25лютого2024

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА КУЛЬТУРА «Номенклатурний декамерон». Так називається перша книга кіровоградського журналіста Валерія М‘ятовича

КУЛЬТУРА

«Номенклатурний декамерон». Так називається перша книга кіровоградського журналіста Валерія М‘ятовича

Книга уже невдовзі побачить світ у київському видавництві «Ярославів вал». Автор – відомий на Кіровоградщині журналіст, нинішній головний редактор обласної газети «З перших уст» Валерій М‘ятович.

«Номенклатурний декамерон» – сатиричний погляд на недавнє минуле й сьогодення. «Головний герой, – зазначається в анотації, – небезпідставно вважає себе щасливою людиною, не зважаючи на свій уже поважний вік. Потрапивши свого часу до партноменклатури, він, простий сільський хлопець, напівсирота, зробив непогану кар’єру, доріс до начальника одного з найголовніших обласних управлінь. Не загубитися у вирі повсякденних турбот йому завжди допомагали незгасаючий потяг до жінок та захоплення своїм кумиром – Сталіним, хоч через це часто доводилося потрапляти в халепу». 

Автор пообіцяв нашому сайту не тільки подарувати перший примірник книги, а й дати розлоге інтерв’ю про те, як вона писалася, чи слід чекати від нього нових творів, а поки що ми пропонуємо увазі наших читачів не великий уривок із «Номенклатурного декамерона». 

Вона довго відмовлялася, а одного разу, в понеділок, несподівано з’явилася в його робочому кабінеті, несміливо пояснивши, що на ринку санітарний день, тож вона сьогодні вільна й ось вирішила скористатися запрошенням, щоб він, Пантелійович, не образився, а то ще перестане купувати в неї овочі. Це вже був натяк, і Пантелійович відпустив усіх підлеглих на обідню перерву, хоч до її початку було ще хвилин п’ятнадцять, натякнувши при цьому, що поспішати з поверненням не варто, а потім заметушився, готуючи пригощання, неначе у нього в гостях була не проста продавщиця з ринку, а дуже висока посадова особа.

Із посудом проблеми не було, як і з напоями на різні смаки, консервами й цукерками – все це завжди зберігалося в його припасах, та й Галя завбачливо прихопила свіженьких помідорчиків і різної там субтропічної рослинності – лимончик, апельсинчик і навіть рідкісних тоді ще ананасика з бананчиком, тож бігти до магазину не було потреби. За кілька хвилин вони вже сиділи за журнальним столиком, на якому ледь вміщалися пригощання. Галя, яка, мабуть, уперше в житті опинилася в такій обстановці, соромилася, червоніла, Пантелійович же демонстрував виняткову уважність і пропонував почуватися як удома, тобто вільно, тим паче, що на все управління вони залишилися одні.

Він хотів відразу піти в атаку, загребти цю симпатичну жіночку в обійми, але не знав можливої реакції й тому стримував у собі той шал, що відбирає в чоловіків розум, здатність думати й контролювати поведінку.

– Галюсику, не соромся, будь, як удома, – делікатно торкаючись ліктя Галі, вуркотів Пантелійович. – Бери ось цю консервочку – ти такої ще не їла, маслинки, але спочатку давай вип’ємо по рюмашечці.

– А за що ми вип’ємо? – запитала вона весело, й це сподобалося Пантелійовичу.

– За нашу зустріч, Галюсику. Ти не уявляєш, який я радий, який я радий…

Він поспішав, наливав чарку за чаркою.

– Не віриться, що ти тут, – не вгавав, – і, мабуть, не повірю, поки не поцілую тебе в губки, тож давай вип’ємо на брудершафт, тобто до дна і з поцілунком.

Він уп’явся в пухкі губи, притис її до себе з такою силою, що вона не могла не тільки вирватися, а й поворухнутися. Цілував довго, пристрасно й не без успіху – Галя вже не пручалася, геть обм’якла в обіймах, тільки коли його руки почали сповзати вниз, вивчаючи потаємні місця, прикрила губи Пантелійовича своїм пальчиком і мовила ніжно й багатообіцяюче:

– Тільки не сьогодні, Григоре Пантелійовичу, не сьогодні, я боюся, я не звикла…

Пантелійович більше не наполягав, не штурмував, бо й сам розумів, що час обрано не найкращий, так можна все зіпсувати, відбити в жінки бажання, налякати її своїм, як модно нині говорити, екстремізмом.

