КУЛЬТУРА

Надія Падурська: Хочу намалювати щось світле, як мамина колискова

Маленька Надійка часто залишалася вдома сама. Мати лаяла доньку, і лише домашні тварини відповідали взаємністю стражденній дитині, яка змалечку мала цілий букет хвороб. Відтоді художниця все життя малює котиків, собачок і коней. Їхні зображення стали особливістю стилю, за яким упізнають самодіяльну художницю Надію Падурську. Її називають кіровоградським Ван Гогом, посестрою Марії Приймаченко. Насправді, картин видатних художників майстриня ніколи не бачила.

У Власівському будинку престарілих, який називається «пансіонат для ветеранів війни та праці з геріатричним відділенням», Надія Падурська оселилася вісім років рому. У її кімнаті стоїть великий стенд із малюнками. На столі розгорнуті листи ватману з чудернацькими візерунками, в які вплітаються образи людей, птахів, тварин. Кожен малюнок дихає ніжністю й любов’ю. Споглядаючи їх, навіть не здогадуєшся, як непросто дається цій мініатюрній жіночці кожен рух. Вроджена травма хребта, численні складні операції (в тому числі й дві онкологічні) не зломили сильний дух Надії Іванівни. Спираючись на милиці, вона вперто крокує по життю й радіє кожній його миті. Прилаштувалася ходити, налягаючи на спинку інвалідного візка: 

– Пройдуся і на душі стає легше. І людей бачиш, і світ, – каже. 

Кожен її день починається з подолання болю, забути про який допомагає малювання.

– От морока: я ніколи в житті не бачила зблизька корову, тому вона й не дуже виходить! – зізнається жінка, показуючи свої нові ескізи. – Хочу намалювати щось світле, як мамина колискова. 

Насправді ж їй не довелося пізнати материнської ласки. Отримавши «похоронку» про загибель чоловіка, мати злягла і дванадцять років пролежала прикутою до ліжка. 

Дитинство Марії пройшло у Помічній Добровеличківського району. Змалечку чула гуркіт потягів – хатина стояла поруч із залізницею. Під колесами потягу загинула сестричка, лишилося двоє братів – Коля й Льоня.
Часто дівчинку замикали вдома одну. Її товаришем був кіт, якому можна було виплакати їй біль. Ще одним другом був добрий пес, який радісно вихляв хвостом, побачивши Надійку. Неподалік стояла свиноферма, куди кіньми підвозили воду й корми. Красиві й розумні коні на все життя закарбувались у пам’яті, їх залюбки малювала на полях газет чи списаних зошитів.
У голодному 1947 році брата засудили на вісім років таборів по статті «закону про п’ять колосків».

– Я росла, як бур’ян при дорозі. Постійно хотілося їсти, їла пуп’янки, зелені ягоди, бур’ян «калачики». Дитинство не хочу згадувати, це така печаль. Справжнє диво Господнє, що я вижила, змогла закінчити школу, влаштуватися на роботу, – згадує Надія Падурська.

Першим місцем працевлаштування став кінотеатр «Мир», де Надя була художником-оформлювачем. Малювала афіші, оголошення, стенди. А одного разу зайшов колега, глянув, як замурзана дівчина борсається з пензлями й фарбами, і вирішив допомогти.
– Ти не правильно робиш, – сказав. – Тут міркувати треба, ось дивись!
Це був перший професійний урок, який отримала Марія Падурська. Все життя вона шкодувала, що не мала можливості вчитися далі. Крім хисту до малювання, мала й здібності до віршування. Останні вісім років, живучи в пансіонаті, вона охоче віршує на різні теми. Буває, присвятить рядки артистам, які приїздять до ветеранів із концертом, або комусь із медперсоналу. Усе частіше замислюється над сенсом буття, переживає за долю України та свого народу. Цілу поему присвятила Надія Іванівна Марусі Чурай, чиї пісні любить співати. Кілька товстих зошитів, списаних акуратним почерком, – це щира сповідь людини, чистої душею.

Читаючи свої вірші, Надія Іванівна світлішає обличчям і ніби стає молодшою. Інколи її голос зривається й очі наповнюються слізьми, і тоді ніхто з присутніх також не може утриматися від сліз.

– Мені б дуже хотілося побачити роботи Марії Приймаченко. Чи не могли б ви мені передати хоч кілька її малюнків? – запитує художниця, коли ми вже прощалися. – І ще кілька візерунків із Петриківки, чи як оте село називається, де розписують посуд і хати? Бо сама я навряд чи колись доїду до цих місць, мене болячки обсіли, як круки. От якби я потрапила до цього пансіонату хоч трошки раніше, років із двадцять тому. Тоді б устигла більше намалювати.
Обіцяю обов’язково передати, а в самої стискається серце.
Дорогою додому згадувала деталі нашої з Надією Іванівною розмови і не переставала дивуватися силі духу цієї дивовижної жінки, яка може слугувати прикладом для багатьох із нас – здоровіших, сильніших, молодших.

Увечері пролунав телефонний дзвінок. Голос Надії Іванівни бадьорий й дзвінкий:

– Людо, тільки, як будете щось писати про мене, не кажіть, скільки мені років. А то ще люди подумають, що я стара. А в мене ж іще стільки планів…

Людмила МАКЕЙ