КУЛЬТУРА

Стояв у селі музей драматурга

За роки роботи в журналістиці мені не раз доводилося приїздити в Новоукраїнський район. Бував у Комишуватому, біля Глодос, де знайдено відомий скарб, і, звичайно ж, у Рівному, в музеї Івана Микитенка – письменника, котрий увійшов в українську літературу як поет, прозаїк і драматург.

«Виключити як людину, котра приховувала від партії…»

Постать Івана Кіндратовича неоднозначна. Палкий прихильник соціалістичних ідей, активний громадський діяч, автор чітко ідеологізованих п’єс, він, однак, теж потрапив під коток сталінських репресій. Був реабілітований. Тепер, через десятки років, оцінка його як літератора загалом усталилася і виглядає загалом так: «Життя й літературна творчість І. Микитенка припадали на складний і драматичний відтинок вітчизняної історії. Він належав до тих, хто ревно і щиро утверджував у літературі принципи спершу «пролетарського», а потім – з початку 30-х років – соціалістичного реалізму, часто виступав у ролі оспівувача нового життя. Не в усьому І. Микитенко був об’єктивним і почасти сліпо вірив у проголошувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх творів. Процес його прозріння, окреслений п’єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник упав жертвою тоталітаризму».

Про загибель Микитенка конкретно нічого не відомо й досі, та й навряд чи колись розвидниться. Після загадкової смерті оголосили, ніби він покінчив життя самогубством, після реабілітації говорилося, що його застрелили в НКВС. В Новоукраїнці від директора краєзнавчого музею Миколи Гаращенка я почув ще одну, напевне й досі не оприлюднену версію, почуту ним від свого вузівського викладача: письменника після арешту просто забили прикладами.

Відомо, що у жовтні 1937 року на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату – куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу – троцькістами і буржуазними націоналістами...». Наступного дня він повідомив дружині, що йде до НКВС здавати особисту зброю, і не повернувся. За два тижні його тіло знайшли на околиці Харкова. (Це вам нічим не нагадує загадкове самогубство Івасюка? «Остап не баловал разнообразием дебютов»). Твори письменника на два десятиліття потрапили у «спец-хран».

Що стало причиною трагедії, теж невідомо. Можливо, когось у Москві налякала всесоюзна слава українця (як і того ж Івасюка), п’єси котрого відкривали сезони в театрах Москви, Ленінграда, Мінська, Уфи, Красноярська... Не виключено, що його провідному становищу в літературі позаздрив хтось із колег – «серед інженерів людських душ» теж вистачає хакерів.

У другій половині 50-х ім’я Микитенка знову з’явилося на книжкових полицях і театральних афішах (зокрема й наші кропивничани поставили його «Соло на флейті» та «Дні юності»). Ювілейного 1967 року в селі Іваннівцях – фактично околиці Рівного, було урочисто відкрито меморіально-літературний музей у новозбудованому приміщенні на місці, де стояла хата батьків, встановлено пам’ятник. Його іменем назвали другу Рівненську школу. На батьківщину Івана Кіндратовича приїздили його нащадки, відомі літератори. Однак, час робить свою справу. Тож я мусив зупинитися на постаті письменника, бо сьогодні про нього не дуже то й знають.

Історія писалася не тільки в столицях

Побував я днями в Новоукраїнці знову – напередодні дня народження письменника (6 вересня) і за два роки до його ювілею. Ми разом із фотокором Валерієм Лебедиком поїхали туди, щоб побачити, що тепер на місці музею. Я знав, що його у первісному вигляді вже немає. У дощову листопадову ніч початку дев’яностих музей пограбували і фактично зруйнували невідомі вандали. Коли ранком учні школи на чолі з учителем праці прийшли сюди, щоб, як завжди, прибрати опале листя, вони побачили вибиті вікна й двері, викинуті з приміщення експонати, які валялися і киснули в багнюці. Учителі й учні врятували те, що ще можна було врятувати, а згодом влаштували музей у приміщенні школи.

