КУЛЬТУРА

Віктор Орлі - амбасадор Провансу

Геннадій Гребньов, картини якого у ці дні експонуються в обласному художньому музеї, в Кіровограді виставляється не вперше і щоразу демонструє нові нюанси загалом конкретної і цілісної тематики – природи Провансу.

Його виставка ніби прокладає гуманітарний міст між Францією, в якій художник живе і працює, та Україною, Кіровоградом, де народився і виріс. Нагадаю, що, переїхавши до Франції, він узяв собі художній псевдонім Орлі, на честь сім’ї Орликів – Пилипа, сподвижника Мазепи, творця першої української Конституції (за деякими даними – першої і в Європі) та його сина Григорія – похресника Мазепи, генерал-лейтенанта Франції, дипломата, розвідника й авантюриста у найкращому розумінні цього слова, українського патріота, відомого в історії під прізвищем Орлі.

Будучи широковідомим у Франції та за її межами (тринадцять персональних виставок і більш як півсотні колективних), представлений у музеях і приватних колекціях Франції, Італії, Німеччини, ряду інших європейських країн, Сполучених Штатів Америки, Канади, Китаю, президент культурно-мистецької асоціації «Capitale», член Академії мистецтв Гуангдонг Юехуа (м. Гуанчжоу, Китай), Гребньов-Орлі повсюдно позиціонує себе як українського художника, що живе у Франції. Живе Україною і з Україною. Адже тут він починав формуватися як митець (своїм учителем вважає заслуженого художника України Сергія Шаповалова) і громадянин (виховувався під впливом професорів Володимира Панченка і Леоніда Куценка).

Геннадій Гребньов є характерним представником сучасного імпресіонізму. В його пейзажах, зокрема представлених на нинішній виставці, витає дух Марселя. Разом із тим у них є щось невловимо українське, через що вони сприймаються не естетично відсторонено, як, скажімо, полотна того ж Клода Моне, якого Гребньов вважає своїм ментальним учителем, а як щось близьке і зворушливо рідне. Те ж саме ми спостерігаємо і в роботах паризького періоду видатного українського художника, що довго жив і чимало написав у Франції, Миколи Глущенка. Напевне, це від Бога.

Гребньова на виставці вітали інститутські «однокашники», знайомі, друзі, шанувальники, через стіну яких важко було пробитися до художника. І все ж я встиг задати йому кілька запитань.

– Геннадію, ви вважаєте своїми ментальними вчителями трьох таких різних митців, як Моне, Ван-Гог і Пікассо. Що взяли від кожного з них?

– Від Моне – естетику, від Ван-Гога – потужність кольору, від Пікассо – філософію.

– В один із минулих приїздів ви розповідали про те, наскільки велика увага у Франції приділяється естетичному вихованню дітей. Не помінялося нічого?

– Навпаки, виховання і навчання дітей там – на першому місці. Їх, як кажуть, «с младых ногтей» навчають самостійно сприймати, думати, аналізувати. Двері музеїв і картинних галерей для них завжди відкриті, там можуть проходити уроки, шкільні диспути і таке інше. У наш, густо насичений інформацією час це особливо важливо для становлення особистості, значною мірою формує менталітет француза.

– Ви сказали про менталітет. Відомо, що французькі митці створили шедеври чуттєвого живопису, маю на увазі Ренуара, Едуарда Мане, Дега з його «Голубими танцівницями», що виховали елегантного француза. Чи не перевівся він у наш час?

– На жаль. Цілують дамам руку тепер хіба що літні люди, як і ходять з ними під ручку. Старенька пара на прогулянці – вона у шляпці, а він при краватці - викликають хіба що замилування. Відносини статей стали вільнішими, простішими і прозорішими. Я розумію, що не можна й досі жити за нормами минулих часів. І все ж ми щось втрачаємо.

– Дехто з тих, хто виїхав за кордон, втратив і Вітчизну. Як вам вдається залишатися українцем, проживаючи далеко від України?

– Ви думаєте, це складно? Потрібно ним просто бути. Я не говоритиму високих слів про патріотизм, скажу про інше – органічний зв’язок із рідною землею. А це – насамперед рідні і друзі, почуті в дитинстві пісні та прочитані в юності книжки, вчителі і авторитети, котрі допомогли усвідомити, хто ти є, і ще багато чого. Мені на все це поталанило. Світ стає відкритим, наша свідомість вже не обмежується тільки конкретною територією, як і місце проживання. Але це не означає, ніби ми маємо перестати бути самими собою. Я завжди і всюди з гордістю – це не фальшива, не показна гордість, говорю, що я українець, моя Вітчизна – Україна і що я – український художник. З радістю приїжджаю в Кіровоград і ніколи його не забуваю, де б не був.

– Дякую за розмову. Нових успіхів і до майбутніх зустрічей.

Броніслав Куманський