КУЛЬТУРА

Володимир Стратьєв: Мою професію жінки повинні були розуміти

– Народився я, – розповідає Володимир Петрович, – в Павлоградському районі Дніпропетровської області. Співати почав ще в школі.

Якось завуч Ганна Іллівна почула, як я дорогою додому бадьоро співав: «Шел отряд по берегу, шел издалека…», викликала до себе й сказала: «Будеш заспівувати в шкільному хорі». Звідтоді все й почалося. Іван Герасимович Марунченко, шкільний акомпаніатор, став моїм першим учителем. Унікальний це був чоловік. На початку тридцятих років навчався в Ленінградській консерваторії. Його однокурсником був майбутній композитор, лауреат найголовніших премій і нагород Радянського Союзу Георгій Свиридов. Оскільки село вимирало від голоду й батьки не могли нічим допомагати, після третього курсу Іван Герасимович поїхав працювати в Мінський оперний театр концертмейстером оркестру. Коли почалася війна, не встиг евакуюватися, і всю окупацію прожив при німцях. Цей факт із біографії не простила йому радянська влада й заборонила працювати в театрах. Зміг улаштуватися тільки в школі. Був пристрасним пропагандистом академічного співу, відповідно, й мене на нього націлював. Навідувався я до нього за порадами навіть, коли вже навчався в Дніпропетровському музичному училищі. Ще одна людина, яка допомагала моєму становленню як співака, – Ігор Петрович Пекальніс, працівник районного Будинку культури, до якого я звертався навіть будучи студентом Харківської консерваторії.
Володимир Стратьєв теж усю війну прожив в окупації і ледь не загинув разом зі своїми братами і сестрами. В сорок третьому, під час наступу радянських військ, вони ховалися в погребі, бо хату їхню спалили німці. Коли здалося, що артобстріл закінчився, вибралися на світ божий, і саме тієї миті випадковий снаряд влучав у погріб. Якби ще хоч на хвилину затрималися, ніхто б, мабуть, не вижив. У тому ж році загинув його батько-залізничник – ремонтував колії, щоб війська могли підтягувати свої резерви й техніку, та одного разу налетів німецький літак. Батько наказав усім ховатися, а сам не встиг. Похований під Артемівськом у братській могилі.
– Таким ось чином я пов'язаний із Донбасом, – каже Володимир Петрович. Він щиро співчуває донбасцям, адже самому довелося пережити жахи війни.
А потім ще був голод сорок сьомого. Як вижили, не знає. Пам’ятає, що їли «козельки» – щось на зразок коріння хрону, тільки солодке. В тринадцять-чотирнадцять років носив у містечко продавати карасі, грав у «очко». Одного разу виграв велосипед і годинник, та натішитися успіхом не вдалося – вдома йому наказали повернути виграш. Картярську школу проходив у діда Пискуна, знаменитого тим, що в громадянську війну грав у карти із самим Нестором Махно і залишився без кожуха, чобіт та чуней.
– Навчання в консерваторії йшло паралельно з концертною діяльністю, – продовжує Володимир Петрович. – Під час канікул, особливо влітку, ми від Укрконцерту їздили по містах і селах. Було це вигідно – ми могли заробити на одяг, на харчі. В 62 році вперше побував у Кіровограді – співали на «Червоній зірці» і в Компаніївському районі.
За розподілом він мав їхати в Донецьку філармонію, але його місце віддали комусь іншому. Почув, що Луганська філармонія проводить конкурс серед співаків. З чотирьох претендентів перевагу віддали йому. Пропрацював рік, а потім отримав запрошення до Харківської філармонії. У 73-му потрапив на роботу в ансамбль пісні і танцю групи радянських військ у Німеччині, де співав і Микола Гнатюк, «всесоюзний барабанщик». На сцені вони навіть стояли поряд.
Якось перед черговим концертом у Лейпцизькому оперному театрі Стратьєв розспівувався у гримерці. Хтось постукав у двері. То був головний диригент «капіталістичного» Мюнхенського оперного театру. Виявилося, йому подобався голос співака, і він за ним «полював». Запропонував роботу. «Фолодя, – сказав він, – ми дайом тебе двокомнатний квартіра, шест з половиной тисяч марок бундесрепублік». Він мав план, як його перевезти в Західну Німеччину, та Стратьєв не погодився. Знав: якщо він емігрує, його дітям, двом дочкам, у Союзі не буде нормального життя.
Після повернення в Союз у 77-му році працював у Харківській філармонії, потім його відрядили на три місяці до Мурманської філармонії. Коли повернувся, дружина подала на розлучення.
