КУЛЬТУРА

Після тривалої перерви його ім’я знову на екрані

Наприкінці жовтня в столичному кінотеатрі «Сінема сіті» відбулася прем’єра містичного трилера братів Альошечкіних «Чунгул». Серед перших прізвищ у титрах значилося і його – Анатолія Вишневського.
Анатолій Володимирович виховувався у дитячому будинку на Кіровоградщині, де йому чуйні люди замінили батьків, тож наш край він вважає своєю малою батьківщиною. Поверненню в кінематограф після тривалої перерви, пов’язаної з хворобою, Вишневський завдячує саме авторам цього фільму: «Мені зателефонував В’ячеслав Альошечкін і запропонував посаду другого кінорежисера. Він чи не єдиний, хто після трирічного мого безробіття зі своїм братом Олександром повернули мене до моєї мрії – до кіномистецтва. Дякуючи Богові, я знову вийшов на довгоочікувану знімальну ниву…»
Про себе, свій творчий шлях і про пережите кінорежисер вищої категорії, актор, виконавчий продюсер, заслужений діяч мистецтв України, нарешті – наш земляк розповідає у кількох сюжетах.

Мені поталанило брати участь у знакових фільмах
Як кінорежисер та виконавчий продюсер я працював у більш ніж тридцяти картинах, не беручи до уваги короткометражні дипломні та дебютні роботи студентів. Співпрацював з Романом Балаяном і Миколою Мащенком, Тимо-фієм Левчуком і Михайлом Бєліковим, В’ячеславом Криштофовичем і Григорієм Коханом, Андрієм Бенкендорфом, Олександром і В’ячеславом Альошечкіними, Володимиром Балкашиновим та багатьма іншими. Кожна з їхніх картин є багаторівневою, емоційною і заслуговує на увагу. Важко виокремити з-поміж них найважливіші для мене – робота над кожною з них була цікавою, допомагала мені розвиватись як особистості і доповнювала мій професійний досвід. З поміж інших найчастіше згадую «Овід» (режисер – постановник М. Мащенко), «Ярослав Мудрий» (Г. Кохан), «Які ж були ми молоді…»

(М. Бєліков), «Оберігай мене, мій талісмане» (Роман Балаян), «Самотня жінка хоче познайомитись» (В. Криштофович)... Цей список картин можна довго продовжувати, проте, повторюю, кожна з них є для мене цінністю, це моє життя і кожна з них має приховану історію, що стосується мене особисто.

Щодо своєї професії та цікавих епізодів з життя і творчості
Під час роботи над фільмом «Чунгул» мене хтось запитав: «А взагалі, що таке другий режисер і які його основні функції?». Я відповів – це двійник. За метою, за надзавданнями, за всіма параметрами творчого процесу. Точніше, режисер – годинник, другий режисер – маятник. Для мене головне – чіткий ритм, творчий настрій режисера-постановника, винахідливість директора, відданість асистентів, жертовність помічника режисера, вірність редактора. А щоб усе це працювало на якість картини, й існує другий режисер.

У своєму інтерв’ю, яке я давав у далекому 1997 році для газети «Народне слово», про те, чому не хочу спробувати себе в іпостасі режисера-постановника, відповів: «Гадаю, є кілька причин. Головна з них та, що упродовж усього творчого життя працюю (на щастя) з видатними кінорежисерами України. Від них багато чого взяв, беру і братиму. Але у творчих людей, як і у спортсменів, є своя висота, планка. Критично ставлюсь до себе. Робити на екрані щось гірше від своїх учителів означало б підвести їх. Крім того, другий режисер – це вкрай необхідна професія в кінематографі. Від нього залежить атмосфера, мікроклімат у знімальній групі. Він повинен об’єднати на певний час десятки, а то й сотні людей з різними характерами (інколи примхами), створити необхідні умови для творчої праці. Я щасливий, що це мені вдається. Маю надзвичайно теплі спогади про такі картини, як «Розпад» та «Самотня жінка хоче познайомитись». Фільм «Розпад» про чорнобильську трагедію для мене особливий, оскільки сам брав участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи. Коли стрічка була відзнята, я привіз її в тодішній Кіровоград. Мої поїздки організовувала директор центрального кінотеатру Тетяна Краснощоченко. Завдяки їй я привозив і фільм «Самотня жінка бажає познайомитися». Вийшов на сцену, почав представляти картину, і раптом у шостому, здається, ряду побачив знайоме жіноче обличчя. Після мого виступу жінка піднялася і запитала: «Толю, ти мене пам’ятаєш?». Це була Валентина Феодосіївна Корнієнко, моя вчителька з дитячого будинку. Вона прочитала в газеті «Народне слово» про мій приїзд і прийшла на зустріч зі своїм колишнім учнем. Усі квіти, які мені подарували шанувальники, я поклав їй до ніг. Тепер ми часто спілкуємось. Я щиро вдячний їй і тим, хто подарував мені частку свого великого серця у моєму важкому дитинстві...