Обідня перерва скінчилася швидко, як швидко кінчається усе, що нам подобається. Галя, допомігши прибрати залишки пригощання, хутенько попрощалася й зникла, а Пантелійович, розбурханий недавніми поцілунками, вмостився за стіл, обклався паперами, неначе вникав у їхній зміст, насправді ж просто сидів, думаючи про неї, таку жадану й загадкову, про те, чи правильно вчинив, що послухався її, зупинився на півдорозі. Заспокоювало оте мовлене «тільки не сьогодні», що означало: завтра чи післязавтра, але обов’язково буде. В цьому він майже не сумнівався, бо, якщо перефразувати його улюбленого Йосипа Віссаріоновича, ще не траплялося такої жінки, яку б він не взяв, яка б урешті-решт йому не здалася. Утім, жінок важко зрозуміти, тим паче вгадати їхні потаємні бажання. Інколи ти їм віриш, сприймаєш усе за чисту монету, а вони просто над тобою глумляться, клеять із тебе дурня.

Пантелійович частенько згадує в чоловічих компаніях, як над ним саме отак познущалася Юлечка Дорохова, красунечка й розумничка. Тоді вони працювали в одному з віддалених районів, він – секретарем райкому, вона – завпарткабінетом. Пантелійович примітив її, струнку, повногруду, коли на бюро приймали в партію. Було їй тоді двадцять три, Пантелійовичу – на десяток більше. Як і належало чинити старшому товаришеві, він не випускав її з поля зору, цікавився успіхами молодого комуніста Дорохової щодо засвоєння основ марксизму-ленінізму, для чого інколи заходив до неї на роботу. Проте з’являтися в Будинку культури, де вона працювала бібліотекаркою, було ризиковано, це могло викликати підозри й непотрібні розмови, тож, коли звільнилася в райкомі посада завпарткабінетом, прийняв «стратегічне» рішення – запропонував першому взяти Дорохову на посаду завідувачки тим кабінетом, щоб була поруч, щоб нікому не забажалося крутити з нею шури-мури, щоб вона була лише його. То тільки наївні люди вважали, що в райкомі не могло бути службових романів, залицянь і всякого такого, що заборонялося комуністам, за що їх звільняли з посад, позбавляли кар’єрної перспективи. Навпаки, райком був ідеальним місцем для амурних походеньок, якщо, звичайно, все робити з розумом. Пантелійович може навести не один приклад, коли суворі й принципові секретарі райкомів і навіть обкому були безсилими перед жіночими звабами й дозволяли собі те, що аж ніяк не відповідало принципам і нормам, які вони пропагували й захищали. Він знає їхніх колишніх коханок, позашлюбних дітей, яких, до слова, вони ніколи не визнавали й, схоже, вже ніколи не визнають, бо на схилі життя такі сенсації їм не потрібні.

Перший секретар, колишній фронтовик, скромний, вірний з деяких пір своїй дружині чоловік, і той після співбесіди з Юлею не міг приховати свого захоплення.

– Нд-а-а, дуже вже гарна, – сказав він задумливо, – але того… будемо брати. Тільки ж ви там дивіться, – звернувся до Пантелійовича, – не намагайтеся закрутити дівчині голову, а то я знаю, що у вас, молодих, постійно на умі.
Пантелійович і не приховував, що в нього було постійно на умі, і про це знав не тільки він. З ним діялося щось ненормальне, швидше за все, то була якась природна аномалія, хвороба, бо те, як його збуджували й запалювали жінки, не вкладалося в жодні рамки. Він інколи аж боявся за себе, за своє майбутнє, але не міг нічого вдіяти, зупинитись, бо те було йому не під силу. Жінки з’являлися на його шляху одна за одною, бувало, й по кілька відразу, і він тішився рекордами, що їх встановлював на полюбовній ниві, не менше, ніж комбайнери на жнивах. Пантелійович організовував змагання тих комбайнерів і як ніхто знав ціну їхнім рекордам – молотили всі майже однаково, а записували на одного, щоб було кому представляти район на різних обласних, а то й республіканських нарадах. Так готували кандидатів для партійних конференцій і з’їздів, кавалерів орденів і медалей. Його ж рекордам не потрібні були приписки, а тим паче помічники й організатори, він чесно працював сам, збільшуючи підсумкову цифру.

Пантелійович опікувався новою працівницею, наче садівник квіткою дивовижної краси: оберігав, підказував, радив, навіть власноруч допоміг оновити стенди (згодилося столярування в колгоспній майстерні, коли після школи провалився на вступних іспитах до інституту). Він щодня її чимось дивував – то шоколадкою пригостить, то троянду подарує, непомітно зірвавши з райкомівської клумби. Людина навіть з кам’яним серцем не встояла б перед такою навалою уваги, а Юлечка зберігала дивну стійкість, вдавала, що нічого не розуміє, чим ще більше розпалювала нестримне бажання свого шефа.
Через місяць він запланував поїздку з нею в один із колгоспів, бо треба ж, казав, новому завпарткабінетом знайомитися з районом і людьми, вивчати стан справ на місцях.