– Вона не розуміла моєї професії і того, що сім’я для мене була понад усе, – каже Володимир Петрович. – Заради неї я їздив у відрядження, щомісяця давав по двадцять і більше концертів.
Треба було якось влаштовувати своє життя, і він знову поїхав до Мурманська, де пропрацював три роки. Там же одружився… з колишньою своєю дружиною – вона передумала. Але невдовзі обоє зрозуміли, що то була помилка, і до Кіровограда на запрошення худкерівника місцевої філармонії Владислава Мануйленка, з яким зустрівся на конкурсі в Ленінграді (раніше разом навчалися в консерваторії), поїхав уже сам. Мріяв про сім’ю. Нова обраниця теж не була в захваті від його роботи й не могла приховувати невдоволення. Врешті-решт Стратьєв повернувся до своєї холостяцької малосімейки. З нинішньою дружиною Аллою Іванівною побралися в 1992 році. Про неї каже: інтелігентна, чесна,
високопорядна людина.
Він прихильник академічного співу й тому критично дивиться на нинішню естраду. Дивується, що не популяризується творчість таких унікальних співаків, як Михайло Гришко (трудову діяльність починав на заводі «Червона зірка»), Іван Паторжинський, Борис Гмиря, Микола Кондратюк.
– Ось на кого треба рівнятися, – переконаний співрозмовник. – Сьогодні багатьом естрадним співакам бракує культури співу, а її може дати тільки академічний спів.
Володимир Петрович радить співакам-початківцям працювати над мовним апаратом, щоб голосні вимовляти об’ємно, а приголосні розбірливо і швидко. А ще – не захоплюватися басовим співом – спочатку треба досягти досконалості на середньому діапазоні, а потім уже пробувати освоювати інші.
 Піку своєї майстерності він досяг у Кіровоградській філармонії і за це вдячний концертмейстерам Поліні Поляничко, Валентині Гордус, колективам, із якими випало працювати. Серед них він називає камерний оркестр Юрія Хилобокова, колись популярний олександрійський ансамбль «Мелодія» (співпрацював з обласною філармонією понад п’ять років). У  89-му отримав звання заслуженого артиста України. Міг би отримати й раніше, але заважало переконання, що почесне звання – то не найголовніше, до чого має прагнути митець. Це переконання народилося в нього давно.
– Працюючи в Харківській філармонії в шістдесяті роки, я випадково став свідком розмови в концертному відділі. Два працівники одного з науково-дослідних інститутів просили направити до них групу артистів. Завідуючий відділом почав перераховувати, кого він може дати: народного артиста такого-то, заслужених артистів таких-то. А відвідувачі йому: «Та не потрібні нам народні і заслужені! Направте тих, що гарно співають». Ось тоді я й зрозумів, що головніше – звання чи популярність.
Концертна діяльність подарувала йому зустрічі з багатьма відомими артистами. Одна з них – з Євгенією Мирошніченко. Від її голосу він у захваті.
– Високі ноти, які брала вона, в світі могли повторити всього дві-три співачки, – каже Володимир Петрович.
Йому випало брати участь у концертах разом із прославленими Дмитром Гнатюком, Миколою Кондратюком та багатьма іншими. Особливе місце в його спогадах посідає неповторний Микола Андрійович Яковченко – батько Проні Прокопівни у фільмі «За двома зайцями». Їхнє знайомство відбулося за кумедних обставин. Колись Стратьєв разом із Юрієм Олененком, майбутнім міністром культури незалежної України, з яким вони мешкали в Харкові в одному гуртожитку, та з харківським актором Олексієм Пугачовим завітали в знаменитий тоді центральний гастроном на Хрещатику.
– Там продавали вино на розлив, – розповідає Володимир Петрович. – І ось ми вирішили  випити по склянці з нагоди нашої зустрічі. Стали перед прилавком, обійнявшись, і кажемо продавщиці: «Три». Коли це між нами просовується голова Миколи Федоровича: «Чотири». Виявляється, Яковченко соромився сам пити і чекав, поки ще хтось надійде.
Про Яковченка він може згадувати дуже довго і цікаво, адже відомий артист був таким же кумедним й колоритним і в житті, не тільки на екрані. Не випадково про нього й досі «гуляє» в народі чимало недалеких від правди історій. Чого тільки вартий випадок, коли після теплої зустрічі з друзями Микола Андрійович прокинувся в морзі…
Чотири години нашої розмови промайнуло непомітно. Сказано й записано було багато, не на одну газетну сторінку, тож довелося відбирати, що можна друкувати сьогодні, а що – залишити на майбутнє.

Валерій М’ЯТОВИЧ