КУЛЬТУРА

Василь Бондар: Дуже тішуся, що вийшла ця книга

У Кіровоградському видавництві «Імекс ЛТД» вийшла книга вибраних поезій Валерія Гончаренка (на знімку) «Лиш світитися Україною…» під редакцією і з передмовою письменника Василя Бондаря. Ми попросили його відповісти на кілька запитань з нагоди події.

– Василю Васильовичу, ви як ніхто інший знаєте, що вихід книги покійного поета – це небачене досі явище в наших краях. Хто ініціював цей добрий почин?

– Видавництво. Я не сказав би, що це було зроблено вперше (пригадаймо випущені у світ видавництвом «Мавік» посмертно книги поезій Олени Журливої «Я одна…» і Миколи Пироженка «Барви степу» чи прози Юрія Обжеляна «Останній караван»), але то були спорадичні, спонтанні акції (до ювілею чи як відкриття імені), а тут видавництво збирається, як мені відомо, зробити це системою: найкращим здобуткам краян у царині художнього слова заповідається, мовлячи високим штилем, вічне життя. Принаймні для нових поколінь має свіжо, значною мірою тепер уже осмислено звучати, як ось у даному випадку, поезія Валерія Гончаренка. У видавництва «Імекс ЛТД» є конкретні плани.

– І ви думаєте, що такими планами можна наповнити бодай одну сторінку аркуша?

– Ну, про це краще запитайте директора видавництва Тамару Сергіївну, а як знавець літератури рідного краю я впевнено скажу, що й не одну сторінку. Видана п’ять років тому хрестоматія творів письменників Приінгулля «Блакитні вежі» дає мені право так стверджувати. Візьмімо, наприклад, такого прозаїка як Микола Петров. Хто його знає і де можна прочитати його твори? Людина непростої долі (десятирічним пережив Голодомор, працював в окупованій москалями, а згодом німцями Знам’янці, брав участь у Другій світовій війні в країнах західної Європи, згодом викладав німецьку мову в десятирічках, був активістом Народного руху, Організації українських націоналістів), він лиш наприкінці свого життя зміг подати у видавництво вистраждану прозу, про яку захоплено відгукувались Шевченківські лауреати Олександр Сизоненко, Анатолій Дімаров. Але видана книга тиражем у тисячу примірників, за винятком якогось десятка, пропала у кіровоградському видавництві невідомо куди: автор не зміг, доганяючи тодішню, 90-их років, шалену інфляцію, сплатити вартість видання, і його чи то списали в макулатуру, чи воно нагріло комусь грубку. Ви уявляєте собі таке в цивілізованій країні? Отакий поглум над художньою творчістю письменника!.. Миколи Гавриловича уже немає з нами 17 років, він же за себе тепер не зможе попіклуватись. Він єдиний в нашім краї, кого посмертно було прийнято до Спілки письменників. Але найсумніше те, що й досі не видана повноцінно його проза, а ви питаєте про сторінку.

– То це ваша перша заявка видавництву?

– Не заперечую. І готовий підставити плече видавництву не в одному проекті. Знаю, що видавництво «Імекс» уже перевидало роман бобринчанина-кіровоградця Миколи Смоленчука «Білі бланкети», готує до видання його рукописний твір, окремі сторінки якого бачили світ хіба в періодичних виданнях – називається роман «Смутна доба». Можна було б також перевидати його роман про життя і творчість Марка Кропивницького «Ой літав орел» – це єдиний художній твір такого жанру про знаменитого корифея українського театру.

– Гаразд, повернімось до щойно виданої книги Валерія Гончаренка. Чи його ім’я щось говорить сьогоднішнім степовикам?

