КУЛЬТУРА

Він цінував українське слово, називав його духовною спадщиною народу

Хай до самого неба
Піднесуть мене крила,
Та до ніг України
Все одно я впаду!
Ці промовисті поетичні рядки написані нашим земляком Валерієм Юр'євим задовго до святкування днями 25-ї річниці незалежності України, проте якими ж вони залишаються актуальними й сьогодні! А паралельно з ними згадуються й рядки кіровоградця Валерія Гончаренка, що сприймаються як лейтмотив його зраненої й люблячої душі:
Бути променем чи краплиною,
Лиш світитися Україною!

І це не дивно, бо обоє були справжніми патріотами рідної землі, яку оспівували у своїх творах.
Моє знайомство з кіровоградським журналістом Валерієм Юр’євим відбулося наприкінці 60-их, коли він працював кореспондентом обласної газети «Молодий комунар». На той час він уже був автором двох поетичних збірок, що для провінційного Кіровограда вважалося неабияким досягненням. Саме до нього на опрацювання потрапив мій допис про четвертокурсника Кіровоградського педінституту імені О. С. Пушкіна, відмінника навчання Івана Ткачука. У дописі я повідав, які труднощі довелося долати хлопцеві, коли добирався до школи із свого хутора в сусіднє село з незрозумілою назвою Свирневе.

Пам’ятаю, прочитав Валерій Олексійович написане. Далі підвів голову, подивився на мене уважно та й мовив: «А чому ти жодним словом не обмовився про коло інтересів Івана та його улюблені книжки? Гадаю, це буде цікаво для читача. Йди – і працюй. Тільки не затягуй. Згода?»
Я пообіцяв за кілька днів упоратися, однак не зміг, бо герой майбутньої газетної публікації поїхав до Криму на будівельні роботи. В редакції з‘явився аж через місяць. «Де ти бродиш, юначе? – зустрів мене Валерій Олексійович радісним вигуком. – Показуй, що ти там назбирав – разом готуватимемо матеріал до друку.

Затим забрав із моїх рук списані аркуші з учнівського зошита, почав читати, час від часу, роблячи олівцем якісь помітки. Через хвилин десять мовив: « А давай трохи по-іншому скажемо. Ось дивись. Ти пишеш, що Іван дуже любить читати про Овода, Тома Сойєра, Павку Корчагіна, Олега Кошового. Кому цей простий перелік потрібний ? А якщо напишемо так: «Не падай у розпач, – лягла на плече рука Овода, коли Іван не пройшов за конкурсом до Харківського університету». І далі: «Гуде спина. Ноги, мов налиті свинцем? То з незвички, – чувся голос Павки, коли працював на «Червоній зірці в Кіровограді.

І так завжди. Овод, Павка, Олег. Побратими Іванові. Скрізь – разом. На заводі, в армії… Коли сержант Іван Ткачук звільнявся в запас, командир запитав: «Ну, а тепер куди?». «Думка в мене одна , – відповів тоді сержант, – буду вчитися». Так Іван став студентом Кіровоградського педінституту. Як ти вважаєш, Анатолію, залишимо все так, як оце я тобі прочитав?». Я погодився, а він продовжив: «У нарисах потрібний художній домисел у розумних межах. Ми їх витримали».

Ось так потихеньку Валерій Юр’єв заохочував мене до співпраці з газетою, як, до речі, і Євгенія Михайлівна Чабаненко, колишній директор кіровоградської школи № 27, де я навчався. Більше того, влітку 1967 року я, дев‘ятикласник, влаштувався кур’єром редакції, тож спілкувався з ним часто. Валерій Олексійович рецензував мої дописи, вірші.

Вже значно пізніше прочитав, що Валерій Юр‘єв народився в Лозоватці Новоукраїнського району, по закінченні середньої школи вступив до Кіровоградського педінституту імені О. С. Пушкіна. Окрім обласної комсомольської газети «Молодий комунар», працював в обласному будинку народної творчості. Потім, не зі своєї, звичайно, волі, переїхав до Миколаєва, де теж працював у газеті. Після його передчасної смерті в листопаді 1980 року читачам залишилися його кілька збірок поезій та прозових творів для дітей і юнацтва.

