КУЛЬТУРА

Лесь Танюк: кілька життів в одному…

Не стало Леся Танюка - одного з чільних лідерів українського «шістдесятництва», відомого театрального режисера, перекладача, громадського діяча, політика…

Лесь Танюк – особистість винятково багатогранна. Його ім‘я залишиться в історії театрального мистецтва 1960-1980-х років. Йому віддаватимуть належне, згадуючи перипетії боротьби за державну незалежність України. До його мистецтвознавчих досліджень і перекладів звертатимуться інтелектуали, яких вабить королівство Мельпомени…

Протягом 60-ти (!) років – від 1956-го до 2016-го – Лесь Танюк вів щоденник, 37 (!) томів якого він устиг видати. Як читач цього абсолютно унікального діаріуша можу стверджувати, що Головній Книзі Танюка скласти конкуренцію може хіба лиш щоденник Михайла Пришвіна. Лесь Танюк створив «літопис», у якому є й історія покоління, і хроніка часу – від хрущовської відлиги починаючи, і його, Автора, надзвичайно цікава інтелектуальна біографія. Він був першорядним ерудитом, володів англійською, французькою, німецькою, польською мовами; прагнення до багатознання було однією з найсильніших його потреб. Танюк – людина ста бажань; він ще з юності охоче «розкидався»; мріяв стати артистом і шахістом; в ньому постійно жив лідер, недарма ж саме Танюк став організатором легендарного київського КТМ – Клубу Творчої молоді, через який пройшли сотні «шістдесятників».
Понад 20 років московське помешкання Леся Степановича й Наталії Миколаївни, його дружини, було притулком для гостей з України, неофіційним штабом наших дисидентів… Москва – то була вимушена адреса в біографії Танюка: в Україні йому, режисерові й неспокійній громадській людині, забракло місця аж до 1986 року! Він з молодості був заряджений на боротьбу, вдачу мав різку, безкомпромісну, цілеспрямовану…

Повернення до Києва сталося в часи горбачовської «перестройки», тож не дивно, що далі в його житті все поглинула політика. У 1990-1994 рр. я був свідком діяльності Танюка-депутата, оскільки працював під його орудою в комітеті з питань культури й духовності Верховної Ради України, брав участь у законотворчій роботі, що велася в комітеті. Але Лесь Степанович ще довго працював і в парламенті наступних скликань; одним із найближчих йому політиків був В‘ячеслав Чорновіл, з яким він і йшов поруч у тій боротьбі, яка в нас, здається, ніколи не вщухала…

Він багато досяг у своєму житті; перелік його титулів і звань великий – вистачило б на п‘ятьох. Одне з цих звань – народний артист України. Інколи мені видається, що триклята політика в нього чимало відібрала. Передусім – вистави й книги. Не знаю, чи сам про це думав колись. Напевно, думав. Але вибір усе ж зробив той, до якого спонукав його «внутрішній імператив»…

В останні роки Лесь Танюк, не зрікаючись громадських справ, багато часу приділяв виданню свого «Щоденника без купюр». Хто-хто, а він із його блискучим чуттям історії і даром слова, добре знав ціну цьому своєму «літопису». Щоденник мав вміститися в 60 томів. Залишалося, отож, пустити в люди ще 23. У сере-дині жовтня минулого року, коли Лесь Степанович дарував мені чергову «порцію» томів, він казав, що хотів би, аби за його діаріуш взялися молоді дослідники – ті, яких цікавить історія суспільних рухів і театральне минуле України. Він розумів, що 60 томів щоденника – це важливий історичний документ, свідчення самовидця, який, утім, був не лише хроністом, а й людиною, яка намагалася зробити все, щоб залишити світ довкола себе бодай трішки впорядкованішим і яскравішим, ніж він був до того, як ти в цей світ прийшов.

Вічна пам‘ять світлій, талановитій людині, з якою нам випало жити в одному часі!

Володимир ПАНЧЕНКО