КУЛЬТУРА

Бернард Шоу: «Зустрічаючись із Степняком, я завжди, отримував почуття радості» (до 165-ліття прообразу легендарного «Овода»)

Вічний революціонер
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,—
Він живе, він ще не вмер.
Іван Франко

Лишились вулиці його імені

Не виключено, що однією з цілком реальних складових поданого в епіграфі геніального художнього образу, є життя і творчість нашого земляка, уродженця Нового Стародуба Олександрійського повіту, а тепер Петрівського району, Сергія Степняка-Кравчинського, на твори й антиімперську діяльність якого небайдуже відгукувався Каменяр.
І хоч від народження 13 липня (за новим стилем) 1851 року дитинство його минуло в Олександрії, Єлисаветграді та Умані, прийнято називати Кравчинського (Степняк - літературний псевдонім; звичним для нашого часу словосполученням «Степняк-Кравчинський» – він ніколи не підписувався) російським дворянином, народником, письменником. Утім, спробуємо акцентувати увагу на українській складовій видатної особистості.
Власне, досі його незвичною долею цікавилося чимало краєзнавців: Леонід Куценко («Літературний словник Кіровоградщини»), Володимир Босько («Історичний календар…»), Олег Бабенко («Самоцвіти степів полинових»). На тому, що мама – українка, передала Сергію Михайловичу «любов до рідної пісні, поезії та природи рідного краю», – наголошував незабутній Сергій Шевченко. Завдяки цьому, ні в роки навчання в Орловській військовій гімназії, Московському Олександрівському військовому училищі, Михайлівському артилерійському училищі, Лісовому інституті в Санкт-Петербурзі, ні у вигнанні за кордоном Кравчинський «не забував рідної, маминої мови, а мешкаючи в Лондоні, читав поезії Тараса Шевченка». Про малу батьківщину автора досі актуальних творів «Підпільна Росія» та «Росія під владою царів» із біллю розповідає Григорій Гусейнов у «Господніх зернах». Чому «з біллю», запитаєте? Адже, з часу появи інформації про Степняка-Кравчинського в «Історії міст і сіл» (1972), Новий Стародуб – це, здавалося б, така приваблива з туристичної точки зору місцина краю, куди б мали потягнутися мандрівники від Китаю до Америки!? Виявляється, що практично всі напрацювання, які на голому ентузіазмі встигла там матеріалізувати в 60-80-х роках літературознавець Євгенія Таратута (репресована за часів сталінізму родичка борців із царатом – уродженців нашого краю), тобто: пам’ятна дошка на споруді шпиталю, де з’явився на світ Сергій Кравчинський, музей із привезеними з Москви чисельними безцінними експонатами тощо, - «канули в Лету»!
Якщо прізвище народовольця, котрий у 1878 році в Петербурзі здійснив відчайдушний замах на життя керівника жандармів та Третього відділення генерала Миколу Мезенцева, російська таємна поліція достеменно розкрила для себе доволі швидко, то дані про його дату й місце народження легендарного прообразу «Овода» Етель Ліліан Войнич для широкого загалу розшукала саме Євгенія Олександрівна в метричній книзі Трьохсвятительської церкви. «Восени 1965 року я побувала в Новому Стародубі, – згадувала Є.Таратута. – Від літ минулих нічого не лишилося. Тільки ріка Інгулець, як і сто років тому, повільно котила легкі хвилі повз село. В ній напевно купався Сергійко Кравчинський… Ніхто в селі не знав, що тут народився Кравчинський. Я запропонувала назвати його іменем місцеву бібліотеку. Ця бібліотека – перший у світі заклад, котрий носить ім’я славетного революціонера й письменника».
…А нині, втішимо себе, що в Новому Стародубі, Олександрії та Кіровограді хоч вулиці його імені лишилися…

Родом з «країни Дніпра»
Вперше на ім’я цієї людини російські жандарми вийшли на початку 1872 року. Точніше, на петербурзький нелегальний антидержавний гурток, де, «завдяки енергії Кравчинського», перед вели вихідці з Херсонської губернії. Відтоді «турбота» таємної поліції відчувалася до часу його трагічної смерті (під колесами паровоза в Лондоні 1895 року) і згодом: уже щодо поширювачів його заборонених творів та їхніх читачів.
Враховуючи обмежені газетні можливості, не будемо переповідати історію народолюбства й народницьких гуртків, переважна більшість яких – фактом появи й діяльності – нерозривно пов’язана з теренами «благословенної України» (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав, Єлисаветград, Чернігів), яку Кравчинський ще називав і «країною Дніпра». Більшість із найвідоміших революціонерів (українців, поляків, євреїв, росіян), котрі намагалися боротися з «брехнею, лицемірством, користолюбством, раболіпством, що пронизувало всю Російську імперію», були йому не тільки близькими друзями й соратниками, але й земляками. Втім, особисто він і вдома, і «в еміграції, де тоді були представлені всі ідейні течії, що існували тоді серед нашої радикальної інтелігенції», мав свій шлях.
Зупинимось лише на окремих спостереженнях. Наприклад, цікаво, що «російські» народники з метою конспірації щедро користувалися… українською мовою. Жандармам спершу не до снаги було, що «злидні» або «хлопці», згадувані в листуванні, то і є їхні «підопічні». Що, наприклад, «Дмитро» (не «Дмитрий», а саме «Дмитро»!) – це і є організатор селянського повстання 1877 року на Чигиринщині хитромудрий Яків Стефанович («в його сірих очах виблискував розум, – писав Степняк, – а в усмішці було щось лукаве й тонко несмішливе, як і в характері українського народу, до якого він належав»), а «Велика» (саме «Велика», а не «Большая») – сама Віра Засулич!
Україна неодноразово згадується і в «Росії під владою царів», творі, який із середини 80-х років ХІХ століття захоплено читала різномовна Європа. Зокрема на її сторінках Степняк засуджує так званий «Емський указ» Олександра ІІ: «В 1876 році уряд у повній суперечності з законом і без пояснень заборонив цілу літературу – українську! Не дозволялося випускати жодних книг українською мовою, крім романів, – акт зовсім безпрецедентний навіть для Росії». Наводить цікавий факт заслання адвоката Тараса Підкови до Білого моря за те, що той мав «звичку носити вишиванку», а тому обвинувачений «в українському сепаратизмі» тощо.
Знаючи українську складову нашого земляка, емігрант Георгій Плеханов пропонував написати разом книжку під назвою «Держава і література», де Кравчинський мав розповісти «про лицедійний лібералізм Катерини ІІ, про переслідування Костомарова, Шевченка…».
Вимушеного емігранта завжди цікавили вісті (нерідко прикрі), що надходили з малої батьківщини. Зокрема про арешт у листопаді 1879 року на залізничному вокзалі в Єлисаветграді одного з активістів «Народної волі» Григорія Гольденберга, котрий після вжиття охранкою щодо нього «батога й пряника», зрадив півтори сотні кращих із кращих революціонерів…
«В те годы дальние, глухие… Победоносцев над Россией простёр совиные крыла…». Хто не знає цих слів! Ще сто років тому Олександр Блок в поемі «Возмездие» чітко вловив українську складову революціонерів-народників, з уст котрих: «Старинной песни гайдамаков напев согласный зазвучал». (Пісні саме тих гайдамаків, для винищення яких, Російською імперією будувалася фортеця св. Єлисавети). Цікаво, що одна з героїнь твору, історична особа соратник і герой творів Степняка, організатор замаху на Олександра ІІ – Софія Перовська – нащадок відомого українського гетьманського роду Розумовських. І хоч батько її у свій час займав посаду військового губернатора Петербурга, а дядько приєднав до імперії частину земель Середньої Азії, саме в ній пробудилася кров вільнолюбивих предків.
У 1882 році, уникаючи переслідувань (Швейцарія мала передати його Росії), Сергій пішки прийшов в Італію. В Мілані, долаючи неймовірні злигодні («закладено ковдру й Фаничкіну (дружини. - Авт.) сукню»), працюючи як віл, написав італійською «Підпільну Росію»: захоплюючу книгу, котру швидко переклали основними європейськими мовами. Підписав її як «Stepniak». «Напевно, – коментує Євгенія Таратута, – згадавши рідні українські степи». Так, Кравчинський почав виходити в люди не лише завдяки революційній та громадській діяльності, але й літературі.
Ще тоді, коли Сергій тимчасово поселився в Женеві в чернігівця Павла Аксельрода (народника, який згодом долучиться до групи Плеханова, а ще згодом стане ворогом радянської влади), у нього з’явиться непересічний учитель – філософ Михайло Драгоманов (псевдо – Українець), котрий до кінця життя стане другом, порадником і суворим рецензентом його творів. «Драгоманов убив мене одним словом: адже й кристал утворився, не знаючи законів свого створення й не підозрюючи, що є така наука, котра займалася й займається вивченням цих законів», – згадував Кравчинський, як завдяки наставнику, зрозумів штучність однієї з партійних теорій.
Узагалі ж, спілкування з одним із творців «Старої громади», рідним дядьком Лесі Українки й досі вповні не поцінованим діячем українського руху Михайлом Драгомановим – особлива сторінка життя і творчості Степняка-Кравчинського. Чого тільки варте їхнє листування протягом 1885-1895 років! Попри критику Драгомановим Сергієвих історичних портретів народовольців («Взагалі-то біографії викликають у мене враження патерика (життєписи святих. – Авт.), втім, можливо, воно так і потрібно»), в передмові до першого англійського видання «Росії під владою царів» автор складає подяку не комусь іншому, а Михайлу Петровичу, який «з самого початку моєї кампанії проти російського деспотизму надає мені велику допомогу й постачає багатьма цінними документами». Те, що Драгоманов не був політиканом, а вповні щирою у власних судженнях людиною, приваблювало нашого героя. Він дуже любив і поважав «дорогого друга», попри те, що той мав надзвичайно складні стосунки з російськими емігрантами й продовжував товаришувати з земляком, користуючись його гостинним помешканням. Майбутні перші марксисти Росії, зокрема, Плеханов (молодший за Сергія на п’ять років, котрий спершу «дивився на останнього, як на людину недосяжної величини», а потім запишався), пропонували Степняку редакторство «Вісника Народної волі», але за умови розриву з Драгомановим, котрий, мовляв, «є відкритим і злісним ворогом всього російського революційного руху». Про реакцію Кравчинського на ультиматум, висунутий на квартирі Плеханова, емоційно згадував Лев Дейч (псевдо – Женька, уродженець Поділля, київський гімназист і майбутній лідер меншовизму): «…Тяжко з усіма вами розлучатися. Але вам моя дружба не так потрібна, як йому (Драгоманову. – Авт.). Ви розумієте, він дивна людина!». (Цікаво, що Леся Українка, заспокоюючи дядька через подібні непорозуміння, писала йому: «Найгірше мені робиться, як я подумаю, скільки Вам життя труять різні собаки та «Кандиби», щоб вони скисли в холодній воді!». І далі робила висновок, що винні у цьому не всякі теоретичні й політичні думки та слова, а його суто український гумор. «Бо то ж ним, Ви можете людину без вогню спалити»…). Та навіть тоді, коли в 1883 році Кравчинському таки запропонували долучитися до першого російського марксистського гуртка «Освобождение труда», він відмовився, заявивши, що бажає залишатися «вільним козаком». І ще одна моральна «дрібничка». Попри наступну зверхність Георгія Валентиновича, Кравчинський – єдиний, хто, позичивши значні кошти, допоміг йому в лікуванні туберкульозу. (Аж через десять років після смерті Сергія, борг віддавала уже його дружина Фані!). «Ми не можемо забути ролі Степняка в порятунку життя основоположника марксизму в Росії», – наголошувала Євгенія Таратута, такими словами забезпечуючи герою своїх досліджень політичну лояльність у Радянському Союзі. Незадовго до смерті Кравчинського, котрий збирався прожити не менше ста п’ятидесяти років, у Болгарії помер від тяжкої хвороби його друг Михайло Драгоманов. З цього приводу наш земляк напише вдові мислителя: «Пишу, розчавлений страшною звісткою… Якої людини немає серед живих! Який розум згас, яке серце! Так, не вміли ми його цінувати й берегти за життя…». (Власне, через кілька місяців те ж саме можна було сказати й стосовно автора тих палких слів).
До того українського зрізу можна додати, що в одному з останніх творів «Штундист Павло Руденко» Степняк етнографічно точно (знову ж таки, завдяки консультаціям із Михайлом Драгомановим) з любов'ю описав правобережне село в «країні Дніпра». Зрозуміло, що сказане не вичерпує теми, оскільки спадщина Степняка-Кравчинського, попри титанічні зусилля й намагання без особливої шкоди провести через ідеологічний лабіринт «марксистсько-ленінського вчення» з боку Євгенії Таратути, досі мало вивчена й ще менше опублікована в Україні.
Цікаво, що твори нашого земляка надзвичайно сьогоденні. Ось лише жменька думок Кравчинського, висловлених ніби зараз, коли триває криваве протистояння України з «північним сусідом»: «двома пристрастями одержимий російський народ: релігійним фанатизмом і патріотизмом»; «коли послухати російських попів, небесний государ певним чином діє як слухняний дух земного государя», а «росіяни – єдиний народ, що сповідує справжню віру Христову»; «віра в те, що Росія найщасливіша з усіх країн, а її уряд – вершина людської мудрості»; «найгірше те, що таких жахливих ідей дотримується не лише сам тиран, але їх поділяє й народ»; «Московія перетворилася на справжню тиранію»; «чим більше вона віддавалася замилуванню сама собою, чим більше намагалася оберігатися від зв’язків із Заходом, тим глибше занурювалась у варварство»; «багато англійських читачів можуть не знати, що користування літературою, котру уряд вважає шкідливою, в Росії вважається кримінально-карним злочином»; «у Росії судова процедура зовсім не головне, вона грає лише побічну, допоміжну роль; найголовніше надійно заперти в’язня»; «невинний – тому й покараний»; «немає жодної тюрми в Росії, де не відбувалися б голодування політичних»; «для політичних злочинів в Росії немає ні суду, ні помилування»; «ніколи Росія не знала нічого, що навіть віддалено нагадувало б свободу слова і терпимість до політичних та релігійних ідей»; «або мовчати, або вихваляти будь-які урядові заходи»; «гласність, дискусія, відверте висловлювання думок вселяють уряду смертельний жах»; «бажання війни лише для того, щоб народ забув про своїх дурних правителів»; «жити по сусідству з деспотичною державою так само небезпечно, як сидіти за столом з божевільним, на котрого не вдягли гамівної сорочки»… Західна Європа в другій половині ХІХ століття уважно спостерігала за поєдинком одинаків із самодержавством – «ватагою, що тримала під своєю п’ятою всю Росію». Тому публікації Степняка там мали особливий резонанс. «А російське суспільство? Що ж! Воно боязливо мовчало».
«Його дії, слова, книги – єдині. В особистості, життєвому шляху й творчості Степняка-Кравчинського нерозривно злиті поезія дії й дія поезії», – писала Євгенія Таратута. Він був переконаний, що «кожний народ лише на своїй, ним створеній мові, може до тонкощів висловлювати своє почуття й свою думку».

Кравчинський і світова культура
Не думаю, що навіть фахівець відразу зможе перелічити всіх бодай найвідоміших представників літературно-мистецьких кіл України й Росії, Європи й Америки, прямо чи опосередковано пов’язаних зі Степняком-Кравчинським чи його творчістю!
Наш край із Володимиром Короленком пов’язує не лише та обставина, що його творчість вивчав лихої долі уродженець Єлисаветграда Павло Негретов, але й особисте знайомство Сергія Михайловича з Володимиром Галактіоновичем («відмінна людина» і «мій перекладач» англійською «Сліпого музиканта»).
Потрапивши до Парижа, Сергій познайомився зі ще одним письменником народницького напрямку Глібом Успенським (мав чернігівський епізод у біографії; його перекладав на українську Іван Франко). Але не він, а уродженець Севастополя, син адмірала й письменник-мариніст Костянтин Станюкович певний час у прямому розумінні матеріально підтримував життя нашого емігранта. Коли у вигнанця Кравчинського було зовсім сутужно з коштами, Станюкович у петербурзькому журналі «Дело», де був редактором, друкував його переклади російською (зокрема, з італійської, «Спартак» соратника-гарібальдійця Рафаелло Джованьолі) та окремі матеріали. Тож єдиним доступним видом заробітку стала літературна праця. Саме через контакти з Кравчинським і Драгомановим Станюковича заарештовувало ІІІ Відділення й, за особистим розпорядженням імператора Олександра ІІІ, в 1884 році заслало в Сибір.
Високо твори Степняка цінував Іван Тургенєв («є і талант, і вогонь», «жар молодості й переконань»). У свою чергу Сергій писав біографію улюбленого письменника, котрий ввів у вжиток слово «нігілізм», що став «пристрасною й здоровою реакцією проти деспотизму». Книги Степняка мали вплив на Льва Толстого (чи не з «Підпільної Росії» витоки публіцистичного роману «Воскресенье»?). В Лугано 24-річний Сергій познайомився з революціонерами й знаними майстрами пера 61-річним Михайлом Бакуніним та 52-річним Петром Лавровим.
Степняка добре знав парадоксальний Оскар Уайльд. Навіть п’єсу з життя нігілістів створив. Але, на думку Євгенії Таратути, драматичний твір «Віра» – «зовсім фантастичний і дивакуватий». Його лекції ходив слухати ще один англійський письменник Томас Харді.
Цікавилися й французи. Сучасні дослідники, як правило, згадують Степняка-Кравчинського, коли мова заходить про відомий роман «Тартарен в Альпах» (1885) Альфонса Доде. Втім, фігури нігілістів (автор називає їх ще …«козаками»!), запозичені у Степняка, тут подані «майже в карикатурному вигляді». Простодушний Тартарен Тарасконський відчуває, «в якому непевному й небезпечному товаристві опинився». До того ж, один з нігілістів має дивне прізвище Манілов (подумалося, коли читав, можливо автор, крім «Мертвих душ» Миколи Гоголя не мав звідки черпати дані про російські прізвища?). Але ж ні! Доде безпосередньо сприяв перекладу італійського варіанту «Підпільної Росії» на французьку! Тобто знав справжні прізвища народовольців й щось особливе вигадувати не мав потреби! З Альфонсом особисто спілкувалася також дружина Кравчинського Фанні Марківна. Той навіть періодично просив її: «Дізнайся, що цікавить Доде про нігілістів?». Здається загадку розкриває московський реакційний журнал «Русский вестник», де, відразу після виходу за кордоном «Підпільної Росії», за вказівкою горезвісного Побєдоносцева та російської політичної поліції з’явилася розлога – на 35 сторінок дрібненького тексту! – розгромна рецензія, в котрій анонім називає Кравчинського …«Маниловым русского терроризма». І тут, на пам’ять приходить інформація про те, що на той час серед найуспішніших таємних агентів російської «охранки» в країнах Європи був француз «Жозеф», котрий не знаючи російської мови, примудрявся… перемальовувати листи Кравчинського. Не дивно, що в Петербурзі певний час знали практично все про полум’яного революціонера. Пригадався й злий жарт Альфонса Доде, через який Еміль Золя змушений був переробляти цілих 60 сторінок уже готового художнього тексту, в якому зображувались герої-прообрази Кравчинського та його побратимів… Попри те, маємо можливість досі читати «Жерміналь», де героєм, крім французьких шахтарів, є «дуже вперта, але добра людина із скринею книжок» – політемігрант анархіст Суварін.
Та що там говорити, навіть суперпопулярний на той час Жюль Верн у романі «Магелланія» вивів образ анархіста Кропоткіна, скориставшись Степняковою «Підпільною Росією».
Окремої розповіді варта й дружба Степняка з драматургом і мислителем Бернардом Шоу, що знайшла відгук у житті та творчості всесвітньовідомого англійця («серед всього цього пустого сум’яття мене познайомили з Степняком»; «коли я зустрічався з ним, ми зазвичай говорили про книги»; «безпосередність і своєрідність його чарівності»; «виключна людяність, яка є межею досконалості в спілкуванні з людьми»; «був непересічною людиною, його особливий статус в суспільстві ґрунтувався на його власній природній величі»; «зустрічаючись зі Степняком, я завжди, дивлячись на нього, отримував почуття радості»; «людина життя, дії, розвитку»). Шоу особисто замовляв театральні квитки для Степняка, знаючи про його бідність. Лишився навіть графічний портрет нашого земляка, виконаний майбутнім нобелівським лауреатом.
У ході подорожі Сполученими Штатами Америки 1891 року, Степняк знайомиться з відомим тамтешнім письменником Вільямом Діном Хоуеллсом, котрий не лише захоплювався лекціями Степняка про переслідування євреїв у царській Росії, літературну діяльність Льва Толстого, Івана Тургенєва та загадкову особу української художниці Марії Башкирцевої. Для нього Сергій – «один з найцікавіших і видатних людей, один з тих умів, які, здається, належать до інших рас, ніж наша». А тому присвятив йому дуже цікавий роман «Мандрівник із Альтрурії», де головний герой – Хомос – «особлива, невідома нам духовна істота». Письменник запросив до себе Фані Марківну й дав Степняку рекомендаційного листа до Марка Твена. Лишилося не тільки подароване Сергію фото з дарчим написом «батька» Тома Сойєра й Гелькбері Фінна. (У відповідь американець отримав «Підпільну Росію»). Вони надзвичайно сподобалися одне одному. «Я поїхав у дикому захваті від його зовсім унікальної дивної оригінальної особистості», – напише Кравчинський.
Добра знайома народниця й письменниця Віра Засулич, котра в 1878 році здійснила замах на петербурзького градоначальника Федора Трепова (село й станція Трепівка Знам’янського району мають безпосереднє відношення до цієї родини) не без почуття писала про творчість Сергія Степняка-Кравчинського: «Його статті зовсім не схожі на звичайні газетні статті. Це «вірші в прозі», «поезія революції». «Повний життя, яким заражав все оточення – художник за складом розуму, котрий ідеалізував, перебільшував позитивні якості своїх приятелів, безмірно захоплювався ними, в той же час щирий, простий і ласкавий, ніби дитина, у власних відносинах з людьми Кравчинський був загальним улюбленцем й гордістю…».

«Я люблю його…»
Звісно, найголовнішою жінкою в житті нашого героя була «рідкісної душі людина», його мама. Любов Яківна Кравчинська (в дівоцтві Левинська) 16-річною вийшла за військового лікаря Михайла Тадейовича Кравчинського (старший від дружини на 20 років, родом із Вітебської губернії, помер у широковідомому нині Слов’янську, коли Сергію було всього чотирнадцять). До речі, молодший брат Дмитро (уродженець Абрамівки: ще одна назва Нового Стародуба), майбутній відомий у Російській імперії фахівець-лісівник («батько російського лісу»), був на шість років молодший. Коли в 1873 році Сергій, не повідомивши рідних, за власним бажанням звільнився з інституту, щоб «піти в народ», саме мама – «вдова колезького асесора Кравчинського» й жителька будинку Плотникової, що на Солдатській вулиці в Кременчуці, – переживала драму, розшукуючи сина...
Не тільки в квітні 2016 року, але й раніше, в ХІХ столітті, російська політична поліція цікавитиметься, хто і які книги читає в бібліотеках. Так, коли в 1874 році жандарми цікавилися літературними уподобаннями Кравчинського, в книгозбірні петербурзького Землеробського інституту отримали відповідь: «Знала його за людину дуже здібну, розумну, енергійну, не схильну до будь-якого низького вчинку». І т. п. Свідження ІІІ Відділенню, наче освічення в коханні...
Сергій Кравчинський завжди був у полі зору жінок. Катя Дубенська наприкінці 20-х років минулого століття розповідала Льву Дейчу про близькі стосунки з ним протягом 1874-1878 років: «Знайомство моє з Сергієм наладилося так швидко, що вже за кілька днів він став користуватися моєю кімнатою (Замоскворіччя) для найконспіративніших побачень (Цакні та інші)». Але, коли дівчину заарештували жандармами, єдине, що розповіла їм, стали слова поваги: «Мене цікавив він як обдарована, добре освічена людина». (До речі, згаданий Микола Цакні, певний час був емігрантом, котрий сприяв у виданні творів Степняка, потім – відомим одеським видавцем газет, із донькою котрого Ганною одружився письменник Іван Бунін).
Ще по гуртку «чайковців» Сергій Кравчинський познайомився з Ганною Епштейн («багато років тримала кордон для емігрантів»), з якою контактували до її та його смерті 1895 року. З Ганною ділився творчими планами: «У мене кілька романів у голові, один іншого ліпший». У 1978 році Анка тужить через його мовчання, гадає, що він забув про неї (через жандармів і безкінечні конспіративні переїзди з країни в країну). «В Женеві я жив виключно кабінетним життям, – відповідав їй Сергій. – …особисті почуття виступали на поверхню, як підводні камінчики й острівці під час пересихання ріки. …Чи означає, що наша взаємна прив’язаність слабша, ніж раніше? Зрозуміло, ні. Вся справа в тому, що любов до людини, якою б сильною вона не була, завжди один з острівців на ріці нашого громадського життя. І будь-яку людину ця прив’язаність занурює на дно, коли громадське життя тече рікою. Може статися, що не у всіх так буває… Але у мене так… Ой, відчуваю чого тобі хочеться. Будь ласка, я вільний, як вітер і холодний ніби сталь…». «З цих слів, – пише Євгенія Таратута, – дізнаємося про якесь велике й трагічне кохання. Можливо це була Марія Волховська». Відомо, що перебуваючи в еміграції разом з Марією Волховською під псевдо Абрама Рубльова з Херсона, вони жили в старовинному містечку Катані на Сицилії, що біля самісінького підніжжя грізного вулкана Етна. Тоді в Італії він склав інструкцію для майбутніх інсургентів (європейських повстанців) про ведення партизанської війни невеличкими загонами в горах, лісах. Чи не з цього джерела черпатимуть знання й українські повстанці наступного століття?
Саме в цей час нове кохання ввійшло в його життя. Дружиною стала соратниця по боротьбі юна медичка-курсистка, яка вже відчула на собі тюремне ув’язнення, Фані Марківна Лічкус (померла в 1945 в Лондоні на дев’яносто другому році життя, зберігши світлу пам’ять про свого чоловіка). Звісно, кохання у них було незвичним. Судіть самі. У липні 1882 року, після розлуки Сергій писав дружині: «…Не поспішай особливо. Це нічого, що мені хочеться тебе бачити. Слід потерпіти, щоб свою справу виконати бездоганно. Інакше виходило б, що люди без кохання кращі, ніж з коханням…». Взагалі, прожили вони в «крайній нужді», попри «щодобову пекельну працю» (треба мати неабияку фантазію, щоб уявити скільки Сергієм написано: виданий у радянські часи двотомник не дає навіть приблизної уяви). Їхня дитина померла за кілька днів після народження. «Ти у мене та я у тебе – ось все наше дуже просте багатство!» – писав в одному з листів дружині Кравчинський. Чи не тому згадують, як він ніжно ставився до дітей Волхонських, носив під кожухом дітей Станюковича?
Після убивства шефа жандармів, Сергій написав просторе пояснення свого вчинку. На петербурзькій конспіративній квартирі, господаркою якої була талановита художниця Олександра Малиновська, соратники цілими днями сиділи й надписували адреси на конвертах, куди вкладали статтю Кравчинського, яку розсилали багатьма містами імперії. (Якщо вірити спогадам ще одного славетного земляка філософа Дмитра Чижевського, то молодша сестра Олександри Малиновської Віра виховала майбутнього маршала й міністра оборони СРСР Родіона Малиновського, котрого в дитинстві привозила відпочивати до Олександрії, де малюк мешкав у родині Чижевських (мама – художниця, а батько за участь в народницькому русі відсидів у Петропавлівській фортеці). До речі, згадана Олександра Малиновська виготовила Кравчинському ще й надійного паспорта, з яким йому під чужим ім’ям вдалося перетнути кордон імперії, щоб більше туди не повернутися.
Член виконкому «Народної волі» Ольга Любатович (Акула) говорила про Сергія Кравчинського, як про «доброго, жертовного, прекрасного, обдарованого, надзвичайно здібного, з полум’яною душею й пристрасною фантазією». У листі 1879 року писала, що Сергій мав звичку «губить сердца барышень». Мовляв, «займається з нами філософією кохання й повчає нас з Вірою (Засулич. – Авт.) мудрим правилам кокетства, завдяки якому можна змусити закохатися в себе чоловіка безнадійною любов’ю. Втім, попри талановитість професора, ми лишаємось все такими ж безпосередніми ученицями й піднімаємо навіть на сміх свого професора…». Проте, як змінюється її настрій в екстремальній ситуації, які надривні листи писала Ольга «милим Анці та Фанечці», благаючи, щоб Сергій був обережніший, коли російські шпигуни буквально йшли по п’ятах під час другої еміграції! Кравчинський відтягував із переїздом як міг. Бо коли в Російській імперії 1881 року заарештували соратника, Миколу Морозова («Вороб’я») і Ольга кинулась туди до чоловіка, їхню малу доньку няньчила Сергієва Фані, а потім дівчинку передали більш заможному земляку й приятелю соціологу Сергію Подолинському (народився в сусідньому з теперішньою Кіровоградщиною Шполянському районі, бував у Малій Висці), котрий мав кількох власних дітей. (Останній в еміграції, зокрема, написав українською працю «Розмови про бідність», названу народною політекономією).
Навіть тоді, коли гірка доля вигнанця лишала без копійки на існування, на виручку приходила жінка. Так трапилося у Женеві, де власниця кав’ярні мадам Грессо («Гресиха», як її по-нашому (!) називав Кравчинський), не тільки створювала домашню атмосферу для праці, але й давала необмежені кредити…
Власне, не будемо моралізувати з приводу питання Степняк і жіноцтво. Пошлемося на думку тієї ж Євгенії Таратути: «Відчуття небезпеки, «захват від бою», усвідомлення короткочасності всього, що оточує, загострювало почуття Кравчинського та його товаришів. «Відчуваєш, що все це може зникнути щомиті й слід ловити щастя на льоту», – писав дружині Сергій до Швейцарії».
Після переїзду на туманний Альбіон познайомився з «чарівним дідусем» Фрідріхом Енгельсом в його просторому лондонському будинку («у чоловіка з Енгельсом бували суперечки й непорозуміння», – згадувала Фані), втім, саме він вперше привів у цей будинок Георгія Плеханова та Віру Засулич. Але головне там трапилося дещо пізніше, в 1886 році, коли Степняк познайомився з тоді нікому невідомою юною Лілі Буль (точніше – Бул, тому й називав «дорогу міс» Булочкою; до речі, в листах до Михайла Павлика у Львів, вона підписуватиметься як «ваша Лілія»), яка мала намір мандрувати Російською імперією, а тому потребувала репетитора для вивчення російської. Саме Кравчинський («опікун») навчив юну англійку не тільки російської, але й української мов. Згодом, саме він запропонував Лілі «випробувати свої сили на письменстві». В легендарному «Оводі» (1895), вже як Етель Ліліан Войнич (польський революціонер Войнич як чоловік з’явиться в її житті тільки в 1890 році) вона зобразить Кравчинського в образі борця за незалежність Італії Артура (цікаво, що відомий шпигун і авантюрист Сідней Рейлі, уродженець не то Херсона, не то Одеси Соломон Розенблюм, для комфортнішого становища в середовищі революціонерів пустив дурну й нічим не підтверджену чутку – на жаль, періодично реанімовувану жовтою пресою, – що, мовляв, був коханцем Лілі, і це саме його неповторно вона зобразила в тому образі). А ще Степняк захопив юну англійку перекладами українських народних пісень, поезії Тараса Шевченка. (Професор Роксолана Зорівчак вважає, що перекладений нею «Заповіт» – найдосконаліша з усіх досі відомих англомовних інтерпретацій. Цікаво, що саме те, женевське видання 1891 року книги «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії», з якої робила переклади, зберігала в нью-йоркській квартирі аж до дня смерті – 28 червня 1960 року). Згодом, як з’язкова у справі перевезення нелегальної літератури, завдяки рекомендаційному листу Кравчинського, Войнич познайомиться у Львові з Михайлом Павликом та Іваном Франком. Відгукуючись на лист Павлика, Леся Українка напише про бажання «бачити вашу англічанку», може «в купі з дядьком» – Михайлом Драгомановим –десь у Парижі. Здається, через смерть Драгоманова це сталося не так швидко, а лише за кілька років, на початку ХХ ст., у Сан-Ремо. Після чого Леся присвятила Лілі одну з поезій («До Ladi L.W.»), навіяних англійськими баладами. Войнич і надалі підтримувала листування з Павликом. У 1957 році за океаном її відвідали письменники Радянської України гуморист Федір Маківчук та уродженець Новоархангельська Василь Козаченко, що саме брав участь у засіданні Генеральної асамблеї ООН. «Вдячна учениця, – писала Євгенія Таратута, – закохалася не лише в літературу, але й у свого вчителя. Незадовго до смерті (а прожила вона 96 років!) на 17 поверсі в Нью-Йорку Етель Ліліан Войнич емоційно промовить, згадавши Степняка-Кравчинського: «Я дуже кохала цю людину!»
«Я дивлюся на його обличчя. Дивлюся йому в очі. Я люблю його». Такими стали й почуття Євгенії Таратути після того, як вона прочитала тисячі сторінок архівів охранки, величезну кількість спогадів, залишених незламними народниками, сотні листів та творів, побачила десятки фото- та художніх зображень Сергія Кравчинського. Їй дуже хотілося, щоб його ім’я «стало рідним для кожного». Щоб люди, завдяки біографії борця з російським самодержавством, змогли «відчути трепет захоплення перед своєю батьківщиною, котра дала світу таких доблесних, мужніх, таких талановитих синів…».

ххх
Цікавим був би український серіал про українську складову народництва. Оскільки в кіно сусідньої держави тепер у якості позитивних героїв – переважно жандарми, які борються з соратниками Степняка-Кравчинського. А коли б зібрати та видати все написане Кравчинським і про нього! Цікаво, на скільки томів назбиралося б? Як і книги Кравчинського так і туристичний маршрут на Кіровоградщині були б цікавими теперішній Європі.

Федір ШЕПЕЛЬ