Машину водій вимив і вичистив як ніколи ретельно, заправив не тільки бензином, а й усім необхідним, що могло б знадобитися двом молодим людям на випадок невимушеної зупинки десь у степу чи в лісі. Зрозуміло, із собою його вони не взяли, висадили подалі від райкому – так Пантелійович робив завжди, коли водієва присутність була зайвою, хоч надійнішої людини, ніж цей чоловік, годі було й знайти. Він і язика вмів тримати за зубами, й тактовно повідомити, коли про його шефа райцентром ширилися різні вигадки. «Про вас таке ляпають, – казав неначе між іншим, – а я ж знаю, що це неправда…».

Пантелійович добивався, аби водій розповів усе, що чув, і тоді вносив необхідні корективи в свою поведінку, ставав обережнішим.

Одного разу, коли плітки мали ось-ось дійти вже й до дружини та загрожували скандалом, попросив водія розіграти з ним одну сценку заради його реабілітації, заради миру й спокою в сім’ї.

Тоді він ще зустрічався із заступником голови райвиконкому, холостячкою, на диво бажаною жінкою. Зустрічався – гучно сказано, бо все, що між ними було, тісно перепліталося з роботою, служило обом своєрідною винагородою за перепрацьовані дні й недоспані ночі. Їм інколи вистачало кількох хвилин, аби тільки знайшлося тихе місце. Для більш тривалих розваг Пантелійович брав машину, і тоді вони їхали в сусідню область. Траплялося, повертаючись пізно вночі з якогось господарства чи далекого відрядження, забігав до неї на квартиру, коли вже не міг далі себе стримувати, але то був виняток, бо зампредша мешкала в райкомівському будинку.

І ось люди почали патякати про них чортзна-що. Перший нічого йому не говорив, навіть не натякав, але так було б лише до того моменту, поки не поскаржилася дружина. Тоді закрутилася б партійна машина, треба сказати, безжальна машина, яка не зважала на твої попередні заслуги, перемелювала тебе всього до останку й викидала з райкому на «смітник історії», в кращому разі – на якусь господарську роботу.

Пантелійович вирішив упередити такий розвиток подій, довести благовірній свою вірність. Він попросив водія, свого Санчо Пансу, зателефонувати ввечері йому додому й повідомити дружині зміненим голосом, що нібито щойно бачили, як Пантелійович поїхав кудись у степ із Галідовою, тобто із заступником голови райвиконкому, і взагалі, час придивитися до нього, бо він дуже вже розгулявся. Сам же того дня прийшов з роботи удавано заклопотаний і сердитий, навіть вечеряти відмовився. На запитання дружини, що сталося, пояснив, що втомився, бо ні перший, ні другий секретарі не здатні підготувати пленум і все перекладають на нього, тож коли телефонуватимуть, щоб ішов на роботу, хай скаже, що його ще немає вдома.

Подальший розвиток подій чітко відповідав розробленому Пантелійовичем плану. У домовлений час зателефонував «незнайомець». Слухавку взяла дружина, Ольга Никанорівна. Пантелійович лежав у цей час поруч на дивані з газетою і чув ту розмову, з великим трудом намагаючись себе не видати. Водій через хусточку, як учив Пантелійович, сказав усе, що від нього вимагалося, на що Ольга Никанорівна обізвала його дурнем і наклепником, бо її чоловік удома, і кинула слухавку.

Догравати цей «спектакль» уже мав Пантелійович, і він поцікавився, кого ж це дружина секретаря райкому обізвала такими негарними словами. Ольга Никанорівна відмахнулася, мовляв, та ну їх, але Пантелійович наполіг на відповіді, й дружині нічого не залишалося, як про все розповісти.

Коли вона скінчила, Пантелійович мовив те, заради чого все й затівалося:

– Ось бачиш, Олю, які є люди: вигадують казна-що, аби тільки опорочити порядну людину. Це ж хтось мітить на моє місце, бо я не вперше чую, ніби в мене з Галідовою роман.

