КУЛЬТУРА

Народний художник України Андрій Чебикін: Базую своє мистецтво на вічних цінностях

У культурному житті Кропивницького – непересічна подія: в картинній галереї «Єлисаветград» відкрилася виставка народного художника України, президента Національної академії мистецтв України, ректора Національної академії образотворчого мистецтва України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Андрія Чебикіна.

Зрештою, справді національного художника, патріота, котрий не тільки прославляє Україну своєю творчістю, а й готує талановиті кадри в найвищій мистецькій школі, кредо якого – «Українська образотворча школа обов'язково має розвиватися на засадах гуманізму і високої естетики» лежить в основі його педагогічної системи.

Творчий шлях митця позначений незліченною кількістю робіт, – графічними серіями,  книжковою графікою, монументальним мистецтвом. Найвідоміші роботи: графічні серії «Село Обрадове», «Солдатські будні», «Космічні офорти», «Всесвіт», «Космос–Земля»; ілюстрації до літературних творів Івана Франка, Івана Драча, Бориса Олійника, Ганни Чубач та ін., серія гобеленів для інтер’єрів Донецького академічного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка, цикли станкових рисунків та акварелей. А шлях визнання відмічений вітчизняними і зарубіжними виставками, преміями, найперше Шевченківською, званнями, державними нагородами, увагою шанувальників, повагою колег і любов’ю студенства. Це, так би мовити, фактологія.

Можна багато говорити про офорти Чебикіна, монотипії, ілюстрації до поезії і прози тощо. Але я зупинюсь лише на темі «ню», над якою художник працює вже не один десяток років. 

У наш час, здається як ніколи, опошлено образ жінки. Сьогодні - то не глянцевий журнал, коли на його обкладинці не міститься фото намакіяженої дами, переважно топлекс, не телесеріал, коли там не промайнуть кілька квадратних дециметрів її інтимної зони. А що вже говорити про рекламу, де жінки відіграють роль приманки на зразок блешні або мотиля. Ніяк не зрозумію, чому вони й досі не б’ють вікна чи не мажуть дьогтем двері рекламодавцям, котрі на їхньому фоні рекламують ліки, вибачте, від циститу чи діареї. Суспільство прагматизму і споживання, схоже, не усвідомлює, що втрачаючи трепетне ставлення до жінки, воно в такій же прогресії деградує. Це з жінкою пов’язані сонети і канцони, сонати і пісні, зрештою світлі полотна, в тому числі і в стилі «ню». Чи нам уже все це не потрібне?

Чебикін своїми «ню» повертає нас до тями. Його чисті, загадкові, романтичні образи жінок, ліричні імпровізації , позначені високим артистизмом і шляхетністю, очищають наше сприйняття жінки від споживацького бруду і совкового вульгаризму. І в цьому розумінні доречно нагадати слова художника, сказані ним з іншого приводу, але доречні і в даному випадку: «Мистецтво – це антипод «естетики огидного». Тож, напевне, сам Господь велів йому стати співавтором «Зів’ялого листя»: перо вклав у руку Івана Яковича, а пензель у правицю Андрія Володимировича. 

Щоб оцінити художника, достатньо ознайомитися з його творами. А щоб пізнати його сутність, слід зрозуміти, чим він живе. Його слова: «Академічну школу знищити не можна» багато чого пояснюють. Ще повніше мистецьку і громадянську позицію ілюструє ставлення Чебикіна до виставкового закладу PinchukArtCentre. Як відомо, спочатку в приміщенні колишнього київського арсеналу планувалося створити музейний комплекс. 

Тоді Андрій Володимирович висловив з цього приводу свою думку: «Концептуально це має бути найбільший, найвагоміший музей України, де наша історія буде починатися п’ятнадцять тисячоліть тому, а не з князівської доби, як традиційно в музеях буває, і закінчуватиметься найсучаснішими експонатами — це і матеріальна культура, архітектура й будівництво, винаходи. Там буде і Кам'яна Могила, і трипільська культура, і скіфський період, і Давня Греція в нашій культурі, і вплив вікінгів…». 

Але із суто комерційних міркувань цей комплекс не відбувся. Арсенал, потрапивши в комерційні  руки, став «міжнародним центром сучасного мистецтва ХХІ століття, відкритою платформою для художників, мистецтв і суспільства», де часто влаштовуються акції, далекі від мистецтва як такого, а то й відверто антиестетичні (саме це мав на увазі Чебикін, кажучи про «естетику огидного»). 

Заперечувати такі центри було б не зовсім розумно, напевне вони теж потрібні. Однак не за рахунок вкрай необхідної для відродження України ідеї музейного комплексу, яку поховали не відомо за якими домовленостями. Через десять років після згаданого вище інтерв’ю Андрій Володимировчи скаже: «Кожен художник має право на власну думку, її цікаво почути. Гірше, коли туди йде митець або мистецтвознавець і робить розумну гримасу, мовляв, він у тому щось бачить. Якщо бачиш – доведи. Можливо, є та естетика, яка тебе надихає. А я там натхнення ніякого не знаходжу. Іноді у тих видибенціях є цікаві формальні пошуки, нові матеріали, оригінальна подача, технологія. Хоч у цілому... наприклад, відрізану голову, муміфікованих бичків, гармидер із каструль і таке інше я не сприймаю. Для мене це не мистецтво. Це акція… Як художник я базую свою філософію, своє мистецтво на вічних цінностях, а вони не вписуються в дешеві за суттю акції».

Андрій Чебикін – цілісна і невтомна особистість. Про себе він каже: «Цілісність моя в тому, що я йду від себе і знову до себе, іду вперед і весь час думаю над тим, що ще я можу сказати». А про все інше – його добрий друг, доктор мистецтвознавства, редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Федорук: «Динамічний стиль життя і внутрішня зібраність, дисципліна в способі «математичного обліку часу», концентрація творчої уваги і, врешті, самореалізація, катарсис – у цьому суть життєвої манери і творчого налаштування Чебикіна».

Броніслав КУМАНСЬКИЙ