КУЛЬТУРА

Про театр до виборів, китайську іграшку та громадянську позицію працівників культури

Повідомлення «Наших грошей» про невиконання в минулому році фірмою відомого підприємця Миколи Москаленка своїх зобов’язань щодо ремонту академічного українського музично-драматичного театру імені М. Кропивницького нагадало мені не такі вже й далекі події, пов’язані з цим об’єктом культури, а головне ще раз підтвердило те, в чому я не сумнівався й раніше, – театр, яким пишалася українська театральна громада, став жертвою амбіцій невігласів, що прийшли до влади разом з Януковичем у 2010 році.

Без будь-яких консультацій із театральними діячами й науковцями тодішнє керівництво області на чолі із Сергієм Ларіним, аби не морочити собі голову довготривалою реставрацією, пішло найлегшим шляхом – знесло історичне приміщення, звівши замість нього щось на зразок сучасної китайської іграшки – яскравої, але не надійної.

Здача в його експлуатацію напередодні парламентських виборів мала стати таким собі заключним акордом у виборчій кампанії найближчого соратника Ларіна Олександра Шаталова. Останній ту кампанію програв, а новий театр уже невдовзі потребував ремонту.

Потребує він його й нині, і цим справа, мабуть, не закінчиться ще довго, з бюджету постійно виділятимуться чималі кошти на усунення огріхів будівельників, яких не бракує.

Чому було втрачено історичний театр? Вина в цьому не тільки невігласів при владі.

Значна доля її лежить на громадськості, а особливо – на трупі театру і чиновниках, які боялися сказати щось проти дикунських планів влади. Взагалі це цікава тема – громадянська позиція працівників культури, народних і заслужених. Ними маніпулювали як хотіли (згадаймо подячні слова президенту-диктатору однієї з артисток), і вони не заперечували.

Пригадується, газета «Народне слово», яку я мав за честь очолювати, в 2010 році першою привернула увагу громадськості до того, що театр треба негайно ремонтувати, бо трупа працює в приміщенні, офіційно визнаному аварійним; що Хутір Надія відновлюється без збереження автентичності.

Як тоді відреагувала чиновницька братія! Для засудження публікацій залучили відомих артистів, справді заслужених діячів культури, більшість із яких з тими публікаціями не була знайома, але визнавала (під диктовку) шкідливими.

У чому тільки нас не звинувачували, навіть у тому, що нібито самі носимо краватки вартістю 300 доларів, а культура ледь животіє.

Не побороли вони страх у собі, й коли знищувався керівник і головний режисер Михайло Ілляшенко, під орудою якого театр був фінансово благополучним закладом, відзначався унікальними постановками української класики. Усім було зрозуміло, що Ілляшенко не погодився б із халтурою, з тим, що розбазарюються кошти, і тому його прибрали, призначивши на час будівництва виконуючим обов’язки танцюриста, але ніхто, як мовиться, ні пари з уст – аби мене не чіпали й не забували давати подачки.

Тобто, маємо те, що маємо, а вірніше – що заслужили. Театр, який постійно потрібно буде ремонтувати, – теж.

Валерій М‘ЯТОВИЧ.

Фото Сергія МАРУЩАКА