КУЛЬТУРА

Михайло Надєждін: «Мистецтво має стати державним пріоритетом»

На одній із виставок у Києві столичні колеги народного художника Михайла Надєждіна назвали його «філософом у живописі». Така характеристика нашого земляка не випадкова: Михайло Володимирович, на відміну від багатьох сьогоднішніх митців, не обмежується етюдами і натюрмортами, він прагне осмислення тих чи інших сторін життя у площині тематичної картини. При цьому стилістика його живопису, складна і багатогранна, змушує глядача не просто дивитися його роботи, а заглиблюватися у їхній зміст на рівні співрозмовника - партнера чи опонента.

Михайло Надєждін – знакова постать на мистецьких теренах Кіровоградщини. Знаний в Україні художник, у нашому місті він відомий ще й як організатор та голова правління обласної організації Національної спілки художників України, котру очолював понад двадцять п’ять років. Нещодавно йому виповнилося вісімдесят. Сказати, що сили вже не ті, якось не випадає, бо він і досі залишається бадьорим та працьовитим. Та час диктує своє – підростає інше покоління і пора передавати естафету. А передати є що, і про це ми говоримо з ним нижче. 

Минулого тижня відбулися позачергові збори кіровоградських художників. На них розглядалася заява Надєждіна про складання із себе повноважень голови обласної організації. Її задовольнили. Головою обрано живописця Андрія Хвороста.

– І як воно на «дембелі»? – запитав я Надєждіна при зустрічі.
– Так, як і на «службі», – посміхаючись відповів старійшина кіровоградських митців. – Учорашніх художників не буває, а стосовно посад, то, відверто кажучи, всяка з них заважає творчій людині. І не тільки тим, що забирає багато часу. Недаремно Олександр Малінін співає: «Дай Бог не вляпаться во власть». Я віддав обласній організації чверть віку. Однак, не шкодую про те. Підсумовувати є що.

– Почнемо з того, що саме вам – тоді головному художнику кіровоградських художньо-виробничих майстерень Худфонду України випало домагатися її створення і дійти аж до голови Спілки художників СРСР.

– Тоді спілчан у Кіровограді було одинадцять. Я був дванадцятим, хоч – парадокс – у Спілку мене прийняли згодом, уже після реєстрації обласного осередку: насторожувала моя позиція, що розходилася з офіційною ідеологією соціалістичного реалізму. Але країна вже мінялася, настав період, що увійшов у історію під назвою «перебудова», дихати стало вільніше. Йшов 1989 рік. Відтоді наша обласна організація зросла більш, ніж у четверо, роботи її членів тепер відомі далеко за межами області й країни, дванадцять кіровоградців носять звання заслужених, один – народного художника України.

– Із нинішніх професійних художників Кіровоградщини мало хто не виставлявся за кордоном, чиїх робіт немає в зарубіжних музеях або приватних зібраннях. США, Канада, Великобританія, Ізраїль, Японія, Росія... – майже весь «глобус».

– Так, географія широка. А починали ми тоді, коли рідко який кіровоградець потрапляв навіть на київську виставку, не кажучи вже про всесоюзну. Ріст обласної організації і її членів – кожного окремо були стрімкими. Як голова правління я приділяв серйозну увагу виставковій діяльності. Художник створює свої полотна, щоб їх бачили. Так само, як письменник пише свої твори, щоб їх читали. Експозиція – це діалог автора з глядачем, для того, щоб авторський рівень зростав, цей діалог має бути постійним. Наші художники за ці роки взяли участь у півтора десятка престижних міжнародних, багатьох зарубіжних виставках, у всіх, що організовує Національна Спілка художників України. Що ж до Кіровограда, то тут ми демонстрували свою творчість не менше трьохсот разів. Тісно співпрацюємо з обласним художнім музеєм, меморіально-художнім Олександра Осмьоркіна.
– Стосовно цього. Наскільки мені відомо, ви були безпосередньо причетні до пошуку приміщення обласного художнього музею. Згадайте, як це було.

