КУЛЬТУРА

Григорій Педько: Театр ляльок – це не ляльковий театр, бо так можна сказати про іграшковий будиночок

Комусь може здатися, що працювати у театрі ляльок – то несерйозна справа. Але це зовсім не так. Кіровоградський академічний обласний театр ляльок – повноцінний мистецький заклад, знаний і в області, і за її межами. Звісно, за цим стоїть наполеглива щоденна праця всього творчого колективу. І, звичайно ж, його директора, заслуженого працівника культури України Григорія Педька (на знімку вгорі), який із 1998 року незмінно очолює театр, живе ним, опікується всіма і всім, що з ним пов’язано.

– Григорію Миколайовичу, наскільки насичене сьогодні життя актора провінційного театру вашого профілю?

– Мені дуже не подобається слово «провінційний». Ми багато їздимо Україною. Протягом року показуємо близько шестисот вистав. Зокрема, минулоріч побували у 16 районах області. Маємо план-графік, завдяки якому вдається охопити практично всю Кіровоградщину, щоб навіть діти, котрі не можуть побувати в обласному центрі, познайомилися з нашим репертуаром. На жаль, віддалені райони рідше відвіду-ємо, однак намагаємося бувати не лише у містах і містечках, але й у селах (добре, що програма «Майстри мистецтв – дітям» допомагає нам у цьому). Гадаю, й цьогоріч матимемо не менше можливостей.
2015-го багато гастролювали Україною, побували на кількох театральних фестивалях. Це міжнародний фестиваль «Подільська лялька» у Вінниці, де ми стали дипломантами, посівши третє місце з 19 театрів-учасників (у т. ч. 10 – закордонних колективів). Стали лауреатом ІІІ Всеукраїнського фестивалю «Мереживо казкове» у Черкасах. А наша актриса, заслужена артистка України Вікторія Ставріаніді-Стогодюк (на знімку внизу – ліворуч), перемогла в номінації «Краща роль» (за роль Наймички). До речі, виставу «Наймичка» за Т. Шевченком, після урочистих заходів біля пам’ятника Кобзареві на Чернечій горі, ми показували у міському Будинку культури Канева, у якому зібралося понад 700 глядачів. І як завжди, талановита гра акторів викликала шквал емоцій, аплодисментів, вигуків «Браво!».

Наш театр, єдиний з України, запросили на святкування Дня Конституції України у Київ, де ми долучилися до акції «Рушник єднання» і презентували свою «Наймичку» перед науково-культурною елітою, що зібралася у планетарії. Там вистава теж пройшла на «ура». На сьогоднішній день – це неординарна річ у нашому репертуарі (багатьох дивує можливість поєднання творчості Т. Шевченка й театру ляльок), і ми нею пишаємося.

– Театр ляльок – це дитячий театр, а тут – така складна доросла психологічна річ…

– Насправді, це не зовсім так! Дійсно, левову частку репертуару складають вистави для дітей. Але театр ляльок – універсальний. Це не ляльковий театр, бо так можна сказати про іграшковий будиночок. За допомогою театральної ляльки можна творити справжню магію, яка не під силу навіть драматичному театру. Саме це дозволило нам здійснити постановку «Собачого серця» за М. Булгаковим (вистава стала дипломантом міжнародних фестивалів «Сцена людства» і «Госпожа удача» поряд із закордонними і нашими національними драматичними театрами). Є у нашому репертуарі й «Декамерон» за Джованні Боккаччо. До речі, коли ми взялися за його постановку, наслухалися чимало різних «коментарів», мовляв, як може еротична річ ставитися у театрі ляльок (?!) і т. п. Однак вистава вийшла дуже цікавою і оригінальною, тому її завжди із задоволенням відвідували дорослі глядачі. Сьогодні, на жаль, нестача акторського складу не дає можливості показувати ці вистави, але у найближчих планах – обов’язкове капітальне поновлення цих творів.

– Буваючи за межами області, що черпаєте для себе, що хочете запровадити тут?

– Уже стали доброю традицією обмінні тижневі міні-гастролі (Черкаси, Чернігів, Кривий Ріг). Це дозволяє нам побачити, як працюють сусіди, порівняти власні можливості і рівень виконавської майстерності, зрештою, поспілкуватися про наболіле, поділитися ідеями. Приємно усвідомлювати, що на фоні інших ми досить пристойно виглядаємо, а в деяких моментах і випереджаємо колег. Тому свої новаторські ідеї несемо за межі області і водночас пропагандуємо театральну Кіровоградщину.