Щодо здоров’я та людей, які допомогли у тяжку хвилину
Мені загалом таланило на друзів та колег, які траплялись на життєвому шляху, підтримували і допомагали у складні хвилини та продовжують це робити й зараз. Не можу не згадати таку унікальну людину, як Олександр Кучерявий – заслужений працівник культури України, відомий кіноредактор, чудовий знавець української мови, один з авторів каталогу про кінофільми та студію ім. О. П. Довженка. Він протягом життя підтримував мене не лише у творчості, а й став справжнім другом, допомагав витримати все, що випало на мою сім’ю і особисто на мене. Підтримку колег відчував і тоді, коли переніс третю операцію на серці. Одними з перших, хто прийшов мене підтримати, були В’ячеслав Альошечкін та оператор-постановник Матвій Шульгін. Як тільки стало можливим, вони запросили мене до себе у фільм, розуміючи, наскільки важливе для мене повернення у професію. А головним оберегом для мене є моя родина, найперше дружина Валентина Сергіївна, котра подарувала мені двох синів (на великий жаль, одного з них уже немає). Тішить п’ятирічний онук Єгорчик. Ми з ним гуляємо по Оболоні, де я мешкаю, їздимо в Пущу-Водицю, Феофанію. Дуже хочу, щоб він долучився до кіномистецтва і продовжив мою справу. Коли йому було кілька місяців, він потрапив у дитячому візочку у стрічку «Горобчик». А як підріс, озвучив велику роль у багатосерійній стрічці. Та ким би він не став у майбутньому, хочу, щоб він отримував задоволення від того, чим займатиметься.

У нашому домі панують взаємоповага, злагода і любов. Кожну вільну годину намагаюся проводити в колі сім’ї. Це головна радість, яку дарує нам життя.

Про що фільм
Фільм «Чунгул» ми знімали у мальовничому селі Погреби Васильківського району, яке стало центром кінематографічного процесу. Протягом усього знімального часу працювали серед безмежних полів, на фоні квітучих соняшників. Атмосфера була доволі дружна. Знімали весело і злагоджено. Навіть складні епізоди давалися легко. Режисери діяли виважено, продумано. І хоч на майданчику стояла шалена спека, вона нам не заважала. Так невимушено, органічно я давно не працював. Коротко про сам фільм. Назва цього містичного трилера запозичена у реального села в Запорізькій області. З тюркської «чунгул» перекладається як «вир» – це й зачепило Олександра та В’ячеслава Альошечкіних, відомих своєю попередньою роботою «Синевир». Спочатку вони зацікавилися самою назвою села, а потім цей інтерес переріс у роботу над сценарієм, а далі – у кінопроект. За сюжетом, головний герой – міський гульвіса Денис через низку причин зупиняється у покинутому селі. Але, виявляється, щоб покинути це місце, кожному чужинцеві доводиться заплатити свою ціну місцевому чаклуну. Вона для головного героя буде надзвичайно високою, оскільки в нього закохується донька чаклуна…

Фільм знімався без державної підтримки. Сьогодні вже можна знайти інвесторів, які вірять у нове життя і розвиток українського незалежного кінематографу. Згадаймо історію італійського та французького кіно, яке піднімалося за рахунок малобюджетних, але самобутніх фільмів. Бюджет фільму склав 220 тисяч доларів. Його постановники відзначили переваги незалежного кіно: «Коли немає замовлення від, умовно кажучи, «партії», працювати легше. Ми можемо реалізовувати всі наші авторські задуми». Це позначилося і на доборі виконавців. Головні ролі дісталися талановитим і досвідченим кіноакторам. Серед них – Богдан Юсипчук, Анна Гуляєва, Віктор Демерташ, Георгій Поволоцький, Сергій Легкобит, Микола Олійник, Володимир Мунтян, Марина Колодницька та ін.

Стан українського кіно
Мене запитують, чи є завтрашній день у «найважливішого з мистецтв». Адже маємо телебачення, Інтернет тощо. Щось подібне запитували про театр на порі розквіту кіно. А тут ще й війна, економічний спад, соціальні негаразди. Важко в таких умовах творити такий дуже дорогий мистецький продукт. Але я вірю в те, що майбутнє в українського кіно є. Ми це доводимо своїм фільмом «Чунгул».

Дійсно, сьогодні важко. Якщо в недалекому минулому довженківці щороку випускали в прокат 20-22 художні фільми і майже двадцять телесеріалів, то зараз запущені в роботу зйомки лише одного художнього кінофільму. І невідомо, чим це закінчиться. Якось я запитав знайомого працівника кіностудії імені Довженка, як там у них. На що той відповів: «Як на цвинтарі». Прикро, що флагман українського кіно, котрий незабаром відзначатиме своє 90-річчя, у такому стані перебуває напередодні свого ювілею. Звичайно, приємно, що стрічку Романа Бондарчука «Українські шерифи» допущено до змагання за премію «Оскар» у номінації «Фільм іноземною мовою». Його знімала приватна студія. Але чому не підтримати славетну кіностудію, котра має багату історію з прекрасними фільмами і неперевершеними акторами? Україна потребує фільмів світового рівня. Отже, завтрашній день в українського кіно є. В нашій Україні достатньо талановитих режисерів, акторів, яким під силу подолати усі негаразди і подарувати глядачеві гарне мистецтво.

Молоді режисери
Особливі сподівання – на молодь. Перспективних молодих митців достатньо. Багато хто їде за кордон, щоб реалізуватися там у більш сприятливих умовах. Але таланти залишаються тут. Зокрема, чимало молоді було зайнято у нашому фільмі. Наш майданчик являв собою синтез «старої школи» та інновацій. Якщо говорити про кінематографічні надії, то я назвав би Тараса Ткаченка, чия стрічка «Гніздо горлиці» стала помітним явищем, Єву Нейман, що отримала чимало нагород за свою «Пісню пісень», цікаво працює режисер-постановник Анастасія Матешко. Мій учень Олег Чорний, отримав мистецьку премію «Київ» імені Івана Миколайчука за фільм «Голівуд за Дніпром».

* * *
Давно не відвідував ваше місто. На те були поважні причини, про які я тут побіжно згадав. Сподіваюсь на нову зустріч. Маю намір презентувати в тепер уже Кропивницькому кінофільм «Чунгул». Буду щасливий, коли мій намір здійсниться. Тож до зустрічі.
Ваш Анатолій ВИШНЕВСЬКИЙ