КУЛЬТУРА

В. Маруценко: Ми ставимо собі за мету створити сучасний музей з українським поглядом на нашу історію

(закінчення)

– Згодом дівчина переїхала на навчання до Києва, – продовжує Віктор Маруценко, – де й сталася подія, що визначила подальше життя Ленгауер. Одного дня вона йшла вулицею з подругою, з якою навчалася в медичному училищі. Із-за повороту несподівано на них наскочила автомашина. Найтяжчих трав зазнала подруга, яка померла в Наталії на руках. Тоді дівчина зрозуміла: подругу можна було б врятувати, якби на належному рівні працювала швидка допомога. Не вагаючись, після занять вона пішла працювати на станцію швидкої медичної допомоги. Проходять роки, Наталію Ленгауер призначають головним лікарем швидкої допомоги столиці. Очолюваний нею заклад стає одним із кращих у колишньому Радянському Союзі, туди за передовим медичним досвідом приїздили спеціалісти з усього світу. На посаді головного лікаря Наталія Андріївна працювала з 1948 по 1975 роки, у 1969 році їй присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.

Ще одна жінка, теж медик, – Олександра Лук’яненко. В радянські часи десять років була міністром соціального захисту населення. Це з її ініціативи почали створюватися будинки для престарілих. Доктор медичних наук, автор кількох монографій. Відомий військовий науковець Микола Нещадим – теж наш. Доктор педагогічних наук, професор, тривалий час очолював військову освіту, генерал-лейтенант, у 2005-2007 роках був заступником Міністра оборони України. Вихідці з нашого краю – доктор історичних наук Віктор Брехуненко, доктори біологічних наук брати Віктор і Юрій Нагорні. Ще один доктор наук Прокіп Гірко відомий тим, що у роки війни, перебуваючи в евакуації, вирощував тютюн і махорку для військових.
Не можу не згадати тут і про Ольгу Долинську, чий бюст маємо в музеї. Не багато знайдеться в нашій історії жінок, на честь яких було б названо станцію, район і місто. Свого часу поміщиця Ольга Долинська віддала під будівництво залізниці 29 десятин земельних угідь, надала притулок та сприяла вирішенню житлово-побутових проблем будівельників залізниці. До слова, селищу нинішню назву було присвоєно у радянські часи – у 1944 році.

– У музеї багато спортивних кубків, є велосипедне колесо, боксерські рукавички… Скільки відомих спортсменів дала Долинщина?

– Гадаю, всіх спортсменів ми ще не встановили, але серед них є дуже унікальні особистості. Візьму для прикладу Людмилу Бондаренко. Проста сільська дівчина. Народилася в Широкій Балці, ходила до школи в Новогригорівку Першу, десятий клас закінчувала в Долинській. Із Широкої Балки у школу їздила велосипедом – це кілометрів п’ять-шість. А класним керівником у неї був Анатолій Іванович Карбівничий, учитель фізкультури. Коли готував на неї характеристику, написав, що Людмила їздить на велосипеді. Дівчина з цією характеристикою поїхала в Миколаїв, вивчилася на кранівницю й працювала на будові. Одного дня чує, як хтось стукає по металевій опорі крану. Виглянула з кабіни, а її кличе якийсь чоловік.
Злізла. Чоловік з управління сказав, що прочитав у її характеристиці, що вона вміє їздити на велосипеді, й попросив виручити. Пояснив: у суботу-неділю проходитимуть змагання, й щоб їм не поставили «бублика», треба щоб вона проїхала на велосипеді. Людмила погодилася й проїхала так, що стала чемпіонкою Миколаєва. І тоді попрощалася з краном, вступила в педінститут на фізвиховання. Невдовзі стала чемпіонкою України з велоспорту. Її брат Василь працював на руднику в Кривому Розі. Там його придавило вагонеткою, пошкодило хребет. Лікувався, і ось один лікар порадив йому зайнятися спортом для зміцнення м’язів. Зайнявся штангою й боксом, став майстром спорту. А Людмила ще відзначилася тим, що щороку, 31 грудня, брала участь у запливі на Москві-ріці. Для того запливу вирубували кригу. Вона й зараз не полишає велоспорт.

Ще одна жінка-спортсменка – Наталія Колісниченко. Вона народилася і нині мешкає в селі Суходільському. Це поряд із Широкою Балкою. Після восьмого класу вступила в Криворізьке медичне училище. Якось подружка завела її на стадіон, де тренувалася жіноча команда з хокею на траві. Тренер відразу запримітив її: рослява, дужа, симпатична. Запропонував ударити ключкою по м’ячику, і вона вдарила так, що відразу була запрошена в команду. На змаганнях у Харкові її помітили й запросили в місцеву команду. Потім вона виступала за столичну команду. В другій половині вісімдесятих років Наталія двічі в складі бориспільського «Колоса» ставала чемпіонкою СРСР, об’їздила весь світ. Зараз повернулася в своє село, працює секретарем сільської ради. У нашому музеї є деякі її речі, зокрема, й ключка.