– Раніше ви не брали участі у театральному святі «Вересневі самоцвіти». Чому вирішили змінити стратегію?

– Кілька років поспіль ми лише проводили показ вистав на Хуторі Надія під час урочистого відкриття свята. Але потім вирішили, що вже прийшов час запрошувати і на свою сцену гостей – учасників. Так, минулого року ми познайомилися з одним з кращих театрів Європи – Литовським театром ляльок із Паневежиса. За кілька десятиліть вперше Кіровоградщину відвідав з гастролями іноземний театр. Те, що вони сюди приїхали з виставою, подолавши понад тисячу кілометрів і кілька кордонів, є свідченням того, що і ми їм цікаві, і що між нами зав’язалися дружні творчі стосунки, які, можливо, за сприятливих фінансових умов матимуть гарну перспективу розвитку. Планували ми і приїзд Батумського театру юного глядача, і одного з ізраїльських театрів, але на жаль, вони не встигли оформити необхідні документи. Знайомство із закордонними колективами не лише розширює потенційні можливості нашого глядача – наблизитися до високого зарубіжного мистецтва, а десь – і потішити власні амбіції: бо ми ж не гірші!

– Вивчаючи ваш сайт, я зрозуміла, що ви з нього не вилучаєте критичної, неугодної інформації. Водночас відповідаєте кожному своєму опонентові.

– Мистецтво передбачає суб’єктивність. Коли я запрошую режисера, я не нав’язую власного бачення постановки, однак можу сказати, що і як бачу саме я. У кожного – власна точка зору. В мистецтві об’єктивність – поняття доволі розмите. Візьмімо для прикладу «Чорний квадрат» К. Малевича. Знаменита на весь світ картина, вартість якої – мільйони... Дивиться один на неї: «Вау! Шедевр!», інший: «І що тут такого? Я б таке не гірше намалював…». Хто з них має рацію? Ніхто? Кожен по-своєму? Про смаки не сперечаються… Але, оскільки ми несемо культуру масам, закладаємо підґрунтя любові до театрального мистецтва і поняття про загальнолюдські цінності нашим юним глядачам, то все ж притримуємося канонічних театральних принципів. Можна, звичайно, сперечатися про постановки, про їх сценічне рішення, драматургічний матеріал, але це означає, що до нашого мистецтва глядач не байдужий. І це – головне.

Тож, повертаючись до сайту, хочу відзначити, що це – чи не єдиний такий сайт в Україні, що працює на трьох мовах водночас. Я як член ради директорів театрів ляльок України не з чуток знаю, що рівних йому на сьогоднішній день немає.
До речі, минулого року ми вже вдруге побували з гастролями у Львові, виступали у концертній програмі торгівельно-розважального центру «Кінг Кросс Леополіс», організатори якої знайшли нас саме завдяки театральному сайту. Переглянули репертуар, відеоролики і вибрали уподобані вистави. Запросили й цьогоріч також. І це зважаючи на те, що у Львові є два власних театри: міський та обласний. Є поруч непогані колективи хмельницького, тернопільського театрів. Запросити сусідів було б не так накладно (крім вистав, нам оплачують витрати на дорогу, проживання тощо). Але завдяки вичерпній інформації на сайті, організатори могли порівняти і перевагу надали саме нам. А згодом ще й подяку на обласну раду направили. Це теж є підтвердженням нашої високої професійності.

А взагалі, у репертуарі театру є вистави для глядачів різних вікових категорій. Оскільки їх сприйняття залежить від рівня психофізіологічного розвитку, ми на афішах позначаємо рекомендований вік «3+», «5+» тощо, щоб дитина і розуміла сценічне дійство, і усвідомила виховні моменти, і потім захотіла сюди повернутися. Адже для малечі важливо, щоб було і цікаво, і корисно, і не лячно, і недовго.

– Григорію Миколайовичу, глядацька зала вам у таких випадках створює ведмежу послугу. Совковий дизайн, давно зношені крісла, місцями продірявлена підлога, а дехто з батьків скаржиться ще й на запах плісняви в залі… Як з цим бути?