– Після того, як будівлю, де розміщувалася картинна галерея, повернули православній церкві, постало питання, куди переїде її колекція. Пропонувалося найпростіше рішення – перенести її в один із секторів на набережну Інгулу. Але він абсолютно не підходив для цього. З багатьох причин, у тому числі і з естетичних міркувань. Треба віддати належне тодішньому голові обласної ради Володимиру Желібі, який дослухався до моєї поради. Розмова відбулася приблизно така: «Михайле Володимировичу, де розмістимо музей? Ми от пропонуємо торговельний центр». «А чим славен Париж, Володимире Івановичу? Лувром. Флоренція? Галереєю Уфіцці. Петербург? Ермітажем. Приміщення художнього музею має відповідати не тільки експозиційними можливостями, а й архітектурним виглядом. Таке в Кіровограді є, там свого часу розміщувалися майстерні художнього фонду». Його оглянули і зі мною погодилися. Так було обрано будинок на вулиці Карла Маркса, 60 (тепер – Велика Перспективна). На жаль, під музей воно відійшло не повністю, та це вже інша історія. Приміщення потребувало серйозного ремонту. І тут віддати належне слід уже голові обласної держадміністрації Василю Моцному. (Василь Кузьмович тепло ставився до Надєждіна. Під час однієї з розмов останній і переконав його насамперед розпочати ремонт музею, а вже потім вирішувати питання з іншими будівлями в центрі міста. Напевне, Надєждін був не єдиним, але слово Михайла Володимировича зробило свою справу. – Авт.).

– Я не запитуватиму вас про суто господарські справи, без яких жодна організація існувати не може. Нагадаю лише, що вам багато «крові» коштувало зберегти за організацією хай і урізане приміщення художнього салону, безкоштовні майстерні, будинок художника...

– Тут маю добрим словом згадати ще одного голову облдержадміністрації – Кальченка. Валерій Михайлович допоміг нам зробити опалення, підключити газ, два матеріально важкі для організації роки ми не сплачували за тепло.

– Творчі спілки небезпідставно називають рудиментами радянської доби, пропонують їх розпустити. Ви – послідовний противник цього. Про що ми з вами говорили не раз, у тому числі публічно. Ваші аргументи мені здаються достатньо серйозними.

– Що таке спілка? Це об’єднуючий, організуючий центр творчої спільноти. Тією чи іншою мірою спілки були раніше, існують тепер – згадаймо хоча б Французьку федерацію художників, чи Товариство передвижників, або «Бубновий валет», у виставках якого брав участь Олександр Осмьоркін. Справа не в наявності спілок, а в тому, чим вони займаються. Спілка художників СРСР з її республіканськими філіалами найперше мала тримати митців у чітко означених ідео-логічних та естетичних рамках, ці її функції з настанням нової доби відпали. Але вона була матеріально сильною, мала свої будинки творчості, свої підприємства з виготовлення підручних матеріалів, організовувала через виставки продаж художніх творів, допомагала митцям тощо. На жаль, на сьогодні багато що втрачено, під розмови про можливу ліквідацію чимало спілчанського майна потрапило в руки ділків. Творча людина стала по суті незахищеною. Днями я дивився по телевізору розмову з лауреатом Шевченківської премії, нашим земляком, письменником Григорієм Гусейновим. Він дуже чітко означив проблему: функції спілок потрібно міняти, але ліквідувати їх сьогодні означало б підрубати культуру і мистецтво під корінь. Спілки, зокрема Національна спілка художників України, мають сприяти згуртуванню і творчості її членів, домагатися від держави належної їм допомоги, адже в умовах низького рівня життя переважної більшості населення творчій людині на гонорар розраховувати не доводиться. Країну в світі пізнають перш за все за рівнем культури і її мистецькими цінностями. Тому турбота про них має стати в Українській державі пріоритетом. Саме вона у різних її іпостасях повинна на порядок збільшити попит на твори мистецтва: вони мають прикрашати клуби і бібліотеки, лікарняні палати і службові кабінети, народні музеї і шкільні коридори. Ми з вами не раз говорили, що в майстернях кіровоградців стоять незатребувані стоси художніх творів. Їх повинні бачити жителі області не тільки на персональних виставках. Та ми не змогли цим зацікавити управлінську еліту області. І це те, що мені не вдалося зробити на посаді голови правління. Не вдалося переконати й керівників засобів масової інформації, що пропаганда мистецтва – не забаганка, а необхідна складова культурного зростання населення. Показовий приклад. Коли я запропонував обласній телерадіокомпанії провести цикл передач про художнє життя нашого краю, то почув у відповідь: «Неформат».

– Якщо означити коротко, то як би ви підсумували свою чвертьвікову роботу на посаді голови обласної організації спілки? На чому б поставили наголос?

– Думаю, що найперше – це її створення і збереження у найважчі часи, ріст організації та авторитету як її, так і самих митців, соціальний захист кіровоградських художників в межах можливого, тобто створення їм умов для творчості і її пропаганда.

Розмову вів Броніслав КУМАНСЬКИЙ