятав – цьому голос треба поставити, тому підробітками допомогти… Дуже мені це подобалося, він опікувався учнями, як квочка курчатами. Директор училища Лариса Голіусова знала, кому доручати дітей. Вона сама гарний педагог, і знала, що там, де Стратьєв, там буде порядок, і ніяких проблем. І тому я переконаний, що якби учні дізналися про смерть Володимира Петровича, їх би прийшло з ним
попрощатися чимало.
– Що можете сказати про нього як про співака?
– Мені пригадується його ювілейний концерт. Тоді йому виповнилося сімдесят, та, не зважаючи на вік, відчувалося, що як співак він ще досить сильний. З голосом було все в порядку. А все тому, що його вчили класичному академічному співу, з яким можна було йти і в оперу, і на естраду. Мені він бачився більше оперним співаком – і голос розкішний, і сам фактурний, що теж значило багато. Гарний сам по собі, дуже теплий, дуже щирий і відповідальний навіть у дрібницях. І все це мені в ньому подобалося, бо, маючи досвід спілкування з акторами, знаю, що через особливості цієї професії, завжди знайдеться місце фальші, а її в ньому не було.
– Я не пригадую Володимира Петровича на кіровоградських мітингах, але точно знаю, що він підтримував демократичні рухи, не намагався догодити владі заради чергового звання. Він був патріотом, сином цієї землі.
– Він мені не раз казав, що коли вже повністю вийде на пенсію, запросить мене на дачу. Він дуже тішився свою дачею. Він щось там садив, доглядав… Цікаво було б посидіти з ним не годину, а цілий день. І я шкодую, що так і не знайшовся час для цього. Відчувалося, що йому бракувало аудиторії, що йому було що згадати.
– Як, на ваш погляд, варто було б увічнити пам'ять про Володимира Петровича в Кіровограді?
– Не знаю, то хай думає влада, а ми маємо просто пам’ятати про нього. Пригадуєте, у фільмі «Міміно» хлопчик запитує: «Діду, коли ти помреш?» Дід відповідає: «Я помру, коли помреш ти». Мораль: людина живе доти, доки її пам’ятають живі. Так буде і зі Стратьєвим, дуже порядною і доброю людиною – він житиме доти, доки ми його пам'ятатимемо.

Валерій М'ЯТОВИЧ

На знімку: Володимир Сратьєв на своєму ювілейному концерті.