КУЛЬТУРА

Ярослав Страшной: Людям треба дарувати надію. Буде надія – й усе буде

У їхньому домашньому архіві є записи, де чотирирічний Ярослав співає. І співає доволі непогано. З тих пір минуло понад чверть століття. І вже за кілька днів обласна філармонія наповниться його друзями, шанувальниками, щоб насолодитися бенефісом лауреата міжнародних конкурсів, соліста Кіровоградської обласної філармонії Ярослава Страшного. Тож сьогодні можна з упевненістю сказати, що він обрав правильний життєвий шлях. Про це, зокрема, – наша з ним розмова.

– Ярославе, що вам хочеться висловити цим концертом?

– Це програма, напрацьована за останнє десятиліття. У ній – авторські пісні, класичні, народні. Бенефіс – своєрідний подарунок собі до тридцятиріччя. Хочеться, щоб цей день запам’ятався на все життя.

– Майже десятиліття на сцені – це вже чимало.

– Так, і за цей період я із концертами і Кіровоградщину об‘їздив, і виступав на сцені Парижа. Все це десятиліття пройшло у філармонії. Як один день…

– Ярославе, які найбільші плюси і мінуси цього періоду виділяєте для себе?

– Плюси: з дитинства мріяв співати, і мрія ця стала дійсністю. Фактично моє хобі – то моя робота. Звісно, треба багато трудитися над собою, над репертуаром, але це робота – улюблена. На щастя, мені не доводилося співати те, чого не хочу, що мені не цікаво. До позитиву можна віднести й численні поїздки, які дарує робота. Південна Корея, Франція, Бельгія. Не відомо, коли б я це побачив, якби не професія співака. Тим паче, що там обожнюють класику, підспівують. Це приємно. Ще один бонус: наш філармонійний колектив – це як друга родина. Навряд, чи в іншій професії є таке.

А великий мінус у всій нашій вітчизняній культурі – це рівень зарплат людей, які дарують мистецтво глядачеві-слухачеві. У цьому, звісно, не філармонія винна. Держава так підтримує культуру. Іноді змушені десь підробляти. Нещодавно я мав досвід спів-праці з Черкаським симфонічним оркестром. Це – мрія кожного співака. Однак у нас, на жаль, немає свого оркестру, бо складно утримувати багато людей при філармонії… Це те, в чому ми варимося, але, навряд, чи це цікаво вашому читачеві… Ще один мінус – за роботою інколи не встигаєш на кастинги, на яких дуже хотілося б побувати. Але в житті завжди мабуть доводиться жертвувати одним заради іншого.

– Чого не вдалося ще зробити з програми-мінімум на першу десятирічку?

– Ще не вдалося одержати звання заслуженого артиста. Але це так, жартома, хоч до звання прагне кожен артист. У моїх планах був концерт із симфонічним оркестром, та брак фінансів завадив здійснити замислене – ось за чим я по-справжньому жалкую.

– На якого глядача орієнтований ваш «ювілейний» бенефіс?

– Він різноплановий, щоб кожен, хто завітає на концерт, знайшов щось для себе. Я добре знаю свого середньостатистичного поціновувача – на нього й орієнтуюся, підбираю репертуар.

– Кому з учителів безпосередніх чи опосередкованих хочеться подякувати за те, чого вдалося навчитися, досягти?

– Найперше – батькам, мамі – особливо, моїм учителям вокалу й хореографії народним артистам України Раїсі Валькевич та Анатолію Короткову, звісно, Мусліму Магомаєву, якого обожнюю і якого вважаю і завжди вважатиму великим співаком. У нього, як відомо, теж був свій кумир – Маріо Ланца. Кумир спонукає до пошуку себе, до самовдосконалення.

– Ярославе, аншлагу вам і до зустрічі на бенефісі!

– Дякую. Сподіваюся, що все буде добре, бо програма називається «Надія, віра і любов». І фінальна пісня живим звуком – «Надія є». У цьому теж момент оптимізму. Людям треба дарувати надію. Буде надія – буде й усе .

Лариса РОМАНЮК