– Говорить, звичайно. І не тільки тим, що вулиця, на якій мешкав в останні десятиліття поет, тепер носить його ім’я, літературний конкурс для молодих також імені Гончаренка, до меморіальної таблиці на вулиці Чорновола кожен бажаючий може покласти квіти. До речі, це чи не перша дошка в нашому місті, виготовлення якої було здійснено не державним, а народним коштом – таку ініціативу виявили краєзнавці, журналісти, письменники, педагоги Кіровограда. У цьому і виявляється народна любов до поета. Тобто, не тільки фактами вшанування пам’яті промовляє до нас Гончаренко, а й книгами своїми, творами, які його пережили. Окрім тих семи поетичних книг (одна для дітей, одна сатирична), які вийшли за його життя в різних видавництвах Києва, Дніпропетровська й Кіровограда, по смерті побачила світ книга «Кажу ось: мементо морі» коштами обласної журналістської організації; торік студентка пед-університету Настя Вербицька блискуче захистила свою бакалаврську роботу про мемуарно-публіцистичну творчість поета, зібравши в один рукопис розкидані по багатьох кіровоградських виданнях («Молодий комунар», «Кіровоградська правда», «Народне слово», «Вечірня газета», «Діалог») спогади Гончаренка про видатних діячів літератури й мистецтва, з якими його зводила доля – не сумніваюсь, що той рукопис колись стане книгою. Нині журнал «Вежа» час від часу друкує спогади про Валерія, його друзів юності, дорослого життя.

– Книга «Лиш світитися Україною…» зібрала усі найвідоміші твори поета з названих вами книг?

– Можна так сказати. Твори упорядковував кіровоградський краєзнавець Федір Шепель, він зачарований Гончаренковим словом – я довіряю його смакам. Тим більше, що і сам я перебирав у рукопису ті поезії. Але й не виключаю, що хтось із шанувальників творчості Гончаренка може запитати: а чому не потрапив той чи той вірш?
До книги ввійшли виключно поезії: громадянська лірика, інтимна, філософська, пейзажна. Чудесний вінок сонетів «Сон снігів». Не ввійшли поеми (зокрема антисталінська «Подзвін на Великдень»).

Книгу названо за рядком із вірша (пізніше він став піснею), який відкриває його першу книгу «Червоний Волосожар», що з’явилась у київському видавництві «Радянський письменник» у рік закінчення Валерієм педагогічного інституту, 1967-ому. Того ж року у Нью-Йорку (США) за редакцією українського діаспорного поета й публіциста Богдана Кравціва побачила світ антологія «Шістдесят поетів шістдесятих років», до якої ввійшли дві поезії єдиного з кіровоградських поетів, Валерія Гончаренка: «Бути променем чи краплиною…» та «Ти грієш руки». Припускаю, що ця публікація й стала основним приводом гоніння на Валерія з боку Комітету держбезпеки на роки й роки (він же змушений був покидати Кіровоград, шукав роботу по інших обласних центрах). Чи знав сам поет про факт цієї заокеанської публікації? Думаю, що не знав. Валерій був у житті дуже відкритою людиною, він би обов’язково похвалився таким визнанням, бодай пошепки найдовірливішим своїм друзям, але такого ніхто не пригадує… Я про це довідався випадково з Інтернету, але антологію ту було знайти непросто. В нашій обласній науковій бібліотеці немає навіть у тій колекції, що подарована кілька років тому українською діаспорою. Знайшлася мені книга у Сумах, я тримав її в руках, пересканував Валерієві вірші.

– Справді, цікавий факт. У передмові до книги ви пишете, що Гончаренко «став червоним трубадуром» – це якось не в’яжеться з тим, про що ви щойно сказали…

– Передмову треба читати всю, аби не склалось однобоке враження про мій погляд на творчість Гончаренка (її я, до слова, написав і публікував майже півтора десятка років тому, одразу по смерті поета). Дійсно, після кагебістських та комсомольсько-партійних нагінок (хоч Валерій ніколи не був членом компартії) він став обережнішим, а потім змушений був віддати данину й дияволу: друкував чимало віршів до червоних свят. Але тоді книжку не можна було видати без так званого «паровоза»: вірша про партію-Леніна-Москву. Є такі і в його книгах, але у книгу вибраних поезій «Лиш світитися Україною…» ми їх не пустили: хай собі спочивають у своєму часі, як усе те, про що нам прикро згадувати.

Дуже тішуся, що вийшла ця книга. Симпатичні ілюстрації до неї зробила молода художниця Ольга Краснопольська, приємний дизайн і колір обкладинки, характерне фото Поета. І, головне, поезії, музика Валерієвого слова: вони зачарують іще не одне покоління.

Федір ЛУГОВИЙ