КУЛЬТУРА

«Носімо по пекторалі у наших душах»

Виповнилося 80 років від дня народження археолога і поета Бориса Мозолевського

У приміщенні картинної галереї Петра Оссовського працівники обласного художнього музею провели для своїх відвідувачів годину пам’яті, присвячену людині, котра стала відомою в усьому світі завдяки знайденню Скіфської пекторалі. Переглянуто два коротенькі фільми, присутні прослухали розповідь про відомого вченого, поета і патріота. 

...Мені поталанило на зустріч із Борисом Миколайовичем. У вересні 1987 року до мене зателефонувала Євгенія Михайлівна Чабаненко і запросила на зустріч із київським археологом Мозолевським. Відверто кажучи, я не відразу збагнув, про кого йдеться. Його ім’я тоді називали не часто.
Як поет він перебував у тіні таких потужних постатей, як Дмитро Павличко, Борис Олійник, Микола Вінграновський. Як археолога його знали головним чином у колах професійних: популярні публікації про Скіфську пектораль супроводжувалися переважно текстівками на зразок «...знайдена при розкопках кургану Товста могила», або «...знайдена археологічною експедицією при розкопках на Дніпропетровщині». Мозолевського намагалися згадувати якомога рідше і на те були свої причини.
Тож при слові «пектораль» я спочатку згадав... першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, а вже потім усвідомив, про кого йдеться. Причина ж полягала в тому, що якось інститутський товариш, корінний киянин Мишко Селівачов розповів мені, що Щербицький відстояв пектораль перед Брежнєвим і не дозволив передати її в Ермітаж. Так це було чи ні, не знаю, але знахідка Мозолевського, попри російсько-радянську традицію тягнути все якщо не в Москву, то до Ленінграда, таки залишилася в Києві і потрапила до Музею історичних коштовностей України. Думаю, що першим секретарем керувала не стільки любов до історії (його сумнозвісна фраза «Наша история начинается с семнадцатого года» стала дороговказом для придворних літописців), скільки бажання мати й у себе, в керованій ним українській губернії щось таке, на що можна було б і самому подивитися й іншим показати. До того ж йому було не чужим почуття територіального патріотизму – згадаймо хоча б, яким він був фанатом київського «Динамо».
Володимир Васильович відіграв свою роль у долі археолога. Він запросив його до себе, розпитав про знахідку, поцікавився, коли буде підготовлено звіт про експедицію та в яких умовах він живе. І як наслідок – Мозолевського відзначили премією у 500 карбованців, в Інституті археології йому встановили персональну зарплату у 200 карбованців, учений переселився з гуртожитку в окрему квартиру. Керівництву Спілки письменників України дозволили прийняти його у свої члени. Але жити від того легше не стало: недремне око спецслужб постійно наглядало за ним, і зустріч із першим секретарем ЦК зовсім не убезпечувала від мордовських таборів. Оберегом стала швидше Скіфська пектораль, про яку дізнався весь світ.

А неприємності розпочалися після одного літературного вечора в Києві 1965 року, де Борис Миколайович виступав разом з Іваном Дзюбою, Василем Стусом, Миколою Вінграновським і прочитав вірш, у якому наївно застерігав щойно обраного керівника партії та держави Леоніда Брежнєва від повторення помилок Хрущова. Та ще й зізнавався слухачам: «Я эту компанию хрущевых и брежневых/ Своей назвать не могу». Тоді його не потурбували – ще не настав час. Лише занесли у «святці» КДБ і встановили за ним нагляд. Час настав через три роки, коли за вигаданою підставою його звільнять із видавництва «Наукова думка». Саме тоді Мозолевський починає писати вірші українською, а перехід поета з російської на українську, самі розумієте, – кримінал. Колишньому випускнику історико-філософського факультету Київського університету, учорашньому редактору видавництва не залишається нічого іншого, як іти працювати кочегаром.

У літні, неробочі для кочегара місяці він їздить в археологічні експедиції. Романтична професія археолога його захоплює все більше, він буквально закохується в неї, починає позаштатно співпрацювати з Інститутом археології. А після пам’ятної події 21 червня1971 року, коли Борис Миколайович зробив сенсаційну знахідку і був прийнятий у ЦК, його заднім числом зараховують в інститут на роботу, де він і пропрацює до кінця свого життя. Мозолевський – автор чотирьох монографій, понад півсотні наукових статей, десяти поетичних збірок. Помер у шістдесят років.

