КУЛЬТУРА

Чуття малої Батьківщини

Народний художник України Михайло Надєждін уже давно вважає себе кіровоградцем, із того часу, як після закінчення Дніпропетровського художнього училища поселився у нашому місті.

Однак, ніколи не забував, точніше – ніколи не байдужів почуттями до рідної Сумщини, села Костянтинівки, де народився у великій селянській родині, і Білопіллля, де пройшли його дитинство та юність. Нещодавно він відвідав свою малу Батьківщину і їздив туди не з порожніми руками: в Сумах відкрилася експозиція «Мистецьке коло родини Надєждіних», де було представлено живопис самого Михайла Володимировича та його сина, заслуженого художника України Андрія Надєждіна і графіка доньки Оксани.
– Виставка проходила в Сумській картинній галереї, –  розповідає Надєждін. – Намір влаштувати її у мене виник давно. Але можливість з’явилася тільки зараз. І випала на вдалий час: провідати моїх брата і сестру приїхали їхні діти й онуки. Таким чином, я побачився з багатьма своїми родичами, представниками трьох поколінь. У тому числі і з-за кордону, зокрема, з Англії, Португалії,  Канади. Нашого цвіту – по всьому світу. Такі зустрічі випадають не часто. І місцем її якраз і стала галерея.
 – Як вони сприйняли ваші роботи? Адже художня мова родини Надєждіних  далеко не проста.
Слід сказати, що Михайло Володимирович не сприйняв постулати соціалістичного реалізму ще під час навчання в училищі. Це завдавало йому чимало неприємностей, із викладачів розумів його лише наш земляк Яків Калашник.  Згодом, коли роботи молодого Надєждіна побачили вже успішні на той Луцкевич (також наш земляк, днями йому встановлено меморіальну дошку в Кіровограді) та Гурін, вони висловили сумнів, що Михайло залишиться на своїх естетичних позиціях – надто різко не сприймало такі речі офіційне мистецтво. Та коли під час звіту Кіровоградщини у столиці  незалежної України, де експонувалися й твори наших митців, на виставку завітав уже народний художник Юрій Луцкевич, він, глянувши на роботи Надєждіна, сказав лише одне слово: «Вистояв!». То була оцінка одного митця іншим, для яких головне – логіка живопису, тобто його глибинна суть.
– А про мої роботи, – посміхається Михайло Володимирович, – родичі сказали так: «Ми тут не все розуміємо, бачимо, що гарно, раді за вас, пишаємося, а тепер ходімо пиріжки їсти». Кожен прийшов чи приїхав із «вузликом». Одне слово, було тепло і радісно. Багато що пригадали, багато кого згадали. А найперше – батьків.
Мати Надєждіна Олександра Марківна народила й виховала разом із чоловіком десятеро дітей: п’ятеро дочок і стільки ж синів, один із них, Іван, із боями дійшов до Берліна, повернувся  додому з костуром. Зірку «Мати-героїня» їй вручав сам  Микита Хрущов у Києві. Коли прикріплював орден до грудей, вона йому тихенько сказала: «А корівку-то мою в колгосп забрали».
– У нас була чудова корова, – згадує мій співрозмовник. – По три відра молока за день надоювали. Сільське начальство вирішило її забрати в колгосп для поліпшення продуктивності стада. Про це й шепнула мати Микиті Сергійовичу. Не встигла приїхати додому, як прибіг переляканий бригадир: «Забирайте вашу корову». Мати у нас була бойовою.
Про свої відвідини Сумщини Михайло Володимирович говорить, що відчув себе «у паралельних світах».
– Уже немає якихось будівель, а я ніби й зараз бачу їх перед собою. Стою біля собору Петра і Павла, дивлюсь на стерті до блиску камінці на доріжці до храму і  відчуваю, ніби я в п’ятдесятих, коли був тут востаннє… Поставив свічку – во здравіє доброї пам’яті про давно проминулі літа. Взагалі, є щось незбагненне у відчуттях, коли зустрічаєшся з минулим. Напевне, це і є чуття малої Батьківщини.
Надєждін розповідає про теплоту, яка заполонила зал під час відкриття виставки, шанобливі слова, сказані на його адресу головою та відповідальним секретарем обласної організації Національної спілки художників, заслуженими художниками України Іваном Гапаченком та Миколою Жулинським, всіма, хто тоді виступив, у зачитаних привітаннях, у тому числі й голови Кіровоградської облдержадміністрації. З подякою згадує всіх, хто допомагав йому в організації виставки. Для Сум це була подія. Шанувальники мистецтва пишалися тим, що їхній земляк досяг таких висот, має звання народного, а для художників виставка стала своєрідним одкровенням, адже тамтешні митці поки що не відважуються порвати з усталеними традиціями. Вони відверто захоплювалися стійкістю гостя, який витримав три виключення з художнього училища «за наслідування буржуазного мистецтва», а насправді за пошук власної мови в живопису, не зупинився перед бар’єрами на шляху до Спілки художників, членом якої став уже після повалення Радянського Союзу, стійко переніс скепсис і шельмування впродовж багатьох років. І вийшов переможцем.  
Для нього ж самого виставка стала звітом перед  земляками за недаремно прожиті роки.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