23квітня2019

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА КУЛЬТУРА Віктор Маруценко: Ми ставимо собі за мету створити сучасний музей з українським поглядом на нашу історію

КУЛЬТУРА

Віктор Маруценко: Ми ставимо собі за мету створити сучасний музей з українським поглядом на нашу історію

Як театр починається з вішалки, так і музей, мабуть, має починатися з прилеглої території. Не знаю, чи думали про це ті, хто організовував Долинський районний музей, але сьогодні на місце знаходження цього закладу перехожому вказують виставлені просто неба експонати: щось на зразок дуже давніх кам’яних баб, межові стовпи, камінні круги для млина, різної конструкції гранітні котки для рівняння дорожнього полотна. Перед самим входом стоїть бюст композитора Олександра Білаша роботи нашого земляка Андрія Німенка. А ще тут є гарно впорядковані клумби з рідкісного сорту мальвами, чотири сакури (японські вишні). 

Сам музей займає кілька кімнат у колишньому клубі залізничників і служить зайвим доказом того, яку велику когорту відомих і знаменитих людей подарувала Україні й світові Долинщина. 

Одним із організаторів музею, збирачем його експонатів і краєзнавцем за покликанням є Віктор Григорович Маруценко. Зроблене ним важко переоцінити, і це не тільки моя суб’єктивна думка. Втім мова тут не про нього, а про музей, який варто відвідати за нагоди. Хоча і про нього теж, бо сказано ж: «По ваших ділах воздасться вам».

– Вікторе Григоровичу, як засновувався музей?
– Спочатку під дату. Під п’ятдесятиріччя радянської влади. Треба було чимось рапортувати, ось і створили музей. Зрозуміло, що тих, хто це робив, цікавив сам факт створення, і тому проіснував він усього три роки. То був один із перших районних музеїв в області. Нинішній бере свій початок із 2000-х. Він розташувався у колишній бібліотеці клубу залізничників. Коли залізниця відмовилася від клубу, район прийняв його у комунальну власність.
– Яким був ваш шлях до музейного працівника?
– Учитель історії за фахом я фактично все життя був чиновником. Остання моя посада – заступник голови райдерж-адміністрації з гуманітарних питань. У музеї почав працювати десять років тому. Пропонували директорство, але я відмовився, бо то все-таки адміністративна робота, а мене цікавила історія. Думка про створення справжнього музею виникла в мене ще, коли, як чиновник, опікувався культурою, але дуже швидко зрозумів, що для такого закладу район не має ні кадрів, ні приміщення. Довелося чекати «кращих часів». На початку двотисячних років склалося так, що тоді відомому митцю Андрію Німенку потрібно було поступитися майстернею в Києві молодшим і завзятішим, і він вибрав для своїх творів наш район. З ним мені випало співпрацювати з 1981 року. Разом здійснили чимало проектів, зокрема, пов’язаних із парком «Веселі Боковеньки». Парку було присвоєно ім’я Давидова, й Андрій Васильович виготовив бюст колишнього засновника, пам’ятну дошку, медалі, присвячені сторіччю парку.
– Ви часто зустрічалися з Андрієм Німенком, які залишилися у вас враження?
– Андрій Васильович родом із Новгородківського району, але дитинство і юність він провів у Долинському, звідси пішов на війну, по війні працював у редакції районної газети, а на схилі літ купив невеликий будиночок у селі Іванівці, що поряд із дендропарком, тому мабуть, більше дружив з нами. Я з ним спілкувався двадцять п’ять років, і завдяки цьому район багато чого отримав. Про його внесок у відродження дендропарку я вже зазначив, а ще він виготовив медалі з нагоди п’ятдесятиріччя звільнення району від фашистських загарбників, передав нам бюст Тараса Шевченка (нині встановлений у Долинській). До слова, перевести бюст із гіпсу в граніт на прохання Андрія Васильовича допомогли в майстерні, в якій у той час (1982 рік) виготовлявся з мармуру бюст Леніну для філіалу музею його імені в Києві. Німенко передав нам велику колекцію картин. Вона стала основою нашого музею при відновленні його роботи.
– При вході звернув увагу на стенд, де вміщені фото ваших благодійників. Їх чимало.
– Сорок чоловік. На суто музейну роботу, на придбання експонатів тощо за всі роки музею виділено тисяч п'ятнадцять гривень, тож без благодійників нам не обійтися. Вони зрозуміли, що я хочу зробити, й допомагають, хто чим може. Наприклад, закупили для нас вітрини, вкрай потрібні решітки для експозицій, зробили ганок, обладнали кімнати для персоналу, подарували деревця сакури…
– За яким принципом побудовано експозицію музею?
– Ми ставимо собі за мету створити сучасний музей з українським поглядом на нашу історію, а якщо вас цікавить концепція, то в нас її немає. І знаєте, чому? Можна розробити дуже гарну концепцію, але, де гроші на її втілення? Їх нам не дають. Тому відштовхуємося від подій загальнодержавних і місцевих. Скажімо, я прийшов сюди в 2006 році. Тоді відзначалося 150-річчя з дня народження Миколи Давидова, і ми одну з кімнат відвели під експозицію, присвячену парку, його засновнику. Тут же знайшлося місце для виставки робіт Тетяни Федоренко, яка живе і працює в дендропарку. Вона не має вищої художньої освіти, але її роботи просто вражають. Була й фотовиставка Валерія Білокрила «Парк «Веселі Боковеньки»: пізня осінь». З цього все й почалося. А далі за основу взяли залізницю як містоутворюючу станцію. З’явилася вона в 1873 році. До цього про станцію, про залізницю нічого в музеї не було, ніхто не згадував про них. Довелося докласти багато зусиль, щоб усе прояснити. Потім узялися за пошуки людей, котрі вийшли з нашого краю й залишили по собі велику спадщину в багатьох сферах.
– Розумію, що про це коротко не скажеш, і все ж, хто вони – найвидатніші земляки Долинщини?
– Навіть простий їхній перелік займе багато часу. Ми вже згадали Миколу Давидова, кот-рий залишив нам парк. Далі я хотів би назвати Ольгерда Бочковського, якого ми повернули Долинській. Це соціолог, політолог і етнолог, один із провідних європейських фахівців із теорії нації та національних відносин першої половини ХХ століття, педагог, публіцист, громадський діяч. Народився 1885 року. Тоді наша станція ставала вузловою, і сім’ю Бочковських направили сюди для її розвитку. Не можу не згадати Наталію Ленгауер. Їй на приміщенні музею відкрито меморіальну дошку. Її батьки вінчалися в церкві, що стояла, можна сказати, за ось цією стіною (показує на стіну), а через рік тут хрестили її. Якось у книзі про видатних жінок України прочитав, що Ленгауер народилася на станції Долинській Херсонської області. Про область це була помилка, яку я вирішив виправити. Поїхав в архів, замовив книгу церковних записів, розкрив наугад і потрапив на реєстрацію народження Наталії. Розшукав також відомості про її батьків.