КУЛЬТУРА

Обласний художній музей: від перспектив до реалій

Відбувся другий етап конкурсного відбору на керівні посади, який пройшов згідно із законом про запровадження контрактної форми роботи у сфері культури. Відповідна комісія провела, зокрема, співбесіду із кандидатом на посаду керівника обласного художнього музею – чинним директором Тетяною Ткаченко та проголосувала за її призначення.
Конкурентів у Тетяни Олександрівни не було, єдиний претендент не пройшов попереднього відбору. Зате не бракувало анекдотичних випадків. Так, потенційні претенденти, телефонуючи працівникам музею, цікавилися не параметрами зібрання, не умовами роботи, тим більше проблемами, які доведеться вирішувати новому керівництву, а... директорською зарплатою і яким автомобілем директор їздить на роботу. Да.., здрібнів наш суспільний прошарок. На щастя, не весь.

Тетяна Олександрівна (при невисокій директорській зарплаті і відсутності директорського автомобіля як такого) продемонструвала глибоку обізнаність у музейній справі, розповіла, що робиться очолюваним нею закладом для збереження та пропаганди художніх цінностей, і запропонувала цікаву програму розвитку на найближчий час. Хочеться їй та невеличкому колективу музею побажати успішного виконання всього запланованого. Але не дарма кажуть: коли хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.
Тетяна Олександрівна познайомила членів конкурсної комісії з можливими перспективами обласного художнього музею.

Наголошую – можливими, тому що вихід на них залежить не тільки від колективу і його директора. Поясню чому. Презентована програма спирається на розпорядження голови обласної державної адміністрації ще від 17 серпня 2004 року. Ним тодішній голова ОДА Василь Компанієць зобов’язав до 1 жовтня того ж 2004 року «розробити програму розвитку Кіровоградського обласного художнього музею та подати в установленому порядку на розгляд обласної ради». Що й було вчасно зроблено. І оскільки «для створення належних умов функціонування обласного художнього музею» (так називалося розпорядження) потрібні відповідні площі, то передбачалося передати йому на баланс приміщення по вул. К.Маркса, 60, де він зараз і знаходиться, а також порушити клопотання перед Кіровоградською міською радою про передачу приміщень у будівлях по вул. К.Маркса, 60 та 62 у підпорядкування обласній владі. Але міська рада виявилася оперативнішою за обласну. Поки з нею велися переговори, її служби швиденько організували приватизацію тих самих приміщень. У свою чергу обласна рада так і не затвердила музейного плану, депутати, здається, його зовсім не розглядали.

Сьогодні відвідувачі музею можуть познайомитися лише з двадцятою частиною наявного зібрання, окремі експозиції настільки кількісно стиснуті, що важко скласти більш-менш об’єктивне уявлення про художника. Покаржевський, Нюрнберг, деякі інші автори за наявності численного зібрання представленні усього кількома творами. (Між іншим, закордонні родичі Амшея Нюрнберга готові хоч сьогодні безоплатно передати музею чисельну колекцію його робіт, за умови, що вони будуть представлені в постійній експозиції). Мало що дає відвідувачу і зал художників-земляків, котрі жили в Кіровограді чи нині сущі в Кропивницькому, де кожен із них також представлений кількома, а то й усього однією роботою. Потрібні площі для зберігання фондів, які просто відсутні, для реставраційних майстерень, бібліотеки. Зрештою, для роботи персоналу, який тулиться в двох мініатюрних кімнатках. Без усього цього музей не зможе стати знаковим на туристичній карті міста й області .Тому й акцентую саме на необхідності виконання розпорядження голови ОДА дванадцятирічної давності, яке ніхто не відміняв.

Програма, з якою виступила на засіданні конкурсної комісії Тетяна Ткаченко, передбачає багато речей – наукову організацію збереження музейних фондів, розширення експозицій, зокрема місцевих авторів, створення власних реставраційних майстерень та ще багато чого, а це без додаткових площ зробити просто неможливо. Тому, не зупиняючись на інших проблемах, пов’язаних із діяльністю музею та роботою «хранителів вічного», ще раз наголошую на необхідності виконання згаданого вже розпорядження голови ОДА.

Розумію, наскільки це нелегко – як журналіст брав участь у відчайдушній боротьбі обласної влади, управління культури, працівників музею за майбутню галерею Петра Оссовського «Світ і Вітчизна». Дані приміщення можна тільки купити, на що власники навряд чи погодяться, або ж поміняти, на що вони погодяться лише тоді, коли їм запропонують щось краще. Тому на швидкі рішення сподіватися годі. Але якщо вже зараз не затвердити програму розвитку музею і не передбачити в ній передачу суміжних площ, то згодом уже може бути й пізно. Не треба великого розуму, аби зрозуміти: належність до різних власників комплексу, зведеного на рубежі XIX-XX століть, до речі – пам’ятки архітектури раннього модерну, не сприяє його фізичному збереженню, тим більше в агресивному природному середовищі.

Принагідно ще одне зауваження, точніше – пропозиція. Маємо моральне право претендувати на присвоєння обласному художньому музею імені Івана Похитонова. Іван Павлович – наш земляк. Жив переважно за кордоном, але ніколи не забував, де народився і виріс, завжди усвідомлював і часто демонстрував свою українськість. У Кропивницькому його творів немає, з кількома із них ми познайомилися на невеличкій виставці з нагоди 160-річчя художника, влаштованій завдяки зусиллям Тетяни Олександрівни. Сталося так, що творча спадщина Похитонова залишилася за рубежем, головним чином у Льєжі, де він і похований. Але це не заважає нам увічнити його ім’я у такий спосіб.

Ім’я художника для музею – бренд не тільки закладу, а й самого міста. Крім того, це дасть змогу порушувати питання перед урядом про придбання за рубежем його робіт для нашого зібрання, з чим також слід поспішати: Росія, котра ще недавно згадувала Івана Похитонова через три коми, після зростання вартості його робіт на міжнародних аукціонах гаряче взялася за закупівлю спадщини «оригинального русского художника». Можемо й запізнитися.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