Опісля він уже не переживав, що хтось таки донесе дружині про зампредшу, а в його стосунках із коханкою нічого не змінилося, аж поки одного разу вона не повідомила, що виходить заміж. Як і будь-хто б на його місці, Пантелійович образився, а потім навіть зрадів, що так легко, без узаємних звинувачень і сліз, вони розлучаються. У Галідової не було іншого вибору, їй уже виповнилося тридцять, а тут знайшовся чоловік, скромний водій з автобази райспоживспілки, для якого зампредша була ледь не небожителькою. Пантелійовича разом з іншим районним начальством запросили на вечірку, і він там був душею компанії, веселив присутніх, співав улюблених комсомольських пісень (будь-яку з них він чомусь закінчував приспівом: «А ты улетающий вдаль самолет в серце своём сбереги…»), неначе між ним і Галідовою нічого раніше не було. Одного разу запропонував їй «згадати молодість», але краще б він того не робив, бо колишня коханка, з якою ніколи не виникало проблем, раптом майже офіційним тоном попросила забути про все, що між ними було. Пантелійовичу довелося викручуватися, казати, що він пожартував і тільки…

Дорогою в колгосп Пантелійович розмовляв з Юлею, неначе вони були знайомі з нею хтозна-скільки, розповідав смішні історії з життя райкомівців, жартував, на вибоїнах ледь не падав на неї, помилково брався за її коліно замість важеля коробки передач, вибачався, засипав компліментами.

У колгоспі на них уже чекали. Голова і секретар парткому, двоє кремезних, угодованих чолов’яг, зустрічали їх як найдорожчих гостей – при повному параді, з хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Незвикла до надмірної уваги, Юля ніяковіла, червоніла, винувато поглядала на Пантелійовича, а той лише розводив руками, мовляв, нічого не вдієш, такий порядок. Вона не знала, що має робити з врученим їй короваєм, казала, що такої честі ще не заслужила, що його краще вручити секретареві райкому, тобто Григору Пантелійовичу, але досвідчені господарі пояснили, що в них так заведено зустрічати людей, котрі вперше завітали у господарство, а Григір Пантелійович буває у них часто, своя, можна сказати, людина. Хліб-сіль, наполягали, вона повинна забрати додому, бо він пахне їхнім степом і працьовитими руками колгоспників.

Після тієї трохи незвичної церемонії їх провели до парткабінету, де було все: стенди, теки, повні паперів і газетних вирізок, портрети кращих політінформаторів, пропагандистів і агітаторів, одне слово, зразковий парткабінет – вези сюди людей, показуй, вчи. Юлі по-справжньому було цікаво, вона уявляла, як тут після напруженого трудового дня десятки політінформаторів, пропагандистів і агітаторів конспектують праці основоположників марксизму-ленінізму, отримують відповіді на актуальні питання сьогодення, щоб наступного дня, перед початком роботи, переповісти все колгоспникам, націлити їх на виконання рішень партійного пленуму чи з’їзду.

Вона розпитувала секретаря парткому про досвід роботи кращих активістів, щось занотовувала, і не відомо, як би довго все те тривало, коли б не голова колгоспу, ділова й водночас приємна людина, з яким Пантелійович підтримував дружні стосунки. Поглянувши на годинника, він повідомив, що час обідати, що борщ, який спеціально для них зварили, може захолонути, а холодний борщ – це все одно, що холодна жінка. Проте частували їх не тільки борщем. На пасіці, куди вони приїхали, на них чекали гречаники, крученики, вареники з кількома начинками, смажена й фарширована риба, торт із печінки, голубці, котлети, сметана і мед з ароматом довколишнього степу, викачаний напередодні. Все це приємно лоскотало ніздрі, збуджувало апетит.

Господарі, як і належить, проголошували тости на честь дорогих гостей, при цьому знову в центрі уваги була Юля. Для неї не шкодували компліментів, казали, що її приїзд – то свято для всіх колгоспників, що відтепер вона може приїздити будь-коли – вони й транспорт свій пришлють, і зустрінуть як потрібно, а коли оголосили перерву і Юля пішла назбирати букет польових квітів («Я ж такої краси ніде не бачила!»), слова захоплення адресувалися вже секретарю райкому.

– Ну, у вас, Пантелійовичу, й смак! – прицмокнув голова колгоспу. – Таку красуню відшукали! А нам із секретарем парткому ні з чого й вибрати – одні доярки та свинарки, від яких на кілометр силосом та кізяками тхне.

Хлопці, звичайно, прибіднялися – в колгоспі вистачало й інших жінок, працювали вони в основному в конторі та дитсадку, і керівники мали на них таке ж право, як на сало чи м’ясо в колгоспній коморі, але не гребували й тими ж доярками та свинарками, якщо виникало бажання. З Пантелійовичем вони ділилися своїми чоловічими перемогами, не побоюючись за можливі наслідки по партійній лінії, бо не раз і його виручали. Пантелійович приїздив сюди з деякими дамочками, і йому створювали комфортні умови для корисного та змістовного відпочинку, ніхто з колгоспників не говорив чогось зайвого, не надсилав у райком анонімок, і Пантелійович це цінував.

