КУЛЬТУРА
Наталія Данилевич: Батькові щастило на добрих людей, бо він і сам був втіленням доброти й інтелігентності
- Останнє оновлення: 17 грудня 2014
«Завжди елегантно зодягнений, усміхнений, з красивою і вишуканою зачіскою… Очі випромінюють таку доброту, що либонь першому зустрічному хочеться зупинитися і познайомитися ближче, бо це «опромінення» приязно діє на усіх з однаковою силою». Так представляє українського драматурга Всеволода Данилевича збірка «Театрально-концертний Київ». Данилевич був талановитим актором і писав для найвибагливішого глядача – для дітей.
30 листопада автору понад 40 п’єс, які й сьогодні з успіхом ідуть у театрах України, виповнилося б 100 років. Мало хто знає, що 40 років тому його виставу за романом Микитенка «Тримайся, Альошо!» ставили в Кіровоградському музично-драматичному театрі імені Кропивницького. Сам Данилевич у повоєнні роки грав на сцені Кіровоградського театру російської драми імені Кірова. Про це розповіла донька одного з найбільш затребуваних театральних авторів СРСР Наталія Данилевич. Її робота зі збереження творчої спадщини батька є прикладом самовідданого служіння родині і мистецтву.
Батько – один із небагатьох українських драматургів, чия творчість пройшла випробування часом, каже вона. Незважаючи на зміни ідеологій і політичних устроїв, він залишається актуальним для сучасних дітей. П’єси «Торбина з піснями» та «Чарівна ніч» були удостоєні театральної премії «Київська пектораль». Його казка за мотивами Андерсена «Непохитний олов’яний солдатик» з успіхом ішла в різних театрах у різні часи. Інші твори ставлять у дитячих театрах країни.
Наша родина походить із старовинного дворянського роду і це стало для батька тавром на все життя. Його друг-режисер, головний режисер Київського театру ляльок заслужений артист України Юрій Сікало згадує: «Цій людині випало нещастя народитися у дворянській родині і таке поняття як «лишенець» він відчув на своїй долі сповна». Щоб вижити, батькові доводилося сподіватися лише на себе і на добрих людей. А йому щастило на таких, бо він і сам був втіленням доброти й інтелігентності.
«Ворогу народу» не дозволялося навчатися в радянських закладах освіти, тому початкову освіту він здобув удома, закінчив кілька класів заводської школи. Не знайшовши роботи, поїхав на Донбас, працював чорноробом на будівництві, електриком. Від вірної загибелі тата врятував Донецький театр російської драми. Він потрапив туди майже випадково, але це був його щасливий випадок. Спав на скринях із реквізитом, жив за сценою, грав у масовках. Згодом закінчив театральну студію і став професійним актором.
Доля водила батька по різних містах. Після Великої Вітчизняної війни йому пощастило влаштуватися у трупу Кіровоградського театру російської драми імені Кірова. Він довго не мав власної квартири. У 1964 році переїздить до Києва, працює в театрі ляльок і одночасно організує гурток «Барвінок» у київському палаці піонерів. А ще він став драматургом. З 1961 року й до останніх днів Всеволод Миколайович писав п’єси і саме драматургію вважав сенсом свого життя.
У нього склалися дружні стосунки з Ярославом Стельмахом, який часто заходив у гості. Вони обговорювали матеріали для майбутніх п’єс, читали вже готові твори і завжди вітали один одного з днем народження, оскільки обоє народилися в один день.
Батько бував у Кіровограді, мешкаючи у столиці. Коли він приїздив, ми разом ішли побачитися зі старими акторами театру російської драми. Тими, хто за станом здоров’я не виїхали до Маріуполя, куди перевели їхній театр, а залишились у Кіровограді. Це Радичі, Пічковська, Капилов, Нелідова. Пам’ятаю, в кімнаті Юлії Максимівни висів величезний портрет Маяковського з дарчим написом. Часто заходив батько до Василя Макаровича Остапенка, головного художника Кіровоградського театру ляльок. А головний режисер театру Кропивницького Михайло Барський, коли приїздив до Києва, завжди зупинявся у батька.
Взагалі, тато був дуже гостинною і культурною людиною. Коли у метро чи у трамваї залишалося хоч одне вільне місце, він завжди старався звільнити його для жінок. А йому й самому вже було чимало років! Батько завжди був із людьми привітним, із молоддю – рівним. Його ніколи не називали по-батькові. Для всіх він був просто Сєва. У мене залишилися книги, подаровані батьку друзями – акторами, письменниками Андрієм Совою, Юрієм Бобошком, Ігорем Шведовим, Миколою Руденком, Володимиром Орловим.
А ще тато був на всі руки майстер. Шив і лагодив взуття, електроприлади, клав піч, готував їжу краще за жінок. Часто жартував: «Якби я не став актором, був би чоботарем».
Якось уночі батько привів додому чоловіка, якого підібрав на вулиці. Це був в’язень, щойно випущений із тюрми, якому нікуди було піти. Тато залишив його на ніч, дав одяг, гроші, нагодував і залишив ночувати.
Я зберігаю старий пожовклий лист від головного режисера драмтеатру з Черкас (неможливо розібрати прізвище). Він пише: «Дорогий Сєвушко, хочеться обдарувати тебе ніжною вдячністю, що ти до цих днів проніс душевну чуйність і щиросердність. Ти з тих інтелігентних диваків, що можуть за «здорово живеш» із дитячою безпосередністю віддати ближньому останню сорочку. Тобі мій низький уклін – ти добра людина».
Замість післямови
Напередодні 100-річного ювілею Всеволода Данилевича його правнук Михайлик Солонченко, учень Кіровоградської музичної школи №1 імені Нейгауза, завоював Гран прі першого всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Свято талантів». Свою перемогу він присвятив славетному прадіду.
Записала Людмила МАКЕЙ
