КУЛЬТУРА

Мої зустрічі з Олесем Гончарем

Він народився на початку квітня 1918 року, а ранньою весною сорок четвертого визволяв нашу Кіровоградщину від фашистів і був поранений біля Верблюжки Новгородківського району. Його ім‘я навіки вписане в духовні, академічні, громадські реєстри, по-синівському злютоване, за словами нашого земляка з Малої Виски письменника Володимира Бровченка, з іменем України, її визвольними змаганнями за незалежність.

Мова про Олеся Гончара, з яким мій незабутній батько навчався у 1934-1937 роках у Харківському газетному технікумі імені Миколи Островського.

– Ми були хорошими товаришами: я, Олесь Гончар, Василь Бережний, майбутній письменник-фантаст, і Яків Оксюта, який у 70-х працював у бюро художньої пропаганди Спілки письменників України, – згадував батько. – Мешкали у гуртожитку, тож частенько увечері купимо буханець хліба, солоної хамси, зап’ємо чаєм із титану і спати раніше вкладаємося, щоб їсти не хотілося. Бідували ми, селюки, у перший після голодомору рік. Я в шість років батька втратив, а Олесь взагалі був сиротою, що однак негативно не вплинуло на його цілеспрямованість. Він багато читав, слідкував за творчими доробками улюблених письменників. Дивував нас чудовим знанням тексту «Вершників» Юрія Яновського, переповідаючи напам’ять цілі абзаци з роману. Друкував літературні розвідки на шпальтах технікумівської газети «За кадри», у той час, коли ми ще тільки практикувалися у написанні заміток та репортажів для харківських газет.

У батьковому архіві натрапив на ось такий запис від 25 квітня 1948 року: «Вчора закінчив читати першу частину книги «Знаменоносцы» – «В Альпах», а ось наступну частину потрібно десь шукати. Роман, на мою думку, заслуговує на високу оцінку.» А ще місяцем раніше він зробив інший запис: «Прочитав уривок з повісті молодого українського письменника Олеся Гончара. Щиро порадів за свого колишнього однокурсника. Гордий за нього!».

Мені теж пощастило бачити Олеся Гончара й навіть розмовляти з ним. Перша зустріч сталася під час Тижня української літератури на Кіровоградщині наприкінці вересня 1970 року. Після виступів шанованих столичних гостей у педагогічному інституті ми стали в чергу за автографами. Бажаючих було багато, і я навіть почав утрачати надію, що зможу отримати заповітний підпис. Допоміг випадок. Хтось із однокурсників чи викладачів назвав уголос моє прізвище, і Олесь Терентійович відразу перепитав: «А хто з вас Саржевський?». Заінтриговані студенти розступилися, даючи мені дорогу. За мить з романом-роздумом «Тронка» в руках я постав перед письменником.

Гончар уточнив ім‘я мого батька, а тоді попросив передати батькові його щирі вітання. І додав: «Якщо є можливість, то нехай підійде о шістнадцятій до готелю «Україна». Хотілося б зустрітися».

Того дня на третю пару я не пішов, а поспішив до батька похвалитися отриманим автографом від метра літератури й передати прохання Олеся Гончара. Батько розгубився, мовляв, хто я для нього? Звичайний провінційний журналіст, а він он якою великою людиною став – письменником, академіком, депутатом, лауреатом найпрестижніших премій. Однак я зумів переконати батька, щоб пішов на зустріч – бачилися ж іще студентами!

Повернувся він додому розчуленим і водночас радісним, ніби аж помолодшав. Розповів, як не наважувався підійти до Гончара, як потім міцно вони обнялися та поцілувалися, як згадували незабутні студентські роки та однокурсників. Того дня і я почувався не менш щасливим, ніж батько, адже став мимовільним організатором теплої і зворушливої зустрічі.

А через чотири місяці я знову мав нагоду говорити з Олесем Терентійовичем. А сталося це ось як. За рекомендацією нашого інститутського викладача і письменника Миколи Кузьмовича Смоленчука київський літературний критик Володимир П‘янов запросив нас, п‘ятьох студентів – членів наукового літературного гуртка, під час зимових канікул відвідати столицю. В ті дні культурна громадськість України відзначала 80-річчя з дня народження поета й академіка Павла Тичини. На відкритті меморіальної дошки на будинку, де жив Павло Григорович, був присутній і Олесь Терентійович. Звичайно ж, мені дуже хотілося з ним зустрітися. По закінченні урочистостей я підійшов до письменника. Мене він упізнав і сказав, що завжди пам’ятатиме зустрічі з людьми нашого краю. Особливо йому сподобалися зустрічі із учнівською та студентською молоддю. На останок попросив передати вітання та найкращі побажання моєму батькові. Мій інститутський товариш Толя Недяк набрався сміливості й запросив нас на світлини. Так і з?явилося фото, яке я додаю до цієї коротенької розповіді. Нині це одна з найдорожчих моїх реліквій.
Десь через півроку після смерті батька у 1992 році я зателефонував Олесю Терентійовичу. Він довго не брав трубку, а потім я таки почув його голос. Вислухавши сумну звістку, він сказав: «Анатолію, запам’ятай: твій батько був хорошим товаришем і порядною людиною. Будь схожим на нього у всьому. Тримайся, синку!». Ці його слова запам’яталися мені назавжди, і коли липневого спекотного дня 1995 року по радіо передали повідомлення про смерть Олеся Гончара, я заплакав. Ніхто з рідних тоді не намагався мене розрадити.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ

На знімку: Олесь Гончар і автор публікації.