КУЛЬТУРА

Голова в екзилі

В екзилі, або у вигнанні людина може перебувати як примусово, так і добровільно. Голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України Олександр Косенко (на знімку) вибрав для себе другий варіант. Ні, він не виїхав за кордон як дисидент, він мешкає в Одесі, де завідує Будинком творчості, що належить НСПУ. Такий ось парадокс: мав би опікуватися письменниками в одній області, а знайшов для себе заняття в іншій.

Можливо, я б і не зацікавився цим фактом, якби випадково не дізнався, що кіровоградська спілка залишилася без телефонного зв’язку через заборгованість. При спробі з’ясувати, як могло таке статися, зрозумів, що нічого дивного в тому немає, що відімкнений телефон – всього лиш дрібничка в порівнянні з тим, що сталося із самою спілкою протягом останнього року. З активної, не байдужої до проблем суспільства вона перетворилася на формальну організацію, якою раніше не була ніколи.
Так склалося, що газета обласної ради «Народне слово», в якій випало мені працювати, своєю появою в 1990 році значною мірою була зобов’язана кіровоградським письменникам, тож про їхню діяльність ми, журналісти, були добре поінформовані.

Письменники були в авангарді демократичного руху, жодна серйозна політична подія в області не обходилася без їх участі. Чимало робилося й на ниві видання книг, журналів.

Від Володимира Панченка, Володимира Кобзаря й Григорія Клочека, перших керівників організації, естафету вдало підхопив Василь Бондар, відомий у країні прозаїк.

Принциповий щодо питань української мови, незалежності Української держави, він зумів зберегти та примножити славні традиції попередників. При ньому спілка поповнилася яскравими, самобутніми авторами, світ побачили десятки книжок (у тому числі редаговані В. Бондарем), регулярно організовувалися семінари для молодих літераторів, видавався унікальний літературний журнал «Вежа». Тож коли в червні минулого року біля керма спілки став уже згаданий Олександр Косенко, це здивувало багатьох, адже авторство кількох поетичних збірочок ще не означає, що людина спроможна тягнути літературного воза.

Як тоді пояснювалося, згідно зі Статутом НСПУ керівник письменницької організації не може обиратися більше двох разів підряд, а Василь Васильович обирався шість разів, що нікого не турбувало, бо роботу свою він виконував сумлінно й відповідально. А весною минулого року, після того як Косенка часто бачили в НСПУ, керівництво спілки наполягло: переобрати й край! На збори приїхав сам Михайло Сидоржевський, голова. Між претендентами – Антоніною Царук та Олександром Косенком – голоси розділилися порівно, і тоді, як часто трапляється в таких випадках, із рукава дістали козирну карту, точніше листа члена спілки, який за станом здоров‘я (інсульт) не зміг особисто взяти участь у виборах. У листі йшлося, що нібито письменник віддає свій голос за Косенка. Звідки він знав, що Олександр Іванович висуватиметься на керівника організації? Чи не організували того листа завчасно?

Чим сподобався Олександр Іванович керівництву НСПУ, сказати складно. Можливо, своєю активністю й обіцянками, якщо воно погодилося на суміщення ним посад голови обласної організації і завідувача Будинком творчості в місті за триста кілометрів. Хіба воно не розуміло, що якась із цих ділянок роботи обов’язково програє? Програла кіровоградська спілка, фактично залишившись без голови. Косенка не бачили ні на фестивалі «Весняний книговир», ні на похоронах того колеги, що нібито написав листа на його підтримку, ні на жодній презентації книг, уже не кажучи про невиконання багатьох обіцянок, даних ним під час виборів.

Телефоную члену спілки, котрий висунув кандидатуру Косенка на голову, аби дізнатися, чи не жалкує, адже організація існує формально. Та краще б я цього не робив, бо зупинити поета-пародиста було важко, потім він ще кілька разів мені дзвонив, заходив до редакції з однією тільки метою: переконати, що Василь Бондар нічого, крім шкоди, не робив. При цьому згадував навіть його дітей, дружину і те, що нібито він відіграв вирішальну роль у присвоєнні Василю Васильовичу почесного звання «Заслужений журналіст України». Бридко було таке слухати, тим більше, що за всім тим крилася особиста образа: ніби Бондар затримав його вступ у спілку, а його там уже чекали, навіть Володимир Яворівський, тодішній голова, нібито цікавився, коли ж Василь Васильович подасть на нього документи.

– Знаєш, скільком він залив сала за шкіру? – запитує мене поет-пародист.

Я не знаю, бо ніхто ніколи публічно не скаржився на «голову-диктатора», натомість запитую, чи зробив Василь Васильович хоч щось позитивне для обласної організації, для літератури взагалі, й у відповідь чую повтор образ, звинувачення в забронзовілості й... виправдання Косенка.

Не зміг назвати щось позитивне в роботі Василя Бондаря на посаді голови організації й новий її керманич, коли я зателефонував йому в Одесу. Для свого попередника в Олександра Івановича знайшлися тільки темні фарби. Перепало й мені за те, що нібито слухаю Василя Васильовича, а потім я мав можливість до пізнього вечора читати есемески, в яких Олександр Іванович поступово перейшов від переліку своїх здобутків на посаді голови обласної організації до моєї персони. «Невже ви забули, як вас вигнали з «Народного слова»? – запитував він мене. А ще нагадував, що я маю надіслати йому для ознайомлення свій «пашквіль», тобто пасквіль. Коли зі сходом сонця наступного дня отримав чергову порцію SMS-повідомлень, зник сумнів, чи варто виносити все це на суд громадськості. Варто. Може, це прозвучить занадто пафосно, але близько до істини: Кіровоградська обласна письменницька організація перебуває в небезпеці. І не тільки тому, що її голова відправив себе у вигнання.

Валерій М‘ЯТОВИЧ