КУЛЬТУРА

«Те, для чого слів нема людських...»

Кіровоградському художнику Феліксу Полонському нещодавно виповнилося сімдесят п’ять. З нагоди ювілею в Кіровограді відкрилося дві виставки його робіт: дещо раніше – графіки в художньо-меморіальному музеї Олександра Осмьоркіна і днями – живопису. Обидві значною мірою ретроспективні, що цілком закономірно.

Я довго шукав слів, щоб коротко охарактеризувати живопис цього давно знайомого мені автора. І нарешті, здається, знайшов. Є співана поезія, у Полонського ж – поезія живописна. Його пейзажі передають не стан природи, а почуття людини при її сприйнятті. Мені вони нагадують вірші Максима Рильського:

Посріблені ліси окуталися
тінню,
А небосхил горить і віти
золотить...
Або
Запахла осінь в’ялим
тютюном...
І так – через усі його «Сонети». Що не робить живопис ілюстративним. Кожен пейзаж художника відзначається конкретним настроєм, пропущеним через душу, лірично-споглядальним, тож наповненим змістом, суть якого не варто шукати в словах. Це той випадок, про який Максим Тадейович писав:
Часом можна висловить
пейзажем
Те, для чого слів нема
людських.

На відміну від спокійних, статичних краєвидів, портрети Полонського нерідко внутрішньо напружені, динамічні. Особливо, коли він відтворює образи бунтівних натур, скажімо, Василя Стуса. Для розкриття характеру чи стану свого персонажу художник оточує його відповідною атмосферою чи аксесуарами. В першому випадку прикладами можуть бути портрети Шевченка і Гоголя на темному тлі Петербурга, якого вони обидва не любили і який сковував їх своїм офіційним холодом, або ж Лесі Українки при миготінні досвітніх вогнів. У другому – Модільяні на фоні його картин чи Володимира Маяковського поруч із його плакатами.
От і все, що я можу коротко сказати читачеві в межах відведеної мені для цього газетної площі. Решту він побачить сам, відвідавши виставку живопису ювіляра у картинній галереї «Єлисаветград».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