Наша зустріч із археологом відбулася у приміщенні обласної організації Товариства охорони пам’яток історії та культури. Євгенія Михайлівна її очолювала, а я був членом президії. Ми з нею свого часу займалися проблемою збереження курганів – вона як заступник голови облвиконкому, я як журналіст. Тоді було здійснено опис цих степових пірамід, щоправда, неповний, бо ним займалися головним чином ентузіасти з районних організацій Товариства, а їх не вистачало. Навіть визрів намір встановити на кожному кургані пам’ятний знак із відповідним написом, що так і залишилося добрим наміром, оскільки не знайшлося грошей. І все ж публікації, розголос зробили свою справу – було зупинено палке бажання багатьох колгоспних керівників збільшувати посівні площі за рахунок оборювання цих унікальних свідків минулого. На жаль, не назавжди...

На зустріч нас прийшло небагато, якщо не помиляюсь, лише члени президії. Борис Миколайович розповів про розкопки Товстої могили. Вона виявилася пограбованою ще в незапам’ятні часи, але у ній все ж було знайдено чимало артефактів. Що ж стосується головної знахідки, то ця унікальна нагрудна прикраса, за словами археолога, дійшла до нас чудом. Мозолевський вважав, що тут спрацювала випадковість. Щось ніби керувало ним. Робочий день уже закінчився, та археологи чомусь вирішили затриматися на розкопках. Ніби й не було потреби, та захотілося поколупати глину там, де ні на що було сподіватися. Ніж уперся саме в потрібне місце, більше того, щось боляче дряпонуло пальці. Це і була пектораль, її грабіжники, очевидно, не помітили. Борис Миколайович говорив: «Легше повірити в містику, ніж у те, що грабіжники справді могли не догледіти такий скарб: варто було їм лише простягти руку ще на десять сантиметрів, і пектораль для людства була б назавжди втрачена». Та волею випадку чи провидіння нагрудна золота прикраса вагою у 1150 грамів високої художньої роботи стала надбанням доби уже нашої цивілізації і ще одним ключем до розгадки скіфської історії. Про пектораль говорять різне: ніби вона просто ілюструє побут цього давно зниклого народу, ніби це своєрідний календар чи, може, в ній закодовано якийсь таємний зміст. Сам Мозолевський стверджував: «Тепер, після тривалого вивчення, можна вже з цілковитою певністю твердити, що пектораль – не довільно орнаментована прикраса, а культова річ певного призначення. Композиція її відбиває космогонічні уявлення скіфів, пов’язані з концепцією трьох сфер світобудови, втілених у трьох поясах витвору (сфера надр землі, астрально-космічна сфера та атмосфера, населена тваринами і людьми)».

Тоді ми говорили не тільки про кургани й археологію. Борис Миколайович розповідав про свої непрості взаємини з владою, про що я написав вище. Давав деяким речам різкі, конкретні оцінки. Він був відвертий і, як мені здалося, якийсь знервований. Відчувалося, чоловікові хотілося виговоритись. Уже можна було – розпочалася перебудова. Та чим вона закінчиться? Напевне, шосте чуття поета підказувало йому, що все може повторитися як і двадцять з лишком років тому, після «хрущовської відлиги». Побоювання виявилися не марними: попереду на всіх нас чекав ГКЧП, переворот, який, слава Богу, провалився.

Хтось назвав Бориса Мозолевського поетом-археологом, об’єднавши ці два поняття в одне. Як поет, він неповторний. Читаючи його вірші зримо сприймаєш той прадавній, неторканий плугом степ, незнаний нам далекий світ, відчуваючи з ним свій космічний зв’язок. Ось лише кілька рядків:

Життя і смерті спивши
щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
– Я скіфский цар, лежу
в дніпровських Геррах,
І стугонять століття
по мені.
Колись цю річку звали
Бористеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах
тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї!..
Чиї тепер там кроки
землю будять?
Яка зійшла над
обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи
на грудях
Тяжінь високовольтного
стовпа.
І хай сівач з блакитними
очима
Ще тричі вищих обширів
сягне,
– Це наша з вами спільна
Батьківщина,
Бо як ви з неї
вирвете мене?
Під час тієї зустрічі Борис Миколайович подарував мені одну зі своїх книг – «Скіфський степ». На титулі написав: «Носімо по пекторалі у наших душах».
Частіше згадуймо цей заповіт людини, котра тепер бачить нас звідти, звідки, дивляться на нас загиблі поети й герої.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