Маємо свого боксера-професіонала у надважкій вазі. Це Максим Педюра. За звання чемпіона Європи бився з Олександром Устиновим із Білорусії, з болгарином Камратом Пулєвим, котрий, як відомо, претендував на пояси Володимира Кличка, але програв нокаутом. У деяких джерелах пишуть, що Максим родом із Житомира. Насправді ж він наш, долинський, а Житомир у його біографії з’явився ось як. Він мав народитися крупною дитиною, і мати, аби не ризикувати, з Долинської поїхала в Житомир. Після пологів повернулася назад, але житомирський «слід» залишився. Для музею Максим передав рукавички, в яких він виходив на ринг проти найсильніших боксерів світу.

– Упізнаю Копача Бонавентуру (підходимо до скульптури з характерним для шукача приладдям).

– Правда, дуже схожий на Копача Бонавентуру зі «Ста тисяч»? (Віктор Григорович розпливається в посмішці). Знаєте, як він у нас з‘явився? На початку дев’яностих у район часто приїздив театр імені Кропивницького, коли його ще очолював Михайло Барський. Ось тоді й виникла ідея зробити цю скульптуру, адже Бонавентура наш земляк. Пригадуєте, як він звертався до Герасима, котрого обшахрав такий же діляга як і він сам: «Та годі вам, Никодимовичу, убиваться. Заспокойтесь нащот грошей! От поїдемо на Боковеньку, там є гроші, там є сила грошей, вірте, що достанем. Мені само провідєніє указує цей путь... Примети які: скала, копил так і копил так, а посередині кам’яна фігура... Не я буду...». Це ж про наші краї. Пошукам скарбів на теренах краю Копач віддав тридцять років. Кілька років тому я поїхав у Кіровоград до відомого вам скульптора Віктора Френчка, розповів про свою ідею. Разом пішли в театр, розшукали актора Миколу Мацієвича, котрий колись грав Бонавентуру, попросили його перевдягтися в героя, потім Віктор Васильович їздив у київський театр імені Франка, де теж вивчав цей образ. Врешті-решт ось таким він визрів, і став улюбленцем відвідувачів музею.

– Кам’яні наконечники стріли, сокири, інші археологічні знахідки свідчать про те, що життя на території нинішнього району триває вже десятки тисяч років?

– Так. Ми маємо унікальні речі, і доклав до цього руки наш земляк Ігор Шевченко, археолог від Бога. Нині він служить в АТО, а коли приїздить у відпустку обов’язково до нас навідується. Працюючи у Кривому Розі електриком, він одночасно серйозно займався археологією, отримав історичну освіту, вступив до аспірантури. Так що археологія залишається його головним покликанням. Разом зі студентами Криворіжжя проводив розкопки на території району, в результаті чого музей поповнився багатьма експонатами. Ми навіть маємо закам’янілий уламок дерева, який, як показав аналіз, має двісті п’ятдесят мільйонів років.

– У вашому музеї кидається у вічі велика кількість картин...

– Не знаю, чому, але починав я своє краєзнавство з художників. Можливо тому, що в Долинській був художник Володимир Сіденко – нинішнього року відзначили сторіччя від дня його народження. У вісімдесяті роки я часто з ним спілкувався, і він мені розповів про художників, вихідців із Долинщини. Їх, як виявилося, було дуже багато. З деким із них мені пощастило зустрітися, про інших говорив з їхніми рідними, знайомими. Тепер маємо справді унікальну колекцію картин. Якось запросив до музею місцеву художницю Ольгу Кондратенко. Чомусь у неї склалося враження, що в музеї немає чого дивитися, та, коли вона тут побувала знову, то була в захопленні від робіт її колег і подарувала нам картину «Матір Божа», виконану в дуже рідкісній і оригінальній техніці синтетичного мистецтва. Цікаво, що один із перших найвідоміших художників нашого краю Степан Проценко (1882-1954 роки) освоював ази малювання в іконописній майстерні Паученка в Єлисаветграді, куди був узятий прислужником. Там помітили його потяг до малювання, долучали до виконання замовлень, а потім дали рекомендацію для навчання в Києві. Приїжджаючи в Долинську, малював своїх рідних. Кілька таких робіт ми маємо в музеї. Не хвастаючись, скажу, що найбільше наших художників мені вдалося повернути до району, коли працював чиновником. У 1994-1995 роках ми організували шість художніх виставок їх робіт в обласній бібліотеці імені Чижевського. Район тоді, мабуть, шокував відвідувачів великою кількістю обдарованих художників, але я маю зазначити, що відкриті імена – далеко не всі, тож пошуки тривають.

– Нинішнього року ваш музей відзначатиме півстоліття з дня заснування. Готуєтеся до цієї події?

– Звичайно. Скажімо, міркуємо, як краще подякувати нашим благодійникам, меценатам. Усі запрошені на заключний захід отримають оригінальні сувеніри, бо вони того заслужили.

Валерій М'ятович