КУЛЬТУРА

«Він просто любив театр». Кіровоградці згадують В. Дейнекіна

Дванадцять років минуло відтоді, як пішов у вічність Валерій Дейнекін. Кіровоградці знають його як талановитого актора, режисера, керівника студентського театру «Резонанс» при педагогічному інституті імені Пушкіна і просто надзвичайно обдаровану особистість. Його життя було стрімким і недовгим, неначе вихор свіжого вітру.

Він і псевдонім собі обрав – Вєтров, ніби наперед передбачаючи, як швидко промайнуть відміряні долею його 48 років.

Нині про заслуженого артиста України Валерія Дейнекіна нагадує меморіальна дошка на одному з корпусів педагогічного університету імені В. Винниченка. А ще про нього пам’ятають його рідні, численні друзі, колеги й учні, для яких Валерій назавжди лишився людиною-легендою, взірцем вірного служіння Мельпомені.

30 січня, в день пам’яті маестро, чимало з них зібралося в музеї Карпенка-Карого, щоб згадати, яким він був.

Микола Горохов, режисер:
– На початку 1970-х при будинку культури імені Жовтня створили театральний гурток, який вела Тетяна Йосипівна Корнієць. Я був свідком того моменту, коли хлопчисько-восьмикласник прийшов вступати «на сцену» під вигаданим прізвищем Вєтров. Певний час він так і виступав, аж поки його не «видала» однокласниця Наталка Пшенична. Він про себе сказав скромно: «Вірний служитель Мельпомени». Я б назвав його лицарем без страху і докору, яких поклав своє серце на вівтар театру.

Катерина Лісняк, директор Кіровоградського міського літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого:
– Він мріяв стати актором і режисером, але його батько був проти. Подібне було і в родині Тобілевичів: Карпо Адамович, батько майбутніх світочів театру, не хотів, щоб його сини і донька мали відношення до мистецтва. Казав, це несерйозна справа. Так само думав і батько Валерія. Але хлопець таки наважився поїхати до Києва, щоб вступити до театрального інституту імені Карпенка-Карого. Спроба була невдалою. Він повернувся до Кіровограда і вступив на філологічний факультет педінституту, закінчив українське відділення. Навчаючись, відвідував театральний гурток (театром він іще не називався), який вела Тамара Левченко, а після її від’їзду з Кіровограда очолив його. Гурток переріс у театр «Резонанс», яким Дейнекін опікувався багато років.

Вікторія Майстренко, актриса, заслужена артистка України:
– Коли я прийшла працювати в театр, Валерія там іще не було. Але всі ми, молоді актори, чули про його театр «Резонанс» і бігали на його вистави. Мені дуже хотілося познайомитися з Валерієм і це сталося під час зйомок телефільму «Пошилися в дурні» на хуторі Надія. Я трохи побоювалась Дейнекіна. А він виявився таким доступним, нормальним і дуже інтелігентним. Не все було ідеально, але його людська порядність, відданість, чистота для всіх нас були взірцем. Він був для нас прикладом служіння мистецтву.

Валерій Лупітько, актор:
– Мені надзвичайно пощастило. Я знав його як педагога, як друга і, можливо, навіть більше, ніж друга. Це унікальна людина. Він навчав нас професії і вів по життю. У нас були різні школи: в мене українська, у нього російська. Але він у роботі вмів об’єднати всіх. Він просто робив свою справу, не думаючи про те, що буде потім. Він просто любив театр.

Записала Людмила МАКЕЙ