КУЛЬТУРА

Леся Українка: 1930 - 1943 - 2016

Несподівана зустріч із книжкою з бібліотеки старого вчителя

На букіністичній розкладці біля міського скверика в центрі Кіровограда натрапив на книжку, для мене безцінну: Леся Українка. Твори. Том ІХ. - Київ, «Книгоспілка», 1930. Вміщено в ній дві пізні Лесині драми – «У пущі» та «Адвокат Мартіян». Готував це видання професор Борис Якубський, людина, дуже близька до київських «неокласиків». Окрім його приміток і статті про «Адвоката Мартіяна», є тут також стаття професора Павла Филиповича, присвячена ґенезі драми «У пущі» (Филипович, до слова кажучи, свого часу був учнем Златопільської гімназії).

1930-й рік – перехідний час, коли сталінські репресії вже почалися, коли вже відбувся широкомасштабний, «зразково-показовий» процес над СВУ, спрямований проти української інтелігенції, проте деякі з серйозних наукових видань, підготовлених раніше, ще встигли побачити світ. У 1931-му картина зміниться: запанує войовниче невігластво, «озброєне» вкрай вульгаризованим марксизмом…

Книжка, придбана мною у букініста, належала саме до числа тих останніх українських видань, які з‘явилися мовби «за інерцією», ставши прощальним знаком нетривалої епохи культурного ренесансу України…

Яким же було моє здивування, коли, розгорнувши том Лесі Українки, я прочитав напис: «24/VІ - 43 р., м. Кіровоград. Козуля». Виходило, що рівно 73 роки тому в окупованому німцями Кіровограді цей примірник став власністю людини, вочевидь не байдужої до слова Лесі Українки. І я знав цю людину! Пам‘ять, як то буває у подібних випадках, одразу «видала» спалах інформації: Яків Козуля, літній кіровоградський учитель, з яким десь на початку 1990-х я був навіть трохи знайомий. Високий стрункий чоловік, з вусами, з перфектною українською мовою; якось бачив його в розкішному солом‘яному брилі…

Поцікавився у друзів: так, кажуть, Яків Козуля працював у школі №3, тій, що імені Олени Журливої. Його син Олесь видав у Києві книжку про видатних жінок України… Дружина Якова Козулі також працювала вчителькою, тільки в іншій школі. Померла кількома роками раніше за свого чоловіка. Коли її не стало, досить швидко зів‘яв і він: були в цього подружжя ті зворушливо-ніжні стосунки, коли одному без іншого довго не жити…

Зізнаюся, мене охопили жаль і досада, що свого часу, серед веремії початку 1990-х, забракло уваги й часу, щоб порозмовляти з учителем Козулею, записати його розповіді, хоч би й про окупований Кіровоград… Це ж що то був за день такий – 26 червня 1943-го?! Павла Филиповича майже за шість років перед тим розстріляли на Соловках. А упорядник видання Лесі Українки Борис Якубський, залишившись у 1941-му в Києві, ще жив. Працював в українській газеті, займався музейними справами… Коли до Києва повернулася Червона армія, був заарештований. Із Лук‘янівської тюрми вже не вийшов: 28 грудня 1944 року Якубського не стало…

Що ж до двох творів, уміщених у 9-му томі 1930 року, то належать вони до так званих «екзотичних» драм Лесі Українки. Драма «У пущі» переносить читачів у ХVІІ століття (місце дії – Північна Америка). В основі сюжету «Адвоката Мартіяна» – події ІІІ ст., доба раннього християнства на теренах біля Неаполітанської затоки… Леся Українка рідко бралася за теми з української історії. Власне, жорстка історична рамка її сковувала, тож вона «втікала» в далекі часи, в екзотичні краї, щоб вибудувати в своїх драмах універсальні (а не конкретно-історичні) ситуації, повідати історії-притчі, які можуть повторитися де завгодно й коли завгодно. Через те в її творах так багато важить підтекст, гра алюзій. Тобі розповідають начебто про фермерську колонію в Массачусетсі, про скульптора Річарда Айрона, його конфлікт із християнською громадою, – а ти впізнаєш у всьому тому щось дуже знайоме, своє, українське (а хтось зі скандинавів чи балканців упізнав би своє!).

Річард, який бунтує проти несвободи, – трагічна постать. Виборовши свободу, він багато чого і втратив. В особистому житті – передусім. А найстрашніше, що й талант його вичерпався, змарнувався, оскільки плоди його хисту виявилися нікому не потрібними...

Скільки в цій історії смутку й особистого болю Лесі Українки! Хто-хто, а вона добре знала, що таке «проповідувати в пустелі», бути непочутою, непрочитаною, не збагненою тими, для кого пишеш…

Є в Річарда Айрона дещо й від історії Михайла Драгоманова, духовного вчителя Лесі Українки…

Вона була в непростих стосунках з християнством. Слово «раб» не подобалося їй навіть тоді, коли йшлося про «раба Божого». Цікавилася протестантськими рухами. Не терпіла все, що сковує особистість, відбирає в неї волю. Зрештою, воля, свобода – головний імператив Лесі Українки. Вона – бунтарка. В її драмах відлунюють напружені творчі діалоги з Ніцше і Ібсеном. Вона ненавиділа юрбу – покладалася більше на силу духу неординарної особистості…

Лесю Українку варто читати як свого «співрозмовника», адже те, що мучило її, не залишилося десь у далекій історії: кожна людина, зрештою, рано чи пізно наштовхується на ті самі питання, над якими задумувалася й наша письменниця…

Мені ж залишається подякувати випадкові за томик, що складними шляхами з домашньої бібліотеки вчителя Якова Козулі потрапив тепер ось до моїх рук.

Володимир ПАНЧЕНКО