Дванадцять років минуло відтоді, як пішов у вічність Валерій Дейнекін. Кіровоградці знають його як талановитого актора, режисера, керівника студентського театру «Резонанс» при педагогічному інституті імені Пушкіна і просто надзвичайно обдаровану особистість. Його життя було стрімким і недовгим, неначе вихор свіжого вітру.
Він і псевдонім собі обрав – Вєтров, ніби наперед передбачаючи, як швидко промайнуть відміряні долею його 48 років.
Нині про заслуженого артиста України Валерія Дейнекіна нагадує меморіальна дошка на одному з корпусів педагогічного університету імені В. Винниченка. А ще про нього пам’ятають його рідні, численні друзі, колеги й учні, для яких Валерій назавжди лишився людиною-легендою, взірцем вірного служіння Мельпомені.
30 січня, в день пам’яті маестро, чимало з них зібралося в музеї Карпенка-Карого, щоб згадати, яким він був.
Микола Горохов, режисер:
– На початку 1970-х при будинку культури імені Жовтня створили театральний гурток, який вела Тетяна Йосипівна Корнієць. Я був свідком того моменту, коли хлопчисько-восьмикласник прийшов вступати «на сцену» під вигаданим прізвищем Вєтров. Певний час він так і виступав, аж поки його не «видала» однокласниця Наталка Пшенична. Він про себе сказав скромно: «Вірний служитель Мельпомени». Я б назвав його лицарем без страху і докору, яких поклав своє серце на вівтар театру.
Катерина Лісняк, директор Кіровоградського міського літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого:
– Він мріяв стати актором і режисером, але його батько був проти. Подібне було і в родині Тобілевичів: Карпо Адамович, батько майбутніх світочів театру, не хотів, щоб його сини і донька мали відношення до мистецтва. Казав, це несерйозна справа. Так само думав і батько Валерія. Але хлопець таки наважився поїхати до Києва, щоб вступити до театрального інституту імені Карпенка-Карого. Спроба була невдалою. Він повернувся до Кіровограда і вступив на філологічний факультет педінституту, закінчив українське відділення. Навчаючись, відвідував театральний гурток (театром він іще не називався), який вела Тамара Левченко, а після її від’їзду з Кіровограда очолив його. Гурток переріс у театр «Резонанс», яким Дейнекін опікувався багато років.
Вікторія Майстренко, актриса, заслужена артистка України:
– Коли я прийшла працювати в театр, Валерія там іще не було. Але всі ми, молоді актори, чули про його театр «Резонанс» і бігали на його вистави. Мені дуже хотілося познайомитися з Валерієм і це сталося під час зйомок телефільму «Пошилися в дурні» на хуторі Надія. Я трохи побоювалась Дейнекіна. А він виявився таким доступним, нормальним і дуже інтелігентним. Не все було ідеально, але його людська порядність, відданість, чистота для всіх нас були взірцем. Він був для нас прикладом служіння мистецтву.
Валерій Лупітько, актор:
– Мені надзвичайно пощастило. Я знав його як педагога, як друга і, можливо, навіть більше, ніж друга. Це унікальна людина. Він навчав нас професії і вів по життю. У нас були різні школи: в мене українська, у нього російська. Але він у роботі вмів об’єднати всіх. Він просто робив свою справу, не думаючи про те, що буде потім. Він просто любив театр.
Записала Людмила МАКЕЙ
Відкрите практичне заняття, присвячене сучасним напрямам робототехніки та безпілотних технологій, провели в Українській державній льотній академії.
