КУЛЬТУРА

Науковець, письменник, розвідник

Домонтович, Бер, Веріго… Це не повний перелік псевдонімів, котрі в насиченому й незбагненному житті прошкували за справжнім прізвищем попівського сина Віктора Петрова, котрий народився у жовтні на сусідній Катеринославщині 120 років тому.

З кожним роком дізнаємося про цю таємничу людину все більше. Тільки незрячий міг не помітити, як сколихнулася інтелектуальна еліта після виходу зібраних В’ячеславом Брюховецьким у тритомнику на 1704(!) сторінках під провокаційним заголовком «Розвідки» маловідомих досліджень цього видатного вченого-літературознавця, фольклориста, етнолога, археолога, історіософа, філософа та релігієзнавця. Є там і матеріали, пов’язані з Кіровоградщиною топонімічно, й такі, де принагідно згадуються імена відомих земляків: Дмитра Чижевського, Євгена Маланюка, Володимира Винниченка, Івана Тобілевича, Марка Кропивницького, Лева Троцького, Василя Харцієва, Лідії Шульгиної, Юрія Яновського, Володимира Ястребова…
Є відлуння нашого краю і в художніх творах Петрова-Домонтовича. Так, комусь звичайне цокотіння дамських черевичків літературному герою роману «Без ґрунту» навіює музику єлисаветградця Кароля Шимановського: «Я повторюю раз і ще раз музичну фразу. Тепер я знаю, звідкіля вона. Це ляйтмотив з Другої симфонії Шиманівського! Так, це з неї! Це ляйтмотив Другої, «екстатичної» симфонії Шиманівського, насиченої полум'ям пристрасти, що принесла молодому авторові визнання й світову славу, висунула композитора відразу в передовий шерег найвидатніших майстрів… Музичне почуття прокидається разом із зоровим, сполучується з ним, переплітається, перекриває його, опановує ним. Це мелодія, яку я бачу. Це зоровий образ, який я чую. Це кохання, що розкривається одночасно в слуховому й зоровому сприйнятті». Не вірите – послухайте, а раптом закохаєтеся…
Нарешті є інформація, що Віктор Петров відвідував окупований гітлерівцями Кіровоград у 1943 році, коли саме й виконував завдання радянських спецслужб. На це натякає Юрій Шерех (Шевельов) у спогадах «Я-мене-мені…». «Від вересня 1942 року у Харкові з’явилася ще одна людина, – згадує Шевельов, – яка не ходила ні до кого, а люди йшли до неї. Це був Віктор Петров.  Віктор Платонович прибув у німецькій військовій уніформі у складі відділу літератури військової пропаганди, його завданням було поставити й редагувати літературно-науковий журнал для українців, що дістав назву «Українського засіву»…  Четверте й останнє число журналу вийшло, здається, в Кіровограді». До речі, на думку мемуариста, «німці мали підозру, чи не був Пет-ров шпигуном». Нарешті, ще одна думка Шевельова: «Мати радянським шпигуном видатного науковця – це було дуже добре, знаменито. Петрову дали орден». У 1966 році його справді нагородили орденом Вітчизняної війни.
На жаль, шпигуноманія навколо імені видатної людини не зникла й досі. Це відчувалося навіть у травні минулого року в переповненій залі бібліотеки Києво-Могилянської академії на презентації згадуваного тритомника, де модератор заходу професор Володимир Панченко намагався делікатно-дипломатично прокоментувати доволі різкий виступ Івана Драча, в якому поет пірнув в оте маловідоме…
І все ж людина є те, що вона дійсно встигла зробити в житті вартісного, а не те, що про неї кажуть. Внесок Віктора Петрова в науку й українську літературу незаперечний. І нинішнє покоління тільки починає його осягати.

Федір ШЕПЕЛЬ