КУЛЬТУРА
Марко Кропивницький великий не тільки створенням першого українського професійного театру
- Останнє оновлення: 20 квітня 2017
Не можу не відреагувати на дискусію, що розгорнулася в соцмережах з приводу висловлювання одного так званого політтехнолога про Марка Кропивницького.
Без сумніву, добре ім’я засновника першого українського професійного театру Марка Кропивницького потрібно захищати від нападок різних невігласів на зразок пана Константинова (Ю. Михайловича), адже йдеться не тільки про дискредитацію цієї видатної людини. У такий спосіб руйнуються підвалини, на яких ще тримається українська культура й українська державність у цілому.
Отож, «відомому політтехнологу» не обов’язково знати, що ще Іван Франко називав нашого земляка, ім’я котрого носить відтепер обласний центр, «славнозвісним по всій Україні артистом драматичним». Називаючи Марка Кропивницького «поляком», «спеціаліст з виборчого процесу» Константинов, певно, мав на увазі чисельні польськомовні статті Каменяра, де, зокрема, говорилося, що «Пошилися в дурні» - п’єса Кропивницького - «з усіх боків досконала, повна гумору, дії та дотепних ситуацій», в якій «з справжнім сатиричним хистом виведено постать… хабарника і жмикрута»! Ні, представник розмовного жанру не міг цього знати. Йому просто не цікаві такі актуальні зараз речі, з якими боровся ще Кропивницький.
Дуже сумнівно, що політоббріхувачу відомі й слова відомого педагога, члена Центральної Ради та «піонера українського жіночого руху» Софії Русової про те, що на початку 80-х років ХІХ століття українська політична праця була майже неможливою і ховалася або в окремих гуртках, або в Галичині; коли Стара Громада виявляла свою діяльність лише в створенні українського словника та в виданні журналу «Киевская старина», а «молодь українська вся побраталася з російськими політичними партіями», саме тоді «народжувалася нова українська сила – український театр. Маленька купка справжніх великих артистів Марія Заньковецька, Микола Садовський та Марко Кропивницький розпочали свої вистави… це був наче перший дзвін, що в темряві придушеної національної свідомості кликав до пробудження».
Звісно, російськомовного політтехнолога в незалежній Україні не вчили, яку велику роль у формуванні національної ідентичності багатьох знаменитих людей відіграв неприємний йому Марко Кропивницький. Євген Чикаленко згадував, що майбутній видатний історик Дмитро Яворницький, навіть після закінчення університету, «не вмів і слова по-українському до пуття сказати», але знайомство з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським, Миколою Садовським все докорінно змінило і їх надовго поєднала міцна дружба, інтелектуальна єдність і громадська співпраця. В результаті Дмитро Іванович «став таким типовим, етнографічним українцем, яких між нами майже нема».
А чи чув колись політтехнолог про діяча української культури Якова Гулака-Артемовського – онука поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського та небожа автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського? В уродженця Київщини, котрий певний час мешкав у Петербурзі, національні почуття по-справжньому прокинулися під впливом саме наших земляків, під час гастролей у столиці Російської імперії першого професійного українського театру Марка Кропивницького. Тому в 1888 році двадцятисемирічний хлопець повернувся в рідний край і п’ять місяців «ходив Україною», назавжди пов’язавши життя з українським театром і хоровим співом: мав тісні зв’язки з Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем; став «правою рукою» геніального Миколи Лисенка. Саме Яків був одним із тих, хто створювали перший музей Тараса Шевченка в Каневі та упорядковували могилу Кобзаря. Вже підсумовуючи пережите, Яків Гулак-Артемовський зробив такий висновок: «А Кропивницького слави, як найкращого творця українського театру, ніхто не досяг…». Він вважав, що на початку 1880-х років особисто Марко Кропивницький започаткував український театр, який дав поштовх усьому українському рухові в Російській імперії.
Насамкінець додам думку одного мудрого чоловіка, наведену у Вікіпедії при визначенні поняття «політтехнолога», як маніпулятора політичною свідомістю: «Вони себе вважають професіоналами, але весь їхній професіоналізм полягає лише в безмежному цинізмі, з яким вони готові давати свої завжди даремні, а частіше просто шкідливі, але дуже високооплачувані консультації». Якщо це так, то чому ж ми тоді дивуємося їхнім заявам?
Федір ШЕПЕЛЬ