Зараз він міститься у просторій кімнаті площею понад п’ятдесят квадратних метрів, впорядкований і доглянутий. Ним опікується директор школи Світлана Олександрівна Луговська, робить усе можливе, щоб музей діяв. На жаль, зустрітися з нею не довелося через учительську конференцію. Але у директора й без того справ вистачає. Потрібна людина, хай і на півставки, котра б займалася музеєм безпосередньо (нею би міг бути хтось із учителів – літератури чи історії). Та де ті півставки взяти? Бюджетом це не передбачено, кажуть, що в Бюджетному кодексі країни утримання сільських музеїв взагалі не значиться. Керівництву ж місцевого господарства не болить. З цього приводу можна говорити багато, тим більше, що подібна картина характерна для майже всієї нашої золотопільної України. Тож варто, принаймні, хоч нагадати нинішнім фактичним власникам отих самих золотих піль, що вони їх отримали не у спадок від діда-прадіда і збагатилися не завдяки винайденню конвеєра як Генрі Форд, чи новітніх інформаційних технологій як Білл Гейтс, а у банальний спосіб, приватизувавши те, що до цього належало державі, в тому числі й у формі так званих колективних господарств. Логічно було б їм разом із майном узяти на себе й обов’язок доглядати те, чим до того опікувалася вона. Та натомість чуємо: «Я не сонце, всіх не обігрію». Але ж Сонце не тільки гріє, воно ще й створює додаткову вартість. І коли нею розпоряджаються по-державному, то вистачає і на театри, і на музеї. Коли ж так, як поки що робиться у нас, то маємо тих, що «оч-чень большие, но по пять» і тих, що «ну, оч-чень маленькие, но по три».

Перші турбуватися про духовність не хочуть, другі – не можуть. От і стоїть колишній меморіальний музей Микитенка без вікон і дверей, зарослий падалицею і бур’янами. А на місці, де тодішній глодоський школяр Володя Чухрій знайшов скарб, котрий увійшов у золоту скарбницю музейного фонду України, ніяк не спроможуться встановити стелу, поки ще живі люди, котрі пам’ятають, де воно знаходиться. Адже люди не вічні, Чухрія вже серед нас немає.

Сумно. Хоч буває й по-іншому. У тому ж Новоукраїнському районі, в селі Новомиколаївці є Товариство з обмеженою відповідальністю «Лан». Його керівник Олег Макодзеба передав відремонтоване приміщення під створення музею історії села і допомагає йому матеріально, оплачує роботу завідуючого Василя Компанійця, виділив поряд кімнату для гурткової роботи з дітьми. Але так далеко не всюди.

Що ж робити? Скажу відверто – не знаю. Напевне, такі питання треба вирішувати «нагорі», але порушувати їх слід «знизу». Мабуть потрібно законодавчо визначити статус сільських музеїв (якщо хтось вважає, що музей історії села – то зайва розкіш, то йому треба працювати не у сфері духовності, а у свинарнику), а всім причетним зрозуміти, що історія народу творилася і твориться не тільки в столицях чи у місцях великих звершень, та допомагати ентузіастам – історикам і краєзнавцям, котрі роблять те, чого не встигають професіонали. Той же Василь Компанієць знайшов біля свого села три первісні поселення. Археологи, яким він сповістив про знахідку, спочатку сприйняли це скептично, але коли оглянули артефакти, то, як кажуть, ахнули.
Та повернемося до музею Микитенка. Він функціонує, приймає гостей. Нещодавно сюди знову навідалися нащадки письменника. У ці дні заклад готують до традиційного підтвердження йому звання народного. Напевне після всього пережитого музей сьогодні не за всіма параметрами відповідає цьому званню. Але не підтвердити його було б не по-людськи стосовно тих, хто його врятував і зробив діючим. Сподіваюсь, авторитетна комісія на таке не піде. Далі ж передбачати його долю не берусь. Скажу лише, що втрата музею одного з організаторів літературного процесу в Україні після повної руйнації внаслідок революції і громадянської війни (хай і на соціалістичних засадах) було б злочином перед історією своєї країни.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ.
Фото Валерія ЛЕБЕДИКА