– Ми вже кілька років поспіль намагаємося змінити умови на краще. Ось і зараз у театрі теж тривають ремонтні роботи. На жаль, фінансування не дозволяє одночасно провести капітальний ремонт усієї будівлі. Кілька років тому розбудували другий поверх частини театру. Маємо гостьову напівлюкс-кімнату для комфортного проживання режисерів, кот-рих ми періодично запрошуємо до співпраці. Це розв’язало нам руки у плані поселення спеціалістів у нормальні комфортні умови. Організували власну студію звукозапису. Оновили фойє. А зал… Він потребує спочатку високовартісної проектної документації. Розпочати треба з роботи над відповідною акустикою, механізмами сцени, пов’язуючи усе в єдиний проект. В Одесі є фірма, що вже виготовляла проект на театр Кропивницького, її представники приїздили до нас три роки тому, прикинули, що лише необхідна нам світлова апаратура на той час вартувала близько 1,5 мільйона. На реконструкцію в цілому потрібно було 40-50 млн гривень. З того часу стався обвал гривні, у зв’язку з зовнішньою політичною ситуацією змінилися пріоритети у фінансуванні. Допоки державному й обласному бюджету це непосильно, робимо власними силами і коштами те, що можемо. Скажімо, нині у нас кожен відділ оснащений комп’ютерною технікою, інтернетом. До слова, коли я прийшов сюди – театр мав єдину друкарську машинку «Ятрань». Нині ж художній керівник Київського приватного театру «Равлик» Юрій Тітаров дивується, як у нас відбувається художнє освітлення вистав, бо вони там у себе ще не мають такого комп’ютерного оснащення.

Глобально ж, чи то – на жаль, чи то – на щастя, ми не державна, а комунальна установа. Тому міністерство культури нами не опікується. Обласна рада минулоріч виділила нам 254 тисячі гривень. Вони дуже знадобилися при закінченні частини ремонту: завершили вихід із зали на двоє дверей, і тепер і наш театр починається з роздягальні, якої раніше не було.

Зараз у фойє відвідувачів зустрічає плазмовий екран, де ми рекламуємо свій продукт, знайомимо з театром і анонсуємо вистави. Тож глядачі можуть купувати квитки на поточну і одразу ж на майбутні вистави. Тут ми також – першопрохідці серед колег.
– І насамкінець, про кад-ри, котрі вирішують усе…

– Так, це питання завжди залишається відкритим. Сьогодні, скажімо, в нас немає головного режисера. Що б ми не говорили, що б не обіцяли, – нам складно створити настільки привабливі умови, щоб хтось із насидженого місця захотів перебратися сюди назавжди. Так, на рік-два – і назад. Тому режисери у нас «напрокат». Із деякими з них ми давно і плідно співпрацюємо. Свого часу у нас здійснив десяток своїх постановок заслужений артист України Анатолій Поляк, мали творчу співпрацю із заслуженим діячем мистецтв України Євгеном Гімельфарбом, відомим своїми постановками не лише на теренах України, Росії, але й Німеччини, Бельгії та Америки. Добре, що сьогодні є хоч така можливість. А питання з житлом – відкрите. Є ще й проблема з рівнем оплати праці. Так із Дніпропетровського училища ми замовили собі трьох акторів-випускників, вони по три роки відпрацювали тут на 2-2,5 тисячі гривень зарплати та й роз’їхалися, хто – куди. Проблема ще й у тому, що навіть існуючі училища готують дуже мало спеціалістів театральної справи: бутафорів, художників-бутафорів, завідуючих художньо-постановочною частиною, художників з освітлення, звукооператорів, котрі мають знати і систему ляльок, і багато чого. Доводиться викручуватися самотужки.
Однак, щоб не завершувати розмову на мінорній ноті, поділюся: найближчими днями ми готові відкрити мале фойє, ремонт якого нас дещо виснажив. Але все, до чого ми сьогодні докладаємо надзусиль, має привести театр у той стан, коли його не соромно буде презентувати будь-кому. Попри те, що останнім часом втілено немало новацій, – роботи попереду, ще дуже багато. Всі наші зусилля спрямовані на створення комфорту і зручності як для працівників, так і для відвідувачів.

Лариса РОМАНЮК