Нарешті сонце сховалося за пагорби, і треба було прощатися. Господарі наполягли, щоб усі випили «на коня», а потім «закурганну» (хотіли, щоб Юлечка захмеліла?), поклали до райкомівського газика чимало різних наїдків, пляшку коньяку. Про всяк випадок, казали, може, десь зламається машина, то щоб не зголодніли й таке інше.

Перед самим райцентром, коли їхали сосняком, машина таки «зламалася». Пантелійович «намагався» її завести, а вона, клята, тільки пирхала, добре, що завчасно звернули з дороги. Пантелійович розстелив під деревами покривало, дістав провіант. Юлечка тільки пригубила, він випив повну чарку, закусили. Все йшло добре, тобто так, як і потрібно було Пантелійовичу, аж поки він не притягнув Юлечку до себе. Що тут сталося! Вирвалася з його обіймів, як дика коза з вовчої пащі, й наказала йому негайно їхати додому, а то піде пішки. Пантелійович першої миті навіть перелякався. Кинувся заспокоювати, обіцяв більше не дозволяти собі «чогось такого». Ледве вмовив сісти до машини, а то вже налаштувалася йти, навіть босоніжки зняла. Дорогою сказав те, з чого мав би, мабуть, почати: вона страшенно йому подобається, тож хай вибачає, що не стримався, на що Юлечка ображено відповіла: так не залицяються справжні кавалери, до того ж між ними нічого не може бути, бо в нього сім’я, і взагалі він їй не подобається. Ось така вийшла йому дяка за опіку й підтримку, турботу та навчання! Він дорікав собі за те, що не розгадав цю особу раніше, що витратив на неї стільки часу – і все марно.

Їхали мовчки. Можливо, так би й розбіглися по домівках, не сказавши одне одному бодай слова, якби не вимушена зупинка перед єдиним мостом, що з’єднував обидві частини райцентру. Водії автівок, яких назбиралося тут десятка півтора, на запитання Пантелійовича, що сталося, повідомили не дуже приємну новину: п’яний тракторист заснув за кермом і звалився з мосту. Невдаху врятували, живий, тільки дуже переляканий, а тепер ось витягують трактора, тож доведеться зачекати з півгодини, а можливо, й більше.

За інших обставин Пантелійович був би радий такій затримці, але тільки не сьогодні й тільки не з цією жінкою, яка сиділа поруч із ним. Він усе ще сердився на неї, не міг вибачити невдячності, а заодно подумки дорікав і горе-трактористові, якому забракло сил проїхати хоча б міст, а потім уже й засинати.

– І тут вона каже, – Пантелійович підходить до закінчення своєї розповіді про урок, даний йому Юлечкою Дороховою, – «Можна було б і в лісі затриматися, а не тут стовбичити, якби ви хоч трохи мали витримки». Братці, я ледь не розбив на друзки кермо після тих слів – так угамселив по ньому кулаком!.. Хоча треба було б гамселити себе по голові за те, що такий досвідчений чоловік, а не здогадався, що Юлечка, як справжня жінка, тільки вдавала з себе ображену, насправді ж була готова на все... У мені неначе щось перевернулося. Обережно пригортаю її і розумію: вона моя. Цілуємося так, неначе тисячу років не цілувалися. «Може, вернемося?» – запитую. «Ні, – відповідає, – іншим разом, уже дуже пізно».

Вона, згадує Пантелійович, водила його за носа ще з місяць, вигадуючи постійно якісь причини, чому вони не можуть зустрітися десь наодинці, і він уже не знав, що й подумати – чи то вона набиває собі ціну, чи просто хитра й підла і вміло приховує своє справжнє обличчя. Його брали сумніви, чи варто йому упадати за нею, ризикувати репутацією і посадою.

Були навіть хвилини, коли хотілось проявити принциповість, нагримати за недоробки та упущення, але Юлечка, хитра бестія, – і в кого вона тільки навчилася! – дивилася на нього закоханими очима, і Пантелійович ураз затинався. Він знову вірив, що й ця «фортеця» буде взята, справа лише в часі.

rsquo;я, і взагалі він їй не подобається. Ось така вийшла йому дяка за опіку й підтримку, турботу та навчання! Він дорікав собі за те, що не розгадав цю особу раніше, що витратив на неї стільки часу