Нечастими були у нас розмови, як і виступи з ним на вечорах поезії, на які учні шкіл та студентська молодь запрошувала місцевих літераторів, але пригадую, як він цінував українське слово, називав його духовною спадщиною народу, наголошуючи, що в суєті буднів ми так легко відчужуємося від нього, дуже рідко добуваємо його з мовних нашарувань для тихої, довірливої, родинної розмови.

Траплялося, забігав до нас на засідання літературного клубу «Бригантина», який «заселив» напівпідвальне приміщення міської юнацької бібліотеки імені Т. Г. Шевченка по тодішній вулиці Карла Маркса. Разом з його керівником Валерієм Гончаренком аналізував наші поетичні та прозові твори, давав слушні поради щодо роботи над художнім словом. Я й досі зберігаю вирізку з газети «Молодий комунар», в якій Валерій Юр‘єв розповідає про наші бригантинські будні, та вмістив у ній мій вірш «На посту».
Читаючи його поетичні твори, немовби бачу перед собою обличчя їхнього автора, худорляву постать, вишиту українську сорочку, у якій щодня ходив на роботу. Для нього поезія була не стільки виявом натхнення, як потребою душі, як незмінною умовою духовного існування. Він був сином своєї землі, свого народу, з’єднаний з ними однією долею, одними стражданнями і надіями, що засвідчує вже перша збірка поезій «Монологи землі» (1965 р.). Поет писав:
Отак би сонцем
напоїти душі,
Щоб там
блюзнірства
й сліду не було.
Хоч би про кого і про що писав поет – про молодість чи старість, про кохання чи дружбу, про доброту, чуйність чи жорстокість – ліричний герой завжди усвідомлює: життя не знає чернеток, а майбутнє – це те, що ти сам створюєш сьогодні.
Не напружуючи голосу, без афектації Валерій Юр’єв говорив про найсуттєвіше на цій п’янкій землі, на якій «всі добрі згадки пахнуть журавлями», «небо повне блакиті, як на празник чищена медаль», «лобасті кавуни риплять», а трави «хлюпають молоком», де «жито дзвеніло лірою жнив», повітря «бродить дощем». Тому не випадково він заявляє: «Я обійду степи кіровоградські, палаючим поетом обійду», благаючи у людей: «Дайте мені палітру з білих долонь туману». А ще він мріє про те, щоб людям вклонялись весни, щоб людям всміхалось завтра, щоб пульсом гули планети, треба, ой, треба нині великого щастя людям.

Значною мірою його збірки поезій: «Доля» (1967р.), « Силует матері» ( 1981 р.), посмертна книга «Спрага» (1984 р.) продовжували попередні, проте щоразу засвідчували його вихід на нові обрії, головною ознакою я б назвав мудрість. У них простежуються теми рідної землі, борозна якої «вселяє в душу чистоту і правду», сьогодення, у якому «юні гонщиці котять небо на велосипедах», відгомону давніх і недавніх подій, свідком яких є поет-патріот.

Час від часу гортаю збірки його поезій з потреби душі. Знаю вже, які з поезій допоможуть швидше заспокоїтися, які – піднести настрій, зрозуміти себе самого, вкотре дивуватися його світосприйняттю, а ще – відкривати нові грані навіть у найбуденнішому і начебто добре знаному. Ось як він звертається до поета-початківця:
Простота, побратиме,
ніколи не згасне,
Я готовий підтвердити
це без прикрас,
Твоє право писати –
чітко, впевнено, ясно,
А неясностей в світі –
по горло й без нас.
Або інша картинка з натури:
Минаю тихо роздоріжжя,
Назустріч вискочив паркан,
Село дихнуло хлібом свіжим,
І вмить полегшав чемодан.

Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