КУЛЬТУРА

Православний світ прислухається до прагнень України, Москва обурюється і шкодить

У Білокам’яній – «вой и скрежет зубовный». І є з чого: на Криті успішно завершив свою роботу Всеправославний Собор, ухвалено шість документів і Звернення до світу. «Відтепер, – зазначив один із українських телеканалів, – усе стало на свої місця. Ті, хто, хотів єдності, – об'єдналися. Ті, хто хотів розколу, – знайшли причини не приїхати на Крит. Православний світ став міцнішим і зрозумілішим. У нього з'явився справжній лідер – Вселенський патріарх Варфоломій (на знімку). І дев'ять церков, які його підтримали».

В Росії – іншої думки. Після невдалої спроби зірвати Собор та відмови РПЦ взяти у ньому участь, у Московському патріархаті заявили: «Проведення Собору, в якому не беруть участь усі церкви, з нашої точки зору, є загрозою для церковної єдності, становить певну небезпеку». Ну, як відомо, Москва на все має свою точку зору. Щоправда, вона далеко не завжди співпадає з реальністю. Тепер своє ставлення до рішень, прийнятих святими отцями на Криті, відомство Кирила-Гундяєва визначатиме на засіданні Синоду – вищого органу управління РПЦ. Не виключено, що на ньому Російська церква відкрито протиставить себе материнській Константинопольській. 

Москва давно демонструє своє прагнення відігравати головну роль у світовому православ’ї. Більше того – намагається очолити його. Ще після Другої світової війни, у 1947-1948 роках, з волі та за прямої підтримки безбожника №1 Йосифа Сталіна вона намагалася провести Всеправославний Собор у столиці СРСР, на якому Московський патріарх мав би бути пересунутий із п’ятого місця в ієрархії на перше, тобто стати патріархом Вселенським. Тоді з цього нічого не вийшло. Але не остудило московських кліриків. Нині предстоятель МПЦ знову затіяв війну за першість із Вселенським патріархом, сподіваючись усунути його від влади. Що прекрасно розуміють інші ієрархи, котрі все більше непокояться скочуванням Московської церкви до православного фундаменталізму.
Однією з причин, чому патріарх Кирило зі своєю свитою (в тому числі й Блаженнійшим митрополитом Онуфрієм) не поїхав на Крит, стало побоювання, що там, хай і не офіційно, але обговорюватиметься питання створення в нашій країні помісної церкви. Для Московського патріархату її поява означала б те ж саме, що для Росії здобуття Україною незалежності. РПЦ усілякими способами протистоїть цьому. А методи у неї традиційні для наших північних сусідів – підкуп, кляузництво, дез-інформація і відверта брехня. Чого тільки варте вдовбування промосковськими попами в голови довірливих прихожан, ніби церква Київського патріархату є «бісівською», «неканонічною», «розкольницькою».
Та давайте коротко оглянемо «этапы большого пути» церкви московської. За браком місця пропускаю подробиці, пов’язані з проголошенням її автокефалії без патріаршого благословення, отримання патріархату «за сорок сороків хутра і 200 золотих червінців», підпорядкуванням собі через підкуп Київської митрополії. То – діла давно минулих днів. Натомість згадаємо ближчі часи.
1943 року, в умовах війни, Сталіним, із порушенням усіх канонічних норм, було відновлену заборонену до того Московську патріархію. При цьому вождь перейменував традиційно «Православную Российскую» церкву на «Русскую». Далеко дивився син чоботаря. Через десяток років з’являться Тези до 300–річчя возз’єднання України з Росією, в яких говоритиметься, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь». Отож, «и мы пахали», ще тоді, коли нас і на світі не було. А ще через третину століття святкувалося 1000-річчя Хрещення Русі, і головні заходи проходили не на берегах Дніпра, де Володимир хрестив русичів, а в «первопрестольной».

У жовтні 1990 року, виходячи із ситуації, що склалася, собор РПЦ надав українській церкві самостійність в управлінні, що, однак, не означало повної незалежності від Москви. І коли в Україні заговорили про автокефалію, за справу взялися російські спецслужби, які, знову ж таки, з порушенням канонів, через посередництво рядового архієрея скликали так званий «Харківський Собор», де й проголосили створення УПЦ Московського патріархату. Отоді й відбувся розкол. І читач хай сам зробить висновок, яка церква насправді є неканонічною і хто дійсно є розкольниками.

Напередодні відкриття Всеправославного Собору Верховна Рада України прийняла Звернення до Вселенського патріарха Варфоломія про надання українській православній церкві статусу автокефальної. Це настільки обурило «праведників» у Білокам’яній, що вони розцінили його як «приклади грубого порушення національного та міжнародного права, що заслуговують розгляду в судовому порядку». Тим часом більшість учасників зібрання на Криті з розумінням поставилася до голосу народних обранців, що вселяє надію. Розуміючи, що це питання не могло обговорюватися офіційно, оскільки не стояло у порядку денному, та що водночас справа не робиться, можемо все ж розраховувати на майбутнє, в якому українська помісна церква утвердиться і поверне собі все те, що набудувала і придбала за кошти своїх парафіян. Що припиниться обкурювання довірливих українців промосковським кадилом «Русского мира». А Константинопольський патріарх отримає ще одного союзника